Творець мистецьких репутацій першої половини ХХ століття Михайло Рудницький називав талант Ірини Вільде європейським і цілковито новаторським. З цим складно не погодитися, адже письменниця пропонувала читачам художню прозу, що вражає глибиною й витонченістю психологічного аналізу, інтерпретацією поведінки персонажів. Крім того, її тексти відзначаються неймовірною відвертістю, на яку її попередниці просто не зважувалися.
Справжнє ім’я письменниці – Дарія Полотнюк; wilde у перекладі з німецької означає «дика» та «бурхлива». Її творчість мала вплив на подальший феміністичний дискурс в українській літературі; зокрема, Оксана Забужко неодноразово підкреслювала значущість Ірини Вільде для свого творчого становлення як письменниці.
Вершиною творчості Ірини Вільде літературні критики одноголосно називають роман «Сестри Річинські» – твір, який налічує понад 1200 сторінок та є найоб'ємнішим серед написаних вітчизняними письменницями. У 1965 році авторка отримала за нього Шевченківську премію з літератури (та стала першою жінкою-лавреаткою цієї відзнаки). У «Сестрах Річинських» Вільде докладно демонструє суперечливість української дійсності першої половини ХХ століття: їй вдалося створити синтетичний роман, який відтворює становлення, зміни і динаміку національної самосвідомості, а також соціальні, психологічні, духовні метаморфози національного характеру.
Епоха Вільде
У XIX столітті країни Європи повільно починають впроваджувати принципи гендерної рівності, що дозволило жінкам стати більш помітними у громадському житті. Змінила свій вектор і репрезентація жінок в літературі: зі змалювання краси, хазяйновитості, материнства та милосердя – на психологізм у зображенні особистості. Потроху ідея емансипації жінок розповсюджується на українські землі; у вітчизняній літературі з'являються твори Олени Пчілки, Ольги Кобилянської, Наталі Кобринської, а потім – Ірини Вільде, що пише на перетині модерністських і соцреалістичних течій.
Мейнстрімом тогочасної західноукраїнської літератури була історична тематика – письменники намагалися підняти дух народу, який щойно програв усі можливі визвольні змагання. Українська земля була пошматована між СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а пізніше Угорщиною. В цей час зявляється трилогія «Мазепа» Богдана Лепкого, «Роксоляна» Осипа Назарука, «1313» Наталени Королевої.
Українське письменство в Галичині почувалося настільки сильним, що в 1933 році встановлює власну літературну премію – Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка. За премію 1935 року змагались Богдан Лепкий, Катря Гриневичева, Наталена Королева, Євген Маланюк, Дарія Віконська, Ірина Вільде; перше місце не присудили нікому, а друге отримала Вільде за дебютні збірку новел «Химерне серце» і повість «Метелики на шпильках». Це рішення спричинило гучний скандал у пресі: як можна було обійти знаних авторів і присудити премію невідомій письменниці з Коломиї? Яка ще й не прославляла національну ідею!
«Нанашка» для молодих українських митців
У повоєнному Львові Ірина Вільде перебувала під постійним наглядом радянських спецслужб. І це не дивно, адже на ній вже тоді була підозра у великій кількості «гріхів»: зв'язок із Пластом та УПА, брат-емігранти, що брали участь у визвольних змаганнях. Ці біографічні деталі, а також її літературна зосередженість на психологізмі особистого життя, унеможливлювали канонізацію письменниці в рамках соціалістичного реалізму. Утім вона все ж змогла очолити Львівську організацію Спілки письменників, і, користуючись посадою, підтримувала колег по цеху. Вона відкрила дорогу таким талановитим авторам, як Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Роман Лубківський, Ростислав Братунь; підтримувала зв'язки з «шістдесятниками» Іваном Дзюбою, Іваном Драчом, Миколою Вінграновським. Молодші колеги називали її «нанашкою», тобто хрещеною мамою, бо вона всіляко захищала їх від політичних звинувачень.
Історія написання та публікації роману
Ідея написати цей роман народилася у Вільде після розмови з приятелькою. Як згадувала потім сама письменниця, вона почула фразу: «Щоб пізнати справжній характер людини, треба для того якогось катаклізму в її житті. У нормальних умовах люди здебільшого всі нормальні, а от у біді, наприклад, кожний проявляє себе по-різному». «У цій хвилині народились “Сестри Річинські”, — розповідала письменниця. — Я вже знала напевне, що моя повість не буде про жінок взагалі, а саме про п’ятьох сестер, попадянок, яких життя з приємно теплої кине в холодну воду, а те, як кожна з них буде реагувати на зміну температури, і буде становити зміст повісті. Чому саме про попадянок? А тому що в нас (маю на думці Галичину і греко-католицький клір) вдови по священиках були дуже слабо забезпечені, тобто пенсії, яку давала церква, вистачало на менш ніж скромне життя». Про роботу над твором письменниця згадувала: «...Мені хотілося, щоб, наприклад, ритм мови автора про даного героя відповідав його темпераментові, спосіб вислову автора про даного героя – інтелектуальному рівню того ж героя... хотілося, щоб кожний з героїв повісті був у виключно своїм кольорі від початку і до кінця».
Писати свій magnum opus Ірина Вільде почала в 1930-х. Віра Агеєва у передмові до перевидання роману наводить цікаву історію. Коли Галичину окупували нацистські війська, Вільде разом із чоловіком жила в лісах поблизу Яремча, де той обіймав посаду надлісничого й забезпечував функціонування школи для командного складу УПА. Свідомі небезпеки, подружжя залишило старшу дитину під опікою родичів. Восени 1943 року чоловіка арештували, у домівку зайшли німецькі солдати, щоб повідомити про затримання. У темряві Вільде вибігла з кількамісячним немовлям на руках, забираючи з собою лише подаровану на весілля друкарську машинку, рукопис «Сестер Річинських» і кілька предметів для дитини. Її прихистила сусідка, чий чоловік також служив у УПА. Чоловіка Вільде розстріляли за з вироком гестапо; письменниці ж за допомоги підпільників вдалося потрапити до батьків.
Перший том «Сестер Річинських» був опублікований лише у 1958 році, другий — у 1964. Щоб отримати Шевченківську премію, авторці довелося суттєво змінити твір. Зображена в романі боротьба за права жінок не відповідала соцреалістичному образу: радянська ідеологія пропагувала принципи ґендерної рівності, але суспільство залишалося глибоко патріархальним; навіть ті нововведення, що впроваджувалися в 1920-х, швидко втрачали позиції. Зрештою, перероблений роман став підкреслювати переважно соціальні, а не національні аспекти, підсилюючи роль комуністів. Та незважаючи на ці пізніші нашарування, він все ще залишається цілком «читабельним» і захоплюючим.
Енциклопедія галицького життя міжвоєнного періоду
З погляду жанру, «Сестри Річинські» – поєднання кількох романних різновидів: родинно-побутовий, соціально-психологічний переростають у соціальний панорамний роман, далі – в історико-революційний; у результаті постає складна, художньо неоднорідна, синтетична структура. Вільде чітко відмічала зміни, що відбувалися в душах людейпід час перебудови соціуму.
У романі виразно відтворено соціальну атмосферу Галичини 1920-1930-х років. Книга настільки насичена деталями, її можна вважати енциклопедію галицького життя міжвоєнного періоду. Через сторінки роману можна прослідкувати еволюцію моди, кухні, спорту, садівництва, способів облаштування житла, навіть особливостей дизайну розпису стін та розваг різних верств суспільства – від концертів оперних зірок до танців у передмісті, що можуть закінчитися бійкою. У романі також згадуються та описуються різноманітні політичні партії та громадські організації, щедро цитуються газети і журнали того часу.
Книга приваблює мовною палітрою, виразними монологами та діалогами. Величезна кількість персонажів, сюжетних ліній, планів, екскурсів у минуле краю і героїв, відступів, подій, історичного фактажу – весь осяжний життєвий матеріал запускає у романний рух особливий епічний талант письменниці.
Сюжет та значення
Історія розгортається навколо родини провінційного священника Аркадія Річинського. Після його смерті, дружина Олена та п'ять дочок – сестри Річинські – втрачають можливість жити як раніше. Кожна з них намагається впоратися з долею, керуючись власними уявленнями про моральність і щастя. Усм їм доводиться стикатись із патріархальними стереотипами й умовностями.
Вільде відтворила мотив розпаду родини як основу для формування нової жіночої ідентичності. Її героїні – емансиповані, духовно міцні, ніби продовжують галерею сильних жінок, що зустрічаються у творчості Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Відтак, Вільде акцентує увагу на гендерній проблематиці, протиставляючи різні типи жіночої поведінки: емансипованих героїнь та патріархальних жінок-берегинь.
Письменниця блискуче аналізує феномен сестринства. П'ять сестер у романі втілені в абсолютно різних образах жінок. Кожна має свою мету: хтось шукає шлюб з розрахунку, хтось прагне самореалізації, а хтось мріє про щасливе кохання. Досвід кожної з сестер відмінний від материнського буття: у ньому переважало цілковите підкорення чоловічій волі. Жінки у цьому романі переважно виявляються сильнішими й рішучішими за своїх партнерів. Проте акцент на жіночих образах не означає відсутності добре прописаних чоловічих персонажів. Характери сестер розкриваються, в тому числі, через їхні стосунки з чоловіками. Їх образи далекі від стандартного поділу на добрих та поганих, характерного для соцреалізму.
Через вдалий вибір тематики, влучне використання образів та живе мовлення, роман став популярним серед читачів та отримав визнання в літературних колах. «Сестер Річинських» можна розглядати поруч з відомими родинними сагами, що зображають занепад приватного життя: від українських «Люборацьких» Анатолія Свидницького та «Хмар» Івана Нечуя-Левицького до європейських «Будденброків» Томаса Манна та «Саги про Форсайтів» Джона Ґолсворсі. Читати зараз «Сестер Річинських» – це отримувати рідкісне задоволення від масштабу створеного полотна та краси письма.