Лара
Усі поїхали, а Лара залишилася.
Лара не виїхала б, навіть якби могла. Хіба на кілька місяців під час битви за Київ. Та й то — я не впевнена. Так складно уявити столицю без неї.
Ресторанні пісні — «…божеволів від ваших, киянки, очей» і так далі, слова відомі, давно народні — співаються про таких, як Лара. «Не з Берліна фрау, не з Варшави панночка». Висока, розкішна, пишнокоса, в юності вона працювала моделлю, в молодості — телеведучою, паралельно здобула юридичну освіту. Юристка-міжнародниця — найпрестижніший український диплом перших років Незалежності.
Набережна Ялти. 1990-ті. Кримська Ніцца. Юна Лара у смугастому бікіні йшла вечірнім променадом. Пила шампанське просто з пляшки, а в іншій тримала виноградне гроно, піднімала над обличчям, хапала губами ягоди. Десь позаду залишався бойфренд, з яким вона посварилася, і для історії він не має жодного значення, бо десь майже одразу Лара зустріла чоловіка у напрасованій лляній сорочці, з котрим прожила наступні десять років. У маєтку під Києвом, над каміном у вітальні, як у нафтових магнатів з американського серіалу «Династія», висів її парадний портрет у вечірній сукні. Росіяни вивезли звідти кухонне начиння, тенісні ракетки і лишили тільки робот-пилосос, не зрозумівши, мабуть, що це за фрукт такий. Портрет теж не взяли. Певно, військовий, який по ньому стріляв, був напідпитку, бо поцілив намальованій Ларі у вухо. Тепер це портрет з моносережкою. Модно. Їй личить.
Той чоловік Лару не переставав обожнювати, вітав її з 8 березня навіть після розлучення. А незадовго до війни, ще за Януковича, посадив біля стайні дуб, у день її народження. Так і назвав його: дуб Лара.
Першої воєнної весни стайня згоріла, а дуб Лара вцілів.
Коли ми познайомилися, у середині 2000-х, Лара вже жила на Оболоні. Тоді там ще не було набережної, Дрім-тауна і парку «Наталка». Лара вигулювала куцолапого пса неподалік Мінського ринку. Там на лавках, вигнутих у формі напівкругів, де з пивом і насінням сиділи містяни. І підслухувала чужі історії — уривками, доки собака пробігав повз. Потім публікувала ці замальовки у своєму блозі. Містяни з напівкругів Лару не впізнавали і не знали, що вона чарівним рухом пальців по клавіатурі перетворює їхні балачки на оболонський декамерон.
А поміж тим, вона тоді була не тільки ведучою нічного інтелектуального шоу. Робота в міністерстві та транснаціональних компаніях, особисті знайомства та ділові зустрічі з бізнесменами, рекетирами та ментами давали багатий матеріал для сатири. Лара мала почуття гумору, оригінальний погляд на світ та вроджену сміливість. Чому би не писати, чому не українською? Столиця лише починала переходити на Business Ukrainian, і Лара описала нею корпорації ідіотів, мрії глянцевих дамочок і моменти, коли приносиш готівку в сумочці, а на тебе наставляють пістолет. Згодом у інтерв’ю вона жартувала, що українську вивчила в Міністерстві юстиції: молода держава щойно прийняла Конституцію і розробляла безліч законів та постанов. Російські слова не пасували ні державній мові, ні демократичним цінностям, тому оперативно впроваджували нові терміни і бюрократичні шаблони.
Лару полюбили жіночі журнали, замовляли колонки про київське життя, публікували її іронічні оповідання. Завжди з фотографією на повний зріст, де внутрішній шик авторки підсилювали діаманти та леопардове манто, із зазначенням адреси магазину, де це все позичили.
Утім, і без манто її шик притягував.
Пригадую нашу першу зустріч. Лара зайшла у книгарню, де я тоді працювала. Перша велика книгарня, перша українська за замовчуванням, одразу ж за Оперним. Підвальне приміщення, але ж яке велике. Розпущене волосся сяяло відтінками каштанів, винного кольору костюм ще більше виділяв її з натовпу книголюбів. Добрий вечір, я Лара Дуб, сьогодні тут презентація моєї книжки, то куди мені проходити — перша письменниця за рік моєї роботи там, яка відрекомендувалася без розрахунку, що її упізнають за замовчуванням. Хоча її справді впізнавали на вулицях, переважно на Подолі та в центрі. Не в околицях Мінського ринку.
Велика війна застала її вдома, на Оболоні.
Лара не могла покинути стареньких батьків. Евакуюватися з ними теж не виходило. Напередодні повномасштабного вторгнення всі разом захворіли на ковід, уперше від початку пандемії, а дорога на Захід була довгою, важкою і небезпечною. Тож вони зібралися в одній квартирі та почали виживати. Хвора Лара машинально вигулювала собаку, видавала домашнім ліки, готувала їжу. На районі працювали три аптеки, на досяжній відстані в одну станцію метро. Але потрібні медикаменти були не всюди. Те саме з їжею: щось продавали, але не на вибір.
Непомітно для себе Лара перестала пити каву, просто забула про неї. Їсти не хотілося, і вона весь час пила солодкий чай з лимоном. Як у дитинстві після отруєння.
Спати не вдавалося. Батьки недочували, і це трохи рятувало їх. Мама через це дочасно вийшла на пенсію: бо що ж за вчителька, якщо глуха. Тато пережив Другу світову у трирічному віці, й звідти виринуло неочікуване знання: при обстрілах відбіжи, знайди ямку, зачаїсь там і лежи тихо, накривши голову руками, аж доки не вщухне канонада.
Ночами Лара лежала в коридорі та слухала сирени, ракети, вибухи в столичних передмістях. Інтернет не зникав, і вона читала новини про Харків, Маріуполь, Херсон, Чернігів. Порятувавшись, друзі писали їй, уже зі Львова, Ужгорода, Любліна, Мюнхена: «Як ти?» — і намагалися переконати виїхати. Всі знали, як краще, а вона не мала сил на емоційне обслуговування їхньої потреби бути хорошими, бути з Києвом, але не в Києві.
Ще її застерігали, що вона — у так званих розстрільних списках, і, оскільки Київ може й не встояти або опинитися в частковій окупації, краще їй там не перебувати.
Вона продовжувала публікувати фотографії куцолапого, незнайомі люди з інтернету писали, що їх це підтримує. А одного дня виклала селфі.
Я й не знала, що шикарна Лара має білу плетену шапку, звичайну червону куртку і що мінус косметика помножено на нервове виснаження… вона — ні, не стара, не негарна. Є таке слово: вироблена. Селфі закінчувалося плечима, але нижче уявлялися спортивки з лампасами. Але де б вона їх дістала? А може, тримала в нетрях шафи для тематичних фотосесій?..
Не бачила ні одягу, ні себе, згодом говоритиме вона про той час.
Тієї весни Лара багато встигла. Вона розповідала, що її паралізував страх, але обов’язки не давали зжужмитися в клубок. І ще лють. Вона нічого не могла вдіяти, майже нікому не вдавалося допомогти. Все, що вона могла на той час, — це писати.
Вона й писала. Переважно колонки: як діяти у разі насильства в укритті; чи може українська держава мати претензії до громадян, які погодилися на паспорти РФ, потрапивши в полон; як правильно зупинити антиукраїнську пропаганду, що несеться від пенсіонерів на вулиці. Бабки-диверсантки, законсервовані ще за Андропова, повилазили на київські вулиці з критикою інфляції, субсидій та підвищення цін на сіль. От білоруси, казали вони, білоруси, а також казахи рушили ненасильницьким шляхом — та якби ми здалися ще у 2014-му, то тепер уже нормально жили б! Ну, принаймні для них російська інтервенція почалася разом з окупацією Криму, а не щойно тепер. Таку бабку слід було зазняти на телефон і уточнити її прізвище для відповідних органів, тоді вона одразу вимикалася й тікала.
Далі Лара, юристка, взялася працювати з жертвами воєнних злочинів російських зайд і їхніх приспішників. Зґвалтовані воліли не свідчити, а забути. Їхні історії не можна було розголошувати, і водночас про них мав дізнатися весь світ. Не залишити безкарними. Ці розповіді накладалися на її власний стан, і ставало ще гірше, але й без цього було би ніяк.
Свідчення перепліталися з міськими легендами.
Її пес не став біженцем, хоча Європейський Союз та інші країни Заходу відкрили кордони для безпаспортних тварин, а її куцолапий мав документи та карту щеплень.
Він не один такий. От Альона — лишилася з десятком сусідських котів і двома папужками, і в товаристві цього звіринця пересиділа всі тривоги. Її кликали у метро, в підвал, там уже кожен мав своє облаштоване кубло — але як би вона покинула звірят за замкненими дверима? Може, й на краще, думала я, почувши від Лари, як старші дядьки намагалися прилаштуватися до самотніх жінок у підземному людському місиві, не питаючи згоди на те, щоб відігрітися їхнім теплом.
Інна разом з мамою та двома кішками втекла-таки до Німеччини, пів року тинялася по закутках гостинних німецьких домівок, кішки сиділи у притулку в очікуванні належних умов у найманій квартирі; зрештою, вони возз’єдналися вже після повернення, на Татарці, і зареклися рятуватися, навіть якщо щось знову піде не так.
Таня роки три тому підібрала з вулиці пса і кота, і тепер не може дозволити собі навіть відрядження: бо відповідальна за цих тварин, і для неї це привід відмовлятися від еміграції, виїзду на навчання чи стипендію. Як же я їх кину, їх уже раз викинули на вулицю, каже вона. От згадайте — Оленка намагалася, з двома цуценятами і двома дітьми, і оселилася аж у Лінці, бо тільки там погодилися здати їй квартиру.
А Ніночка? Прибула електричками до друзів у Цюрих, ті кликали її одну, а отримали на додачу ще немовля і величезного кудлатого пса, і коли до Ніночки приєдналася ще й мама, їх увічливо попросили переїхати до спеціалізованого житла. Тобто в табір для біженців.
Втікачі з Маріуполя тягли за собою клітки з котами, скільки могли.
Світ облетів сюжет про те, як родина евакуювалася з Ірпеня, той самий міст обстріляли, діти загинули; залишилася улюблена собачка, їй відірвало лапку; а потім і вона вмерла. Про полишених напризволяще тварин теж говорили. Одні вмирали з голоду, замкнені у квартирах, вили страшно. Інші тинялися спорожнілими вулицями. Замість звичного синтетичного корму їли трупи — хрящі вух, обличчя. Краще не ходити по одному околицями Бучі, переказували стишеними голосами старушенції у київських дворах, пси звикли до людського м’яса, їм сподобалося.
А одна жінка, насправді не одна така, не могла покинути лежачу маму, ту все не приймав інший світ, так вони й сиділи чи то в Бучі, чи то в Ірпені, спершу у квартирі, далі у підвалі з сусідами. Евакуюватися не могли, і розстатися не могли. За якийсь час сусіди залишили їм усю їжу, що мали, і виїхали гуманітарним коридором. Через кілька днів мама померла, жінка загорнула її в ковдру, до якої пришпилила сторінку з паспорта небіжчиці, і вийшла назовні, в бік Києва. Росіяни її не чіпали, сприймаючи вочевидь за божевільну жебрачку. Десь на дорозі її підібрала «швидка». Вже з психіатричної лікарні подзвонили друзям за номером, записаним у телефоні як екстрений. Так встановили особу, а далі й решту історії.
