У кадрі Intercepted — (переважно) деокуповані українські міста й села, де люди розбирають завали в рідних будинках, змітають скло з підвіконь після обстрілів, пасуть отару, роздають і приймають гуманітарну допомогу, дивляться у вікно. За кадром — телефонні розмови російських солдатів зі своїми родичами, перехоплені Службою безпеки України з березня по листопад 2022 року та викладені в мережу. У розмовах — різні комбінації. Зневірені в місії «специальной военной операции» солдати наштовхуються на пропагандистські промови від родичів, котрі не вірять у те, що українці чинять серйозний опір, а перемог у росіян не так багато, як розповідають по телевізору. Інші з різним ступенем захвату кажуть про вбивства українських цивільних і тортури над ними, а у відповідь чують слова підтримки, підживлені пропагандою ненависті. Комусь відказують: «Ты мне больше не звони, пожалуйста». Хтось зізнається, що божеволіє від убивств. «Ничего, неделю подергаешься — и все пройдет», — чутно на тому боці (цитата наведена неточно, зі збереженням змісту. — Авт.). «Боже, кошмар какой», — інша відповідь.
Півтори години розмов не завжди римуються з відеорядом — подорожжю Україною з півночі на південь і на схід — усі асоціації та висновки про зв’язок між побаченим і почутим режисерка пропонує робити глядачам самостійно. А втім, є кілька рамкових речей, якими Оксана Карпович збирає фільм докупи, і про них варто поговорити окремо. Тож далі будуть роздуми про певні сцени й деталі фільму, які не є спойлером (такий фільм неможливо заспойлерити) — проте якщо ви надаєте перевагу тому, щоб менше знати про фільм, який хочете подивитися, вибір — читати чи не читати далі — за вами.
Після 90 хвилин занурення в життя українців, які пережили окупацію або масові обстріли, і росіян, які чекають на повернення своїх родичів з війни, фінальним титром Оксана Карпович дала присвяту українським цивільним, які хоробро протистоять «імперській російській машині». Формулювання про «машину» надто узагальнює меседж стрічки про те, що солдати російської армії — це не колективний Путін, а цілком конкретні люди, з родинами, дітьми, планами на майбутнє, уявленнями та переконаннями. Банальність зла тут перетворюється на буденність, подію, якою ти ділишся в розмовах телефоном замість рецепта пирога або оповіді про те, як минув твій день.
Під кінець «Мирних людей» камера розвертається в інший бік, і ми бачимо не те, про що говорять за кадром — окуповані землі й народ, який хотіли підкорити, — а тих, хто, ймовірно, міг би ці розмови вести. Кілька сцен стрічки зняті в таборі для військовополонених російських солдатів, але з юридичних міркувань обличчя цих людей змінені за допомогою цифрових технологій.
Змінені обличчя і той факт, що розмови, які ми чуємо, — результат щонайменше подвійного фільтру — СБУ та самої режисерки, створюють нашарування на правду, яку «Мирні люди» намагаються показати.
На сесіях запитань і відповідей після сеансів у Берліні в Оксани Карпович і команди фільму питали, чи вони впевнені в правдивості цих записів. Перехоплені розмови справляють неабияке враження, викликаючи в українців у залі панічні стани, а в іноземних глядачів — шок. Але ці розмови пропущені через подвійний, а то й потрійний відбір: СБУ, яке вирішило, які записи викладати в загальний доступ, а які ні; режисерки, яка ці розмови відібрала; фінального монтажу, який завжди працює як окремий інструмент формування реальності. Тож питання про достовірність цілком легітимне, і його ставлять не вперше і не востаннє, і не лише у стосунку до фільму Карпович, а й загалом у стосунку до медіа, які засвідчують і показують війну.
Один з важливих аргументів проти такого підважування — той факт, що ці розмови насправді не дають жодної нової інформації. Майже про кожен згаданий у них факт, особливо пов’язаний з воєнними злочинами росіян проти українців, відомо також і з інших джерел — свідчень та розслідувань. Утім «Мирні люди» мають спонукати нас до чергових роздумів про те, як відбувається документація, як створюють документальні фільми і який стосунок вони мають до реальності.
Документування воєнних злочинів росіян, життя українців в окупації, архівування зображень, відео, аудіо, розмов, що з’явилися з 24 лютого 2022 року — справа, якою займається безліч низових ініціатив та інституцій (це стало навіть у якомусь сенсі модним). Попри наше цілком справедливе бажання «зафіксувати війну в усій її повноті», маємо бути свідомі того, що це епістемічно й технічно неможливо. Різноманіття і глибина досвідів не надаються до повної формалізації, людська пам’ять працює певним чином, а думка того, хто документує, ніколи не буває на сто відсотків «об’єктивною». Тож результати документації — це щонайменше зліпок реальності, створений тими, хто тримає диктофон, записує в нотатник, формулює питання, ставить камеру і робить монтажні склейки. Завдання нас як суспільства, яке хоче зберегти свідчення про цю війну, ставити собі питання про методи і способи мислення, якими ми послуговуємося, коли займаємося цією важливою справою.
Фільм Оксани Карпович занурює нас у пітьму того, що одні люди здатні зробити з іншими людьми, як це для себе виправдовувати й жити із цим далі. Він потужний у тому, як зіштовхує дві протилежні реальності, контрастом підсвічуючи фундаментальні проблеми, які існують у російському суспільстві й привели до того, що воно веде загарбницькі війни. Разом з «20 днями у Маріуполі» Мстислава Чернова «Мирні люди» — концентроване засвідчення російських злочинів, але також і приклад пошуку художньої форми для складних і болючих тем. На питання «Чи можливе мистецтво про війну і під час війни?» ці фільми відповідають по-своєму, і ця відповідь виглядає більш ніж переконливо.