У 2025 році світовій класиці документального кіно — «Шоа» Клода Ланцмана — виповнюється 40 років. Це 9,5-годинний фільм, повністю складений з інтерв'ю з жертвами, свідками і виконавцями злочинної політики нацистської Німеччини щодо євреїв у Польщі — епіцентрі Голокосту. Крім величезного хронометражу й повністю усної ревізії найбільшого геноциду в історії людства (тобто за відсутності будь-якої роботи з архівами), документ Ланцмана примітний тим, що художньо і феноменологічно він переніс «банальність зла» Ганни Арендт з журнального паперу на великий екран. Чи не вперше кінематограф викрив зло не розмірністю страху, жалюгідності, жаху чи навіть сексу — він його просто ніяк не викрив. Виявилося, що áктори ультранасильства, на відміну від своїх ідейних натхненників, не підфарбовують вії маскарою, не регочуть басисто з цигаркою в зубах, не ділять винними дугами розстрільні списки — вони взагалі ледве відрізняються від власних же жертв і візуально, і ментально. Клод Ланцман наочно показав, що лише низка індивідуальних виборів викриває людську нечестивість.
На 75-му Берлінале дирекція фестивалю вирішила показати 40-річний «Шоа» не в ретроспективі, а в позаконкурсній програмі, до якої традиційно потрапляють лише гучні новинки кінопрокату. Таке рішення, вочевидь, продиктоване не тільки прагненням відсвяткувати ювілей одного з найвидатніших творів за всю історію десятої музи, а й спробою нагадати про те, що деякі трюїзми все ж таки важливо пам'ятати — навіть через майже пів століття. Паралельно з цим у селекції Forum Expanded демонструють нову стрічку Олексія Радинського, який пропонує альтернативу поетико-філософському базису Арендт і Ланцмана. Альтернативу, яка прямо зараз матеріалізується у вітчизняному дискурсі.
Другий повний метр Радинського складений цілковито із записів камер відеоспостереження, які зареєстрували перший місяць повномасштабного вторгнення на території Чорнобильської атомної електростанції. Годинна хрестоматія постфактум надає можливість поспостерігати за росіянами, які перетворюють територію техногенної катастрофи на військову базу. Спойлер: ні літературних метаморфоз, ні антропологічних одкровень на екрані глядач не побачить.
«Спеціальна операція» — саме так йменується твір — це не кіно, а замкнутий фактографічний символ, у якому немає місця драматургії. Навіть сама назва, навмисно умовна, запозичена з російської некромови, не репрезентує нічого; лише непроглядний вакуум, що засмоктує людські життя.
Протягом усього хронометражу глядачеві демонструють беззмістовну рутину окупантів: безцільні блукання камуфляжів офісними лабіринтами станції, пересування військової техніки, вуличні стовпотворіння погонів, зйомку пропагандистських репортажів про свіжий хліб у Прип'яті. Броунівський рух загублених росіян супроводжують стукіт кованого чобота і шурхіт габардину, що зливаються в пульсуючий шум, схожий чи то на тріск дозиметра, чи то на важкий передсмертний подих.
На минулому Берлінале Оксана Карпович представляла картину «Мирні люди», в якій перехоплені телефонні розмови супроводжували буколічні пейзажі воєнної України. Подібно до Клода Ланцмана, Карпович дала півторагодинне слово анонімним російським загарбникам і їхнім рідним та близьким. Дистильоване слово, не обтяжене консервантом візуального втілення, давало змогу прояснити, що в цих далеко не мирних людей і справді немає облич. Радинський натомість заявляє протилежне.
У «Спеціальній операції» обставини сардонічно вивернуті в стерильні тропи документалістики. Крім того, що матеріал з камер режимного об'єкта виражений у буквальному прикладі понять fly on the wall (від англ. «муха на стіні»; кінематографічний прийом: камера фіксує події без втручання, створюючи ефект непомітного спостерігача. — Авт.) і god's eye view (від англ. «погляд бога»; кінематографічний прийом: камера знімає виключну згори, створюючи ефект всевидячого спостерігача. — Авт.), він доповнений штучною модальністю. Оскільки камери відеоспостереження не записують звуку, команда картини відтворила всю передбачувану фонограму: від каркання ворон до вибухів ракет. Тільки мова росіян залишається не озвученою. Протягом усього фільму лише кілька разів чутно людські голоси — із записів перших дзвінків про окупацію станції.
Зазвичай усі ці прийоми використовують для побудови структури оповіді. Однак в «...операції» головним медіумом виступає смислова й наративна інфертильність: через неї за допомогою засобів виразності стрічка прокламує не історію, а маніфест.
Агресори не безликі, вони німі. Переконаний антиімперіаліст (про це свідчить попередня робота режисера — короткий метр «Там, де закінчується Росія»), Радинський відкидає радянський соціокультурний мем «моральне обличчя». І цим доводить, що естетика (в найширшому розумінні цього поняття) не є матір'ю етики, що в площині терору ні першої, ні другої не існує. На відміну від вигаданого, справжнє зло не тільки банальне — воно не кіногенічне, не підлягає вуаєризму. Та все ж, аби ніколи самому не стати частиною порожньої множини, треба знати, який ця множина має вигляд.
