Організатори події визначили мету акції так: «Підтримати 46 сміливих молодих акторів і акторок, висловити їм свою підтримку та підписати відкритий лист до міського голови Віталія Кличка з вимогою про відсторонення А.Ф. Білоуса від виконання обов'язків на час слідства».
Варто нагадати, що все почалося ще в січні, коли Софія Сапожнік, колишня студентка Університету імені Карпенка-Карого, зробила публічну заяву про домагання Андрія Білоуса, який свого часу був її викладачем акторської майстерності. Після цього зі схожими заявами виступили інші студентки, а 46 акторів і акторок зажадали відсторонити Білоуса від виконання обов'язків директора й художнього керівника Молодого театру. Однак Департамент культури КМДА тоді заявив, що не знайшов підстав для звільнення, бо зробити це можна тільки за ухвалою суду, а поліція про відкриття справи не повідомляла.
Це обурило мистецьку спільноту. В інтернеті запустили флешмоб #НеМовчи, відповідно анонсували акцію «Підтримую 46».
Якщо ініціаторки побоювалися щодо малої явки, то марно: зі самого ранку біля входу до Молодого театру й далі вниз по тротуару на вулиці Прорізній стояло понад 300 молодих людей, переважно студенток і студентів творчих вишів. Скандували: «Чому держава толерує злочин?», «46, не мовчи», «Білоуса — до закону», «Театр без насилля», «Стоп культурі насильства», «Жінка — не реквізит», «Театр — це про безпеку», «Ні домаганням», «Нас більше ніж 46», «Білоус — чорт!». Плакати складали окремий метатекст: «Голос митця має звучати, а не тремтіти», «Молодий кричить — я його чую», «Роль жертви не за сценарієм!», «За кулісами не сховати правду», «Театр — це храм мистецтва, а не Києво-Печерська лавра», «Чортиняку на гілляку». Одна демонстрантка прийшла з немовлям, яке мирно проспало більшу частину події. Важливо, що молодь підтримали старші митці: акторка Римма Зюбіна, кінорежисерка й драматургиня Наталія Ворожбит, кінорежисерка Ірина Цілик, засновник Театру драматургів Максим Курочкін, актор Олександр Яцентюк, акторка й директорка Театру на лівому березі Олеся Жураківська, композитор і співзасновник Opera Aperta Ілля Розумейко, театральна менеджерка Ольга Дятел, директорка Open Opera Ukraine Анна Гадецька й ін.
Ближче до 11-ї ранку демонстрація рушила під КМДА, де мітинг продовжився. Ситуація загострилася, коли на сходи перед будівлею вибігла напівоголена активістка руху «Фемен», яку поліцейські майже відразу затримали й відвели у фоє КМДА. Це не сподобалося мітингарям — вони посунули до дверей з криками «відпустіть!». Частина чоловіків роздяглися до пояса. Зрештою, обійшлося без ескалації; активістку відпустили з попередженням про порушення, без додаткових санкцій.
Коли акція завершилася, уже через пару годин стали очевидні наслідки такої, як хтось зазначив у коментарях на фейсбуці, копнякової демократії: у КМДА раптом знайшли підстави відсторонити Андрія Білоуса з посади директора й художнього керівника Молодого театру, а поліція Києва повідомила про відкрите кримінальне провадження.
Це гарний результат. Але далеко не перемога. Бо прецедент Білоуса — тільки верхівка. За останній місяць у інфосфері з’явилися десятки свідчень про атмосферу в інших театрах і вишах. Усе до болю знайоме: домагання, харасмент, звинувачення жертв насильства, а не тих, хто його чинив. Тож справа не тільки в конкретних персоналіях, а в глибоко патріархальних традиціях, успадкованих ще від СРСР і Росії.
Я в другій половині 1990-х теж учився в Карпенка-Карого. Особисто мені скаржитися нема на що. Але були моменти, на які я тоді не звертав уваги, а тепер вони постають у зовсім іншому світлі.
У першу чергу ставлення до дівчат. Наприклад: складаємо іспит з теорії драми, приймає дуже поважна пані, онука Амвросія Бучми. Відповідає хлопець, усе знає, отримує п'ятірку. Відповідає дівчина, так само якісно — отримує четвірку. Перевіряючи наші курсові, пані професорка характеризувала їх у вкрай зневажливому тоні. Під час подальшого розбору виявилося, що недоліки там аж ніяк не катастрофічні й точно на таке ставлення не заслуговують. Загалом залякувати студенток і студентів деякі викладачі (-ки) вважали хорошим тоном.
Ще характерніша картинка: вересень, вступні іспити, аудиторія, повнісінька абітурієнток акторського відділення. Дівчата вдягнені в найкраще, схвильовані. Нарешті з'являється набурмосений дядько і з погано прихованою відразою командує: «Давай пішли». Жене їх, як стадо.
Оця зашкарубла система не змінилася: тиснути й принижувати, аби досягти кращого результату. Байдуже, скільки життів зламаєш і чи буде той результат узагалі. Викладач або режисер як «Майстер» з пафосної великої літери, як «божество» — цілком собі, повторюся, радянська практика, коли начальники в культурі були вищі від моралі, бо мали індульгенцію від партії. І жінки — завжди нижча каста, головна чеснота якої — послух. Саме тому ескапада активістки «Фемен» мені здається доречною: дівчина в патріархальних спільнотах — це завжди об’єкт, вона завжди гола, незахищена, зведена до тіла й не більше.
Так, часи Білоуса в театрі й у викладанні, найімовірніше, минули. Але це тільки початок шляху — роботи попереду дуже багато, і вона не завершиться разом з війною.
***
Режисерка Ірина Цілик є однією з активних учасниць руху #НеМовчи. Під час акції вона погодилася відповісти на кілька запитань:
Ірино, чому ти зараз тут?
Знаєш, буквально сьогодні вранці я побачила в мережі коментар однієї людини з літературної спільноти, яка написала, як її дістала вся ця театральна метушня, що це явна маніпуляція, що, мовляв, у часи такої жорстокої війни не можна витрачати час на те, що когось там вчепили за якесь там місце. Але з толерування таких випадків відкриваються двері до значно більшого насильства.
Замовчувані роками брудні історії для багатьох людей у нашому суспільстві досі вважаються чимось не дуже й серйозним: ну подумаєш, когось зачепили словом, жестом, рухом. Але якщо толеруватимемо подібні речі, то не зможемо рости як суспільство. За що ми взагалі боремося, починаючи з Майдану? За нашу гідність на різних рівнях. І тому я прийшла сьогодні підтримати акторок і загалом всіх нас з української мистецької спільноти, тому що історій багато, вони висять у повітрі. Ми їх часто переповідаємо одне одному в залаштунках, але настав час говорити вголос і карати тих, хто почувався цілком безпечно у своїй безкарності.
Чи тобі і твоїм близьким доводилося стикатися з домаганнями особисто?
У юності багато було всякого. Не в Карпенка-Карого. Але траплялися ситуації, коли люди, від яких я залежала, дозволяли собі зайве. Тільки сьогодні в мене розпакувалась у пам'яті історія, про яку я геть забула: як хірург, що мав робити мені операцію, дозволяв собі масні жарти і його руки лізли туди, куди не мали лізти. Я посоромилася написати на нього скаргу. Мені був 21, я хотіла, щоб операція пройшла належним чином. Але зараз, як доросла жінка, як мама, просто як людина, яка навчилася відстоювати свою гідність, я розумію, що це абсолютна дичина.
Як ти думаєш, у нас колись запрацює інститут репутації?
Ми поступово рухаємося в цьому напрямку, бо це стосується всього, що відбувається з Україною сьогодні. Я думаю, що за останні 10–20 років ми багато чого пропрацювали по-новому. Результати ще недостатні, але вони є. І ми нарешті вчимося не мовчати тоді, коли кривдять нас і тих, хто поруч. Дуже важливо відстоювати не тільки власні історії, а й інших людей, яким часто бракує сміливості постояти за себе.