Дівчина, яка думала, що хоробра, і не хотіла лишати свій дім росіянам, опинилася оточена в окупованому містечку. На головній дорозі лежали трупи, а її порятував цей завулок, вона сиділа у льосі без зв’язку та електрики і вряди-годи виходила звідти зготувати їжу на багатті. Палила книжки з домашньої бібліотеки і кілька разів — банкноти із заначки. Ні книжки, ні гривні не мали в той момент значення. Зв’язку не було жодного. Вона витримала і зараз живе у своєму домі, який не покидала ні на день. Перед світанком до неї приходять душі, стоять і дивляться, і не відповідають на питання. Вона заблокувала в соцмережах тих, хто переконував її виїхати, потім — тих, хто запрошував на реабілітацію. А далі — ще й тих, хто опинився за кордоном. Бо зрадники.
Лара нескінченно слухала і переповнювалася, як ванна з окропом. Ще трошки-трошки — і розхлюпається, і по підлозі попливуть килимки, капці, собача миска.
У першу тиху ніч, перебравшись у власне ліжко після двох місяців життя в коридорі, Лара так і не заснула. Трель в її голові не замовкала. Наступної доби теж. І ще. Лікарі сказали, що це нормально. Так і має бути після всього пережитого. Як довго? Кілька місяців або й рік, або й довше. Війна ж не закінчується, сирени виють, ракети продовжують летіти на Київ. («Жужики летять», — каже маленька киянка, вкладаючись спати під вечірній політ «шахедів»; Оболонь, північний район столиці, потерпає від обстрілів, уламки недавно пробили дах розважального центру, але це не обговорюють навіть на напівкругах, і в офіційні новини це теж не потрапляє).
У Лари тепер є незвичайний дар: чути лівим вухом посвист ракети над містом. Вона про нього не просила. І ніколи не мріяла.
А потім на Оболонь нарешті прийшла весна. Росіяни відступили від Києва. У місто почали повертатися діти. Вони галасливо гралися в орків і тероборону. На напівкругах дорослі наготували паски, яйця, горілку і святкували Великдень. Тим паче, що укриття, метро «Мінська», зовсім поряд. Чоловіки вже повернули владі автомати, які у перші дні роздавали тут-таки біля входу в підземку, і перемовлялися про те, хто, коли і з ким, коли жінка в Польщі. Гіпстери і підлітки розсілися з латешками на сходах нового високого будинку перед «Макдональдзом», з того виходу, де зупинка 24-го тролейбуса. Діти дітей Чорнобиля, вони азартно обговорювали можливість ядерного удару по Києву на 9 травня, екс-День перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.
Лара, як і зазвичай, вийшла на прогулянку з псом. Щось змінилося, подумала вона, зняла плетену шапку і труснула відрослим із зими волоссям. Треба пофарбуватися, до речі, весна ж.
Пес стрибав між зеленої трави, але щось у ньому змінилося. Лара уважно на нього глянула. Ще раз і ще, щось муляло око. Ніби не кульгає ж. Аж раптом помітила, що у того посивіли чорні лапки.
***
Оксана Щур – публіцистка, журналістка, літературознавиця, перекладачка. Авторка колонок, есе, інтерв’ю на тему культури для медіа LB.ua, Українська правда, Суспільне.Культура, Український тиждень, Dwutygodnik, Читомо, Коридор, Гендер в деталях та ін. У 2017–2022 роках – кураторка програм Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» та очільниця Літературної лабораторії Національного мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал».
Як кураторка і продюсерка втілила музично-літературні проекти «Фокстроти» – дискотека поетів Розстріляного відродження (разом із Юрієм Гуржи та Сергієм Жаданом, 2021), Ukrainian Songs of Love And Hate – рефлексія щодо російсько-української війни мовою сучасної поезії (разом із Юрієм Гуржи, Іреною Карпою, Григорієм Семенчуком та Любою Якимчук, 2022). Співупорядниця літературної антології Stimmen gegen Krieg (Австрія-Україна, 2022). Твори перекладені англійською, латиською, німецькою, польською, румунською, чеською мовами. З 2022 року живе та працює в Берліні.