Коли Олександра приїхала до Вербівки вперше [влітку 1904 року], тут уже чотири роки діяла вишивальна майстерня Наталії Давидової. У десяти кімнатах старого флігеля, в якому до появи нового будинку жила сім’я Давидових, працювали близько тридцяти місцевих жінок і дівчат. Головною метою артілі було відродження майже втрачених вишивальних технік і прийомів, про які дізнавалися під час організованих Наталією експедицій. Знайдені зразки уважно вивчали й віддавали в роботу вишивальницям, а ті їх відтворювали.
Відкриття майстерні було для Давидової продовженням родинної справи. Її батьки разом з іншими відомими родинами – Ханенками, Яшвілями, Косачами, Праховими та іншими – відроджували й розвивали народні мистецтва. Артілями в селах переважно займалися жінки, під їхнім керівництвом народні майстрині виготовляли одяг, аксесуари та різні ужиткові речі. Після суворого академічного вишколу в художньому училищі Ася [саме так називали Олександру Екстер рідні] була вражена: роботи вишивальниць Вербівки дихали свободою творчості. Майстрині-селянки голкою й нитками створювали орнаментальні малюнки в яскравій палітрі, різних форм і візерунків. Після першого візиту до Вербівки Ася повертатиметься сюди знову і знову, часом проводячи тут по кілька місяців.
Вербівська артіль Наталії Давидової стала помітним осередком вишивки, тому коли 1904 року відкрився Київський художньо-промисловий та науковий музей імені імператора Миколи Олександровича (нині – Національний художній музей України), то Наталія одразу почала з ним співпрацювати.
А з’явився музей не в останню чергу теж стараннями родини. Батько Наталії, Михайло Гудим-Левкович, був серед членів-засновників Київського товариства допомоги мистецтву, яке виникло 1890 року. Товариство всіляко сприяло митцям-початківцям, зокрема організовувало їхні виставки, а також просувало ідею створення першого загальнодоступного музею Києва. За кілька років товариство об’єдналося з Музейною комісією, і вони заснували нове угруповання – Київське товариство старожитностей і мистецтва, яке очолив промисловець, меценат і колекціонер Богдан Ханенко.
Невдовзі, як їм і мріялося, розпочалося зведення музею. Його ескізні проєкти робив Владислав Городецький на основі проєкту московського архітектора Пєтра Бойцова. Першу чергу будівництва завершили вже за рік під постійним наглядом Богдана Ханенка, який «все літо, не жаліючи сил і здоров’я», керував будівництвом музею від дня його закладки й до завершення.
Офіційно музей відкрився 30 грудня 1904 року з назвою Київський художньо-промисловий та науковий музей імені імператора Миколи Олександровича. «З самого початку, незважаючи на назви, які приймав музей, керувала одна думка, одна ідея: зв’язати музей з краєм, надати йому національні риси», – писав перший директор музею, археолог і етнограф Микола Біляшівський. З цього абсолютно логічно й органічно викристалізувався один із перших наукових проєктів музею – Перша Південноруська кустарна виставка*. За задумом Біляшівського, на ній планувалося зібрати з кожного регіону та представити експонати всіх різновидів народного мистецтва: вишивка, гончарство, кераміка, вироби з дерева і металу, ткані вироби, килими, писанки, а також світлини та малюнки українських орнаментів і вбрання. Амбітний проєкт мали підготувати за один рік. Хоча збирати саму експозицію для музею почали ще за кілька років перед тим.
Окрім членів Київського товариства старожитностей і мистецтв, до роботи над виставкою долучили всіх зацікавлених. Вербівська артіль Давидової співпрацювала з музеєм від початку його заснування, а директор музею Микола Біляшівський неодноразово бував у Вербівці. Тому абсолютно закономірно, що Наталію залучили до підготовки виставки. А з нею – і Олександру Григорович [дівоче прізвище Олександри].
Анна Лодигіна — журналістка, дослідниця та засновниця проєкту Back to the Roots про видатні постаті української культури.