Уже понад століття Нобелівська премія з літератури виконує роль певного барометра літературного процесу. Це найпрестижніша міжнародна відзнака, яка привертає глобальну увагу до творчості лауреатів, сприяє поширенню їхніх творів у перекладах і засвідчує визнання їхнього внеску в розвиток світової літератури.
Щороку перед оголошенням імені лауреата критики й букмекери намагаються передбачити рішення комітету, але воно майже завжди несподіване. Та цього разу інтуїція не підвела: Ласло Краснагоркаї фігурував серед фаворитів.
Премію зазвичай присуджують живим авторам за сукупність творчих досягнень. Лише поодинокі випадки — менше від десятка за всю історію — пов'язані з відзначенням конкретного твору. Тому нагорода здебільшого стає знаком визнання для митців, чия кар'єра вже сформувалася. Ласло Краснагоркаї, якому нині 71 рік, цілком вписується в цю традицію.
Комітет дедалі частіше звертає увагу не на відомість імені, а на силу й самобутність авторського голосу. Відтак лауреатами іноді стають письменники, не дуже відомі поза фаховими колами, але важливі для розвитку світової літератури. Показовий 2021 рік, коли відзнаку отримав танзанійський романіст Абдулразак Ґурна.
А втім, Краснагоркаї ще 2015 року став першим угорським письменником, який здобув Міжнародну Букерівську премію. Його неодноразово відзначали й іншими престижними нагородами — зокрема, двічі поспіль, у 2013 і 2014 роках, Best Translated Book Award (американська премія за найкращу перекладену книжку). Тож у світовому контексті його творчість давно має стале й помітне місце. В Україні ж знайомство з автором лише починається. Перші тексти українською з'явилися завдяки перекладачеві Олександрові Вешелені, який працює з угорською літературою вже багато років. У його перекладі вийшли кілька есеїв з книжки Megy a világ («Світ іде», 2013), а нині у видавництві «Комора» готують до друку один з ключових романів Краснагоркаї — Az ellenállás melankóliája («Меланхолія опору», 1989).
Ласло Краснагоркаї народився 1954 року в невеликому містечку Дьюла на південному сході Угорщини, поблизу румунського кордону. Він виріс у родині юриста й адміністраторки соціального забезпечення у складних умовах комуністичної Угорщини. Вивчав право й угорську мову та літературу в університеті, а після кількох років роботи редактором став письменником-фрилансером. 1987 поїхав до Західного Берліна на стипендію. З того часу активно подорожував, жив у багатьох країнах, утім регулярно повертався на батьківщину.
Перша публікація Краснагоркаї з'явилася 1977 року, але справжній прорив стався у 1985 році — після виходу роману Sátántangó («Сатанинське танго»). Структура твору нагадує танго: дванадцять розділів побудовані як шість кроків уперед і шість назад, причому кожен розділ — це суцільний абзац. Роман став літературною сенсацією в Угорщині й досі залишається найвідомішим текстом автора; він зображує знедолену спільноту мешканців покинутого колгоспу в угорській провінції напередодні падіння комунізму. Повернення харизматичного Іріміаша, якого вважали мертвим, стає для мешканців одночасно обіцянкою спасіння і знаком прийдешнього Страшного суду. Сатанинський мотив утілюється в облудній харизмі Іріміаша, що перетворює віру на форму підкорення. За мотивами роману 1994 року угорський кінокласик Бела Тарр створив семигодинний фільм, який здобув широке визнання і поклав початок тривалій співпраці письменника і режисера.
Роман Az ellenállás melankóliája («Меланхолія опору», 1989) остаточно закріпив за Краснагоркаї репутацію вкрай оригінального прозаїка сучасності. Ця фантасмагорійна історія розгортається в провінційному містечку, куди прибуває примарний цирк з гігантським китом — єдиною його атракцією. Поява цирку розхитує крихкий порядок, провокуючи насильство, вандалізм і колективну істерію. У цьому хаосі місцева жінка — пані Естер — бачить можливість підкорити собі місто завдяки страху й дезорієнтації мешканців. Роман написаний у формі потоку свідомості з мінімальною пунктуацією, що створює гіпнотичну напругу, характерну для письма Краснагоркаї. Саме після цього роману Сьюзен Зонтаґ назвала Краснагоркаї майстром апокаліпсису сучасної літератури.
У 1990-х Ласло Краснагоркаї подорожував Монголією, Китаєм і Японією — цей досвід відчутно вплинув на естетику його творів, зокрема, на сприйняття краси як процесу творення, властиве східній філософії. У 1992-му з'являється роман Az urgai fogoly («В'язень Урґи»), що став важливим тематичним поворотом у творчості письменника. Відтоді в його прозі помітні мотиви Сходу, а форма письма все далі від класичного роману й набуває рис філософської прози, у якій художність поєднана з есеїстикою, медитацією та внутрішнім пошуком.
Про пошуки таємного саду розповідає роман 2003 року Északról hegy, Délről tó, Nyugatról utak, Keletről folyó («Гора на півночі, озеро на півдні, стежки на захід, річка на сході») — загадкова історія з ліричними відступами, дія якої відбувається на південний схід від Кіото. Цей твір стає ніби прелюдією до масштабної книги Seiobo járt odalent («Сейобо, там, нижче», 2008) — збірки із сімнадцяти оповідань, розташованих у послідовності Фібоначчі. Вони досліджують роль краси та мистецтва у світі, де панує сліпота і минущість. Ниткою, що проходить через усю книгу, є японський міф про Сейобо — богиню, яка охороняє сад з персиковим деревом, що раз на три тисячі років приносить плоди безсмертя. У Краснагоркаї цей міф перетворюється на метафору художнього твору: у різних часах і просторах письменник простежує, як народжується краса, яким є її шлях до досконалості і якою неминучою виявляється втрата.
Під час роботи над романом Háború és háború («Війна і війна», 1999) Краснагоркаї певний час мешкав у Нью-Йорку — у квартирі культового американського поета-бітника Аллена Ґінзберґа, чия підтримка допомогла йому завершити цей складний твір. Роман розповідає історію угорця, одержимого таємничим рукописом, який він вирішує перевезти до Нью-Йорка й опублікувати в інтернеті, прагнучи зберегти для вічності.
Серед інших книжок письменника — Herscht 07769 («Гершт 07769», 2021), написана одним суцільним реченням. Головний герой — Флоріан Гершт, дивак з провінційного німецького містечка, який два роки відвідував заняття з фізики елементарних частинок й упевнений, що глобальне знищення матерії неминуче. Він починає одностороннє листування з канцлеркою Анґелою Меркель, намагаючись переконати її в загрозі апокаліпсису. Дія роману відбувається у Тюрингії, яке потерпає від соціальної нестабільності, неонацистів, підпалів і ворожнечі. Роман містить потужну музичну нитку — спадщину Йоганна Себастьяна Баха.
Краснагоркаї володіє унікальним художнім баченням і виразною образністю, через які передає багатогранність сучасного буття — від моторошного й абсурдного до комедійного й разюче прекрасного. Його антиутопічні притчі досліджують гротескне існування людини у світі без сенсу, де зло постає не історичним феноменом, а антропологічною константою. Його візія світу тяжіє до метафізичної драми — філософського експерименту над самою природою людського сприйняття й мислення.
Стиль Краснагоркаї легко впізнати за надзвичайно довгими реченнями — іноді на кілька сторінок, а подекуди й більше. У цих безперервних потоках думки точність поєднана з іронією, меланхолією та ритмічною музикальністю. Дослідники відзначають багаторівневу структуру його письма — поєднання різних стилів і регістрів, що створює ефект екзистенційного багатоголосся. Тому його часто зараховують до постмодернізму. Серед авторів, що вплинули на Краснагоркаї — Франц Кафка і Микола Гоголь.
У інтерв’ю Краснагоркаї відкрито критикує «нейтралітет» Віктора Орбана щодо російської агресії проти України. У його творчості є оповідання Egy angyal megállt fölöttünk («Ангел зупинився над нами»), де письменник створює пронизливий образ українських солдатів у бліндажі під безперервним артилерійським обстрілом. Один з них поранений, а інший відчайдушно намагається підтримувати в товариші життя, розповідаючи про «світле майбутнє». Їхня розмова про технологічний прогрес, цифрову революцію та глобалізацію набуває гіркої іронії на тлі брудних окопів і смертельної небезпеки. Краснагоркаї майстерно показує, як безпорадно звучать гасла гуманізму й віри в прогрес, коли світ довкола розпадається від насильства і руйнування. Письменник нагадує: жодні технологічні досягнення не здатні замінити співчуття — справжня позиція митця полягає в тому, щоб залишатися на боці людини.
***
Про Нобелівську премію
Історія премії бере початок із заповіту Альфреда Нобеля, підписаного 1895 року. Учений заповів свої статки для вшанування тих, хто «приніс найбільшу користь людству». Однією з п'яти сфер, визначених ним, стала література. Перше вручення відбулося 1901 року, і відтоді премію присуджують за «найвидатніші роботи в напрямку ідеалізму» — формула, яку з роками тлумачать дедалі гнучкіше.
Процес відбору залишається традиційно закритим. До кінця січня надходять сотні номінацій від уповноважених інституцій і діячів. Комітет спершу скорочує список до двадцяти кандидатів, а потім до п'яти фіналістів. Останнє слово належить вісімнадцятьом членам Шведської академії, які після ґрунтовного читання визначають переможця. Усі вони зобов'язані зберігати таємницю протягом пів століття: не розголошувати ані імен номінантів, ані перебіг дискусій.
Щороку в жовтні ім'я лауреата оголошує секретар Академії, а 10 грудня, у день смерті Нобеля, у Стокгольмі відбувається церемонія нагородження. Лауреат отримує диплом, медаль і грошову винагороду, яка цього року становить приблизно 1,2 мільйона доларів.
Попри притаманний їй консерватизм, Нобелівська премія повільно, але все ж таки змінюється. Зростає частка авторів з неєвропейських регіонів, відчутним стає прагнення до гендерної рівноваги, а мовні та жанрові горизонти розширюються. Формально комітет залишається поза політикою, проте його рішення неминуче відлунюють духу часу. Теми, порушені лауреатами, часто перегукуються з глобальними викликами — соціальною нерівністю, постколоніальним досвідом, екологічними кризами, пошуками ідентичності.
Вплив Нобелівської премії на світову культурну оптику робить її постійним об'єктом дискусій. Їй не раз дорікали за закритість, суб'єктивність, політичну заангажованість чи європоцентризм. Деякі рішення ставали причиною гучних скандалів — як-от 2018 року, коли церемонію скасували через корупційний скандал і звинувачення Жан-Клода Арно в сексуальному насильстві, або 2019-го, коли обурення викликало нагородження австрійця Петера Гандке, відомого просербською позицією. Попри ці кризи, премія зберігає непорушний символічний авторитет.