«Насіння священного інжиру» — це безумовний фестивальний хіт 2024 року. Світова прем’єра відбулася в минулорічному основному конкурсі Каннського кінофестивалю, де фільм зібрав оберемок нагород. Згодом були покази на кінофестивалях у Торонто, Телурайді, Нью-Йорку, Роттердамі, а також номінація на «Оскар» від Німеччини. В Україні прем’єра фільму відбулась на міжнародному кінофестиваль «Молодість», де його режисер Мохаммад Расулоф очолював міжнародне журі.
Такий ажіотаж навколо «Насіння священного інжиру» не випадковий, адже лише перебіг його знімань тягне на сценарій для окремого фільму. Як ми пам’ятаємо, в Ірані уже четверте десятиліття править Корпус вартових Ісламської революції (КВІР), що тероризує населення власної країни, погрожує ядерною війною навколишнім (зокрема, погрожує знищити Ізраїль) і постачає озброєння Росії для війни з Україною. Важливою формою дисиденства в Ірані є кінематограф. Тамтешні режисери сформували унікальну кіномову, засновану на італійському неореалізмі з його природним зніманням й історіями про звичайних людей. Однак іранські режисери пішли далі: вони постійно намагаються стерти межу між постановкою та документальним фільмуванням.
Іранське кіно постійно критