Джафар Панагі прийшов у режисуру в середині 1990-х, швидко здобув визнання на міжнародних фестивалях, завойовував нагороди в Каннах, Венеції, Берліні, Локарно. У березні 2010 року його заарештували, пізніше засудили на шість років домашнього арешту за антиурядову діяльність і участь в акціях протесту проти фальсифікації виборів президента Ірану 2009 року. Режисеру на 20 років заборонили знімати кіно, контактувати з іноземними журналістами й виїжджати з Ірану. А проте, він обернув обмеження на джерело сили: усупереч заборонам, у підпіллі робив блискучі фільми і відправляв їх з країни контрабандою: «Це не фільм» (2010) повністю зняв у власній квартирі; обмежене салоном автомобіля «Таксі» (2015) здобуло «Золотого ведмедя» на Берлінале.
У «Простій випадковості» режисер знову використав досвід неволі. Під час першого увʼязнення його виводили на допити із зав'язаними очима, тож він намагався уявити свого тюремника за голосом. При повторному арешті Панагі помістили разом з великою групою в'язнів-опозиціонерів, і режисера тоді вразила гострота розбіжностей між людьми, що мали б бути однодумцями — у першу чергу через питання відплати режиму. Власне ці два мотиви і лягли в основу нового фільму.
Усе починається дійсно як випадковість. Кульгавий чоловік середнього віку на імʼя Егбал кермує автомобілем, на сусідньому сидінні його вагітна дружина, на задньому — маленька дочка. На вечірній дорозі Егбал збиває собаку. Щоб полагодити машину, родина заїжджає до найближчого гаража, де Вагід, автомеханік-азербайджанець, упізнає Егбала за голосом. Механіку здається, що це горлоріз, який катував його в тюрмі багато років тому. Намагаючись зʼясувати правду, Вагід захоплює Егбала, ховає його в мікроавтобусі й метушиться містом, звертається до знайомих, які так само пройшли катівні й памʼятають голос клятого Кіктя, як вони його називають — ніхто не бачив його обличчя. Коли ж покидька вдається ідентифікувати, постає набагато складніше питання: що з ним робити.
«Проста випадковість» не має мінімалістичної формальної вишуканості стрічок «Це не фільм» або «Таксі». Інколи драматургічну структуру затьмарюють надто емоційні діалоги, але в цілому Панагі досягає небаченого для нього рівня напруги і створює обпікаючий моральний трилер. Влада, відплата, біль, тиранія, прагнення до свободи, етичний вибір поєднані тут у вибухову суміш. Травми, завдані жертвам, стають їхнім щоденним і вічно повторюваним пеклом.
***
У рамках міжнародної промокампанії фільму «Проста випадковість» відбулася онлайн-пресконференція Джафара Панагі. Пропонуємо найцікавіші фрагменти цієї розмови.
Що спонукало вас творити в умовах сучасного Ірану?
Мистецтво за своєю природою не дозволяє написати формулу, яка підходить для всіх. А втім, диктатури діють подібно. Такі режими здаються дуже страшними і непроникними ззовні. Але коли ви довго живете в таких умовах, то автоматично знаходите способи, які дозволяють вам дихати й уникати тиску.
Як ми знаємо, єдиний спосіб узяти участь в «Оскарі» — це офіційна заявка від країни (йдеться про участь у номінації «Найкращий міжнародний ігровий фільм». — Ред.). Однак Іран ніколи не дозволяв вам представляти свою країну. Чи існує спосіб уникнути асоціації кінематографістів з їхніми урядами?
Так, для відбору на «Оскар» фільм має бути показаний протягом принаймні тижня в країні походження режисера. Це стало проблемою для моїх фільмів «Коло» й «Офсайд», яким в Ірані заборонили прокат. Так ми дізналися, що правила Академії потребують змін. І це проблема не тільки Ірану. Академія або повинна знайти реальне рішення, або, можливо, скасувати всю категорію міжнародних фільмів. Нам залишається тільки чекати і дивитися, що буде далі. Єдине, що змушує нас, кінематографістів, залежати від наших урядів, — це правила Академії.
Незважаючи на всю гостроту й викривальний характер фільму «Проста випадковість», у ньому також присутній комічний, гумористичний тон. На якому етапі з'явився цей елемент?
У якій ситуації ви не опинилися б, завжди будуть моменти, коли ви посміхатиметеся. Це треба відображати у фільмах, щоб глядачі повірили в реальність історії. Я хотів, щоб у «Простій випадковості» був гумор аж до останніх 20 хвилин, які мали бути тихими, щоб глядачі, виходячи з кінотеатру, все ще думали про фільм. Якби решта фільму була такою ж, як останні 20 хвилин, розвʼязка не спрацювала б.
Розкажіть більше про фінальну сцену допиту Егбала на природі, під деревом. Як це зроблено?
Почнімо з того, що подумаємо, навіщо потрібен середній план аж на 13 хвилин без єдиної монтажної склейки. Якщо ви уважно дивитиметеся фільм, то помітите, що всі герої присутні в кадрі і постійно говорять про відсутнього персонажа. Я вирішив, що для візуальної справедливості потрібен кадр, у якому той персонаж присутній, а решта персонажів відсутні. І навіть якщо інші потрапляють у цей кадр, я не слідую за ними з камерою. Я залишаюся наближеним до цього одного антигероя. Тому я зробив його середній план.
На перший погляд, просто — але це виявилося нашим найскладнішим кадром. Адже гра актора протягом цих 13 хвилин мала бути досконалою, бо якщо пропустити навіть одну-дві секунди, весь кадр був би зіпсований. Я зробив кілька дублів, але все одно не мав хорошого відчуття щодо сцени. Я думав-думав, а потім зрозумів, що насправді проблема в мені. Бо я не знав цього персонажа достатньо добре, бо не мав достатнього досвіду спілкування зі слідчими. Тому я звернувся за порадою до Мехді, свого друга, який допомагав мені писати діалоги. Він провів чверть життя у в'язниці. Я попросив Мехді прийти на знімальний майданчик і розповісти, як поводиться слідчий. Коли він злиться? Коли стає байдужим? Коли ламається? Як лютує? Як маніпулює? Ці моменти були передані акторові. Він дуже талановитий, тож усю сцену ми зняли того ж вечора. Весь ефект цієї сцени полягав у тому, що це один безперервний кадр. І, на щастя, нам це вдалося.
Спогади героїв базуються на реальних історіях жертв режиму?
Тема тортур після революції стала набагато гострішою. Ці звірства відбувалися протягом усього існування режиму. Ми вибрали історії, які я сам чув у в'язниці або мої друзі, які також пережили ув'язнення.
Ваш фільм представлений на «Оскарі» як офіційна заявка Франції. Чи можете ви уявити себе працюючим за межами Ірану?
Ніщо не є неможливим. Але творча робота за межами своєї країни має супроводжуватися певним неповерховим розумінням контексту. Я не маю глибокого розуміння місць, у яких буваю зараз. Якби я знімав за кордоном, це не був би поганий фільм, але й не той фільм, який я хотів би бачити. Моя мета — робити фільми, в які я вірю.
Пам'ятаю, коли був студентом, мені доручили зняти короткометражку для телебачення. Тоді я любив Гічкока і вивчив ази режисури за його стрічками. Я зняв короткометражку на основі того, що дізнався. А коли взявся до монтажу, то побачив, що, хоча теоретично все правильно, у фільмі немає душі. Мене ще ніхто не знав, але я розумів, що ця картина не може бути в моїй фільмографії. Я пішов до лабораторії і вкрав негативи фільму. Виніс їх на вулицю, розрізав і знищив. Мене ніхто не знав, але я дотримувався стандартів кіно, в які я абсолютно вірю. І за жодних обставин я не хочу їх порушувати.
Що «Золота пальмова гілка» означає для вас і ваших стосунків з Європою та європейським кіно?
Звичайно, я радію, коли фільм має успіх. Тепер фільм буде популярним, більше глядачів захочуть подивитися його. Це, мабуть, найбільша нагорода для автора. Були часи, коли іранські фільми показували в меншій кількості країн і в набагато меншій кількості кінотеатрів. Але зараз завдяки статусу, якого досягло іранське кіно, тільки у Франції «Просту випадковість» подивилися понад 650 000 людей, а в США вона зібрала 1150 тис. доларів. Це хороші новини, і я щасливий як режисер.
У вас уже є ідея для наступного фільму?
Усе переплуталося. Коли мені заборонили виїжджати з Ірану, було набагато комфортніше. Бо я міг сидіти і думати про наступний проєкт. Зараз я або в літаку, або в такій кімнаті, як ця, і рідше маю можливість щось планувати.
У мене вже 10 років тому був готовий дуже хороший сценарій, і з 2006 по 2011 рік я намагався його реалізувати. Це фільм про війну, тому для нього потрібно багато ресурсів, тож я не міг зняти його в тому ж стилі, що свої попередні роботи. Я дійшов до виробництва, навіть забезпечив бюджет для нього в Ірані. Але чиновники не дозволили зйомки.
Сьогодні світ перебуває в такому стані, що куди не поглянь, всюди відчувається запах війни. Я вірю, що цей фільм потрібен, бо це гуманістичний фільм про війну. Думаю, його можна зняти за межами Ірану, але як — ще питання. Зараз доробляю сценарій. Останнім часом пишу його в літаку, тут і там, і він майже готовий. Але це велика продукція, яка потребує багато ресурсів, тож роботи дуже багато.