Минуло 150 років після запуску першої АЕС. У безповітряному просторі пливе міжпланетний корабель «Обрій 2». Пілотує його Андрій Мельник (Володимир Кравчук). Йому треба вивезти ядерні відходи, від надміру яких потерпає Земля, до Калісто — супутника Юпітера. Андрій має неприємності на роботі, свариться з начальством і з бортовим роботом, але все це неважливе на тлі головної халепи: Земля, вочевидь, з рукотворних причин вибухає, тож Мельник лишається останньою людиною у Всесвіті. Аж раптом на зв’язок з ним виходить француженка Катрін, яка уціліла на своєму кораблі в районі Сатурна. Тож тепер сенсом життя для обох стає майже неможлива зустріч.
35-річний Остріков ще в середині 2010-х здобув репутацію одного з найталановитіших молодих режисерів. Над «Космосом» працював останні 10 років: пандемія COVID-19, а потім повномасштабне вторгнення значно сповільнили процес.
Та й завдання нелегке: зробити науково-фантастичний фільм в Україні. Жанр складний, витратний, доступний для реалізації радше в усталених і добре фінансованих кінематографіях. Адже декор панує: що б не відбувалося між героями, антураж має бути переконливим.
Остріков з цим упорався — знайшов дотепне рішення: не змагався з голлівудськими цехами спецефектів і декорацій (хоч сцени у відкритому космосі зроблені плавко й чітко), а просто стилізував інтерʼєри «Обрія» під фантастику 1960-х. Оці клацання тумблерів, великі кнопки з підписами «старт», миготіння різнокольорових лампочок, сірі металеві стіни, флер обшарпаності і, звісно, пиз… балакучий робот Макс — зворушлива сіра коробка з піксельними очима на чорному екранчику і двопалим маніпулятором. Зрештою, перед нами космічний сміттєвоз, а не «Тисячолітній сокіл».
Форма своєю чергою відповідає змісту. Діалоги Андрія з далеким, але грізним начальником Паличем, з Максом і, зрештою, зі самим собою — феєрверк перчених дотепів, констатація очевидності, доведеної до абсурду, обсценізми, вжиті з хірургічною точністю. Володимир Кравчук у цих позаземних виробничих негараздах наче риба у воді. Відпрацьовує комізм ситуацій як добрячий сміхогенератор, хвилинну паузу тримає з насиченістю півгодинного стендапу. Остріков не приховує впливу «Космічної одіссеї» Кубрика, в одній сцені прямо цитує її — але я сказав би, що це не мавпування, а радше травестія — приблизно як «Енеїда» Котляревського проти «Енеїди» Вергілія.
І, звісно, музика. У Острікова прекрасне відчуття, коли і який шлягер української естради вставити, аби посилити іронію моменту чи нестерпну легкість цього, як його… буття — це є ще в його ранніх короткометражках. «Обрій 2» влітає в кадр під «Незрівнянний світ краси» Яремчука, туманності, зоряні скупчення й галактики переливаються під «Поділля» Миколи Гнатюка — так воно й несеться. Саундтрек «Ти — космос», на мою думку, вартий окремого видання.
Постійна тема Острікова — стосунки між чоловіком і жінкою в незвичних обставинах. Протагоніст «Ґолден лав» (2016) бере участь у вечірці побачень-п'ятихвилинок і після кількох марних спроб знаходить свою половинку, в якої рот повен золотих зубів — так само, як і в нього. У «Випуску'97» (2017) сентиментальний телемайстер зустрічає своє шкільне кохання, запрошує додому і виявляється маніяком. У головної героїні «Mia Donna» (2018) чоловік раптом перетворюється на 7-річного хлопчика, але покинути його вона не може.
Андрій закохується в Катрін на відстані й намагається будь-що подолати цю відстань — це і стає головною пригодою. З цього моменту потрібні інакші інтонації, потрібна драма, в якій Остріков почувається не так упевнено, як у комедії. Тут трапляються дещо наївні рішення, емоційний перебір, непотрібна театральність. При цьому всі сюжетні загострення виписані точно. А наприкінці Остріков ставить настільки ж зворушливий, наскільки й красивий знак оклику, не даючи вадам фільму зупинити його вихід на потрібну орбіту.
Тож маємо першу українську кінофантастику. Недосконалу, смішну, бентежну. Варту уваги.
