Після знайомства з романом «Меланхолія опору» Сьюзен Зонтаґ назвала Краснагоркаї майстром апокаліпсису сучасної літератури. Роман мав суттєвий вплив на угорську культуру: ліг в основу фільму «Гармонії Веркмайстера» (Werckmeister harmóniák, 2000) Бели Тарра та Агнеш Граніцкі, а згодом опери «Валушка» (Valuska, 2023) композитора Петера Етвеша.
Події роману розгортаються протягом шістнадцяти днів у провінційному містечку пізньосоціалістичної Угорщини. Текст занурює читача в атмосферу параної та клаустрофобії: місто фізично й морально виснажене, поїзди курсують без жодної системи, вулиці занедбані й завалені сміттям, а розбиті ліхтарі змушують містян з тривогою поспішати додому після заходу сонця. Життя тягнеться за інерцією, у повітрі застигло передчуття катастрофи.
Одного зимового дня в це змарніле місто прибуває мандрівний цирк — дивна, майже сюрреалістична конструкція на колесах: велетенський фургон з гофрованої синьої жерсті, який ледве тягне звичайний трактор. Одній героїні він видається «екзотичним чудовиськом, що з нестримною повільністю бреде під темними вікнами нічого не підозрюючих мешканців, невблаганно загарбуючи все, що трапляється на його шляху». З афіш городяни дізнаються, що цирк обіцяє показати «найбільшого у світі велета-кита та інші таємничі сенсації природи».
Наступного ранку фургон відкривають для огляду. Опудало кита не здається зловісним, але його безмовна, застигла присутність притягує й насторожує водночас. Містом починають ширитися чутки про прибульців і їхні темні наміри. Атмосфера згущується дедалі більше.
Серед мешканців вирізняється кілька постатей, навколо яких вибудувано сюжет. Насамперед Валушка, якого називають місцевим божевільним або дурником. Мати, пані Плауф, відмовилася від нього, а містяни радше терплять його, ніж справді приймають. Він живе із випадкових заробітків і працює рознощиком газет у поштовому відділенні. Попри вразливе становище, Валушка залишається мрійником: щовечора в корчмі він улаштовує своєрідний ритуал — реконструкцію руху небесних тіл. П’яні завсідники стають Сонцем, Місяцем і Землею, а Валушка з дитячою щирістю розповідає їм про смирення людини перед безмежністю космосу.
Валушка підтримує особливі стосунки ще з однією ключовою постаттю міста — Дєрдєм Естером, колишнім директором музичної школи. Їх єднає дивовижна форма дружби: довгі філософські бесіди, що тримаються на довірі та взаємній потребі. Роками вони жили в цьому ритмі — Естер говорив, Валушка слухав. І саме ця незвична взаємність була для них обох рятівним острівцем у світі, який поступово розпадається.
Дєрдь Естер після виходу на пенсію живе усамітнено. Офіційно — через «болі в хребті», але насправді його ізоляція зумовлена глибокою духовною кризою. Музика, яка колись була головною опорою, розчарувала його. На думку Естера, німецький теоретик Андреас Веркмейстер у XVII столітті спотворив природну красу терцій, запровадивши рівномірно темперований лад. Ця система відкрила можливість вільно грати в усіх тональностях, але, як переконаний Естер, забрала в музики її первісну чистоту. Усвідомивши це, він цілковито віддається одній ідеї — повернути музиці втрачену досконалість.
Дружина Дєрдя, пані Естер — його повна протилежність. Фізично міцна, енергійна й владолюбна, вона уособлює стихію руйнівної сили. Вона давно живе окремо, винаймає квартиру біля ринкової площі й пояснює це потребою чоловіка в тиші й усамітненні, зберігаючи лише зовнішню подобу подружнього зв’язку. Пані Естер має майже макіавеллістський хист до маніпуляцій і втілює «волю до влади». Вона очолила Жіночий комітет, спираючись на підтримку свого коханця — капітана поліції. Це не інтелектуалка в академічному сенсі, однак її психологічна гнучкість, інстинктивна хватка й уміння дочекатися слушного моменту роблять її небезпечною фігурою. Вона швидко перехоплює ініціативу, уміє переконати й легко спрямовує будь-які обставини собі на користь.
Занепад міста Естер сприймає як шанс: «ця стійка руїна вже віддавна означала для неї не безутішний кінець, а те, чому цей дозрілий до занепаду світ невдовзі поступиться місцем — не завершення, отже, а початок, сирий матеріал для нового порядку». Але їй потрібен авторитет чоловіка, який її не терпить, тому вона тонко маніпулює Валушкою, поступово перетворюючи його на покірний інструмент своїх планів.
Разом з цирком прибуває ще одна важлива постать — загадковий карлик, відомий як Князь. Він виголошує полум'яні промови невідомою мовою, а перекладає їх кремезний охоронець ламаною угорською. Спочатку натовп лише мовчки збирається на площі, але поступово вибухає безглуздою агресією. Строката юрба спрямовує свою лють на слабких і беззахисних, руйнуючи все на шляху. У цьому загальному безладді пані Естер бачить простір для власної гри.
Роман побудований на класичній тричастинній архітектоніці. Перша частина, «Надзвичайні стани», виконує роль широкої експозиції: задає атмосферу загального занепаду і знайомить з мешканцями містечка, що живе в ритмі повільного розпаду. Друга, «Гармонії Веркмайстера» — наймасштабніша й найінтенсивніша; саме тут закладено драматичний центр оповіді та проявлено ключові механізми конфлікту. Завершальна частина, «Sermo super sepulchrum» («Слово над гробницею»), замикає композицію й надає попереднім мотивам завершеного звучання.
«Меланхолія опору» досліджує конфлікт між хаосом і порядком, природу влади, моделі опору й руйнування соціальних структур. Поряд із цим роман розкриває політичне й моральне виснаження, суб'єктивність досвіду та відчуття безсилля перед силами, що виходять за межі раціонального. Саме поєднання цих мотивів створює густу, майже кафкіанську атмосферу. Меланхолія і страждання пронизують увесь текст. Герої потерпають від наслідків власних бажань, а істина, у яку суспільство щоразу намагається повірити, виявляється черговою ілюзією.
Для Краснагоркаї хаос є первинним станом буття. На цьому тлі будь-який порядок виглядає тимчасовою конструкцією, народженою зі страху перед непередбачуваністю світу. Роман показує, наскільки швидко соціальні норми втрачають силу і як легко цивілізаційний лад поступається вибухам насильства. Коли інфраструктура руйнується, а людські зв'язки слабшають, нестабільність перетворюється на колективну істерію. У цьому розриві між старим і новим світом виникає простір для тоталітарної форми контролю, що живиться саме розпадом. Крім того, роман, опублікований 1989 року, часто прочитують як політичну алегорію, що критикує крихкість соціального та політичного порядку й відображає атмосферу пострадянської Східної Європи.
Особливе місце в системі символів посідає кит — мертве застигле створіння, що втілює кілька рівнів значення. Його велетенське тіло нагадує про фізичний розклад, але водночас функціонує як троянський кінь: усередині цього видовища приховано невидиму руйнівну силу. Подібно до Мобі Діка, цей кит постає непізнаваним — він вимагає дистанції, провокує страх і зачарування. У символічному вимірі кит близький також до «Левіафана» Гоббса. Натовп, що приходить подивитися на мертвого велетня, поступово стає некерованим і захоплює місто. На вулицях поширюється стихійне насильство. Образ кита перетворюється на знак краху усталеного порядку й водночас на загадку буття, що виходить за межі раціонального.
Проза Краснагоркаї впізнавана з перших рядків. Довгі, ритмічно організовані речення, що розгортаються на кілька сторінок, створюють ефект безперервного, майже гіпнотичного руху свідомості. Така манера не залишає читачеві ні перепочинку, ні твердого орієнтира: автор вибудовує синтаксичні конструкції з численних уточнень, відгалужень і асоціативних петель, зі спокійними переходами між різними мовними регістрами. Речення можуть починатися з дрібного спостереження, але, нарощуючи деталі й смислові лінії, зрештою виростають до спроби охопити повноту світу — настільки, наскільки це дозволяє свідомість, що дедалі гостріше відчуває власні межі. Сам Краснагоркаї пояснював, що прагне фіксувати думку в її найпершому, передраціональному русі — ще до того, як вона застигне в ясній формулі.
Переклад такої прози — надзвичайно складне випробування. Ритмомелодику угорського тексту відтворити непросто: потрібно передати не лише смислову точність, а й внутрішню музику, сугестивність, атмосферу і темпоритм. У перекладі Олександра Вешелені цю тендітну рівновагу збережено дуже переконливо.
«Меланхолію опору» варто читати тим, хто не боїться викликів. Цю книгу читаєш так, ніби береш участь у своєрідному духовно-інтелектуальному двобої, де іронія межує з глибоким смутком, а кожна сторінка вимагає внутрішньої зібраності й натомість винагороджує можливістю повністю поринути в унікальний світ.