Довгий час призів у Роттердамі не присуджували. Лише 1995 року заснували премію «Тигр» (Tiger Awards) для перших і других фільмів молодих кінематографістів. Пізніше почали присуджувати премію FIPRESCI, з'явився паралельний конкурс «Великий екран». Роттердам відкрив світові таких майстрів артхаусу, як Крістофер Нолан, Хон Сан Су і Келлі Райкарт.
У різні роки учасниками й учасницями фестивалю ставали наші кінематографісти: Кіра Муратова, Олексій Радинський, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Дмитро Мойсеєв, Єва Нейман, Ігор Подольчак. Позаминулого року повнометражний дебют режисера Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада» отримав приз FIPRESCI.
На цьогорічному фестивалі відбулися позаконкурсні покази кількох українських фільмів. У першу чергу варто відзначити ретроспективу Сергія Маслобойщикова — 13 ігрових і документальних фільмів, включно зі свіжою стрічкою «Яса» (2023). До речі, саме картина Маслобойщикова «Співачка Жозефіна й мишачий народ» стала першою українською в головному конкурсі Роттердаму 1995 року.
Олексій Радинський привіз у Роттердам два фільми: свою нову роботу «Там, де закінчується Росія» і короткометражку Юрія Репіка «С. Параджанов. Відкладена прем’єра» (1995), віднайдену Олексієм і продюсеркою Любою Кнорозок в архіві Національної кінематеки України.
«Там, де закінчується Росія» — це кіноесей у стилі мок’юментарі про те, як імперія — спочатку російська, а потім радянська — поневолювала народи Сибіру і Далекого Сходу. Що ж до «С. Параджанов. Відкладена прем’єра», то як зазначив Радинський в інтерв’ю LB.ua: «Швидше за все, цей фільм буде вперше показаний з 1995-го, а можливо, взагалі вперше. Знаючи, яка тоді була ситуація, він міг взагалі не мати публічного показу. А це дуже цікаве есе про "Київські фрески" (незавершений фільм Сергія Параджанова. — Ред.), про віднайдення копій проб до "Київських фресок" режисера Юрія Репіка».
У секції Short&Mid-Length відбулася прем’єра новели В’ячеслава Туряниці «Роздуми про мир під час повітряного нальоту», заснованої на есеї Вірджинії Вулф про бомбардування Лондона 1940 року, а в програмі імерсивних медіа — короткого метру Софії Булгакової «Інші світи» (Україна — Нідерланди), віртуальної документації перформансу, в якому мисткиня досліджує українські традиції, пов’язуючи їх з новітніми технологіями.
Якщо ж говорити про конкурсну частину, то головною програмою тут є «Тигр» — змагання, засноване 1995 року, аби виявляти й популяризувати молоді таланти. Приз «Тигр» супроводжується премією 40000 євро, а дві спеціальні нагороди мають забезпечення 10000 євро. Не менш важливим є міжнародне визнання номінантів і їхніх робіт.
Безумовним тріумфатором Роттердаму-2025 став «Фіуме або смерть!» Ігоря Безиновича (Хорватія — Італія — Словенія): не тільки першість у «Тигрі», а й приз FIPRESCI.
Ця картина — іронічне поєднання драматичної реконструкції та документальних фрагментів, аби розповісти про видатного італійського поета, драматурга, журналіста, аристократа й офіцера Габріеле Д'Аннунціо та зародження фашизму: Д'Аннунціо був послідовним прихильником цього руху. У 1919 році обурений результатами Паризької мирної конференції, що запропонувала передати італійський Фіуме (нині Рієка, Хорватія) Югославії, Габріеле Д'Аннунціо захопив місто. Подальша 16-місячна окупація є одним з найколоритніших експериментів у сфері урядування в новітній історії, який викликав захват у тодішніх авангардових митців, зокрема дадаїстів.
Фільм починається з порівняння минулого і сьогодення Рієки, а потім знімальна група виходить на вулиці, щоб опитати мешканців міста про ту авантюру. Поєднуючи архівні кадри, документальні інтермедії, інтерв'ю з акторами (роль Габріеле грають шість різних виконавців) і драматичні реконструкції, що передають дух епохи, «Фіуме або смерть!» деконструює ультраправі погляди, якими керувався Д'Аннунціо. Ігор Безинович порушує питання про те, як минуле впливає на сьогодення, розмірковує про живучість екстремістських ідеологій у сучасному світу. Як зауважує один респондент: «Вони все ще існують сьогодні; на жаль, ми просто не знаємо, хто вони».
Спеціальні відзнаки журі «Тигра» дісталися двом геть різним фільмам: «Дерево автентичності» (Семмі Балоджі, Демократична Республіка Конго) і «Мій вічний дім» (Тім Еллріх, Німеччина).
Перший журі охарактеризувало як «прекрасний фільм-есей з методичним, ігровим і медитативним підходом як до науки, так і до історії… Ботанічна наука була колоніальним проєктом і призвела до видобутку ресурсів для отримання прибутку, що триває й досі. Геополітика — це один з аспектів фільму, який також підкреслює той факт, що джунглі басейну річки Конго поглинають величезну кількість вуглецю. Багата земля і життя в цьому місці існують не лише для розграбування ресурсів. Осердя дискурсу фільму — у зображенні 3000-літнього дерева, яке височіє над людською нерозумністю».
Що ж до «Мого вічного дому», то на думку журі, його режисер «судить не через нав'язування певної моралі, а через соціальні цінності та глибоке розуміння. Замість того, щоб використовувати сатиру, фільм розглядає персонажів з глибокою складністю. Зрештою, це театр, де жорстокість, обман і проблеми не приховуються, а плекаються і проголошуються».
Ще один важливий конкурс IFFR — «Великий екран» (Big Screen Competition). Переможець отримує однойменну нагороду, а також премію 15000 євро. Крім того, ще 15000 євро передають нідерландському дистриб'ютору, щоб той міг придбати права на місцевий прокат фільму-призера.
Цьогоріч у «Великому екрані» не було рівних «Вознесінню» Йона Блехеда (Швеція, Фінляндія).
У віддаленій частині північної Швеції 1930-х живе подружжя — Ракель і Теодор. Ракель — побожна християнка, тож коли Теодор вирішує заснувати власний культ, вона засмучується. Але незабаром її занепокоєння переростає у страх, оскільки світогляд чоловіка стає все більш екстремальним. Теодор лякає оточуючих картинами неминучого апокаліпсису та пропагує сексуальні експерименти, які Ракель зовсім не до снаги.
Блехед спирався, з одного боку, на роман Бенґта Пох'янена «Привіт, рудий!» (1988) і на історію руху «Корпела», що дійсно існував на півночі Швеції у 1930-х, а з іншого — на власний досвід сина сільського проповідника у згуртованій релігійній громаді. На стилістику фільму вплинув Ларс фон Трієр, в якого Йон Блехед працював помічником режисера на зйомках «Меланхолії» (2011). Зняте на натурі, з використанням мови меншини мянкіелі у більшості діалогів, «Вознесіння» пропонує автентичний портрет світу, що відійшов у минуле. Але в тому, як показана еволюція культу Теодора, режисер демонструє, наскільки тонкою є межа між догматами віри і згубністю тоталітарних сект.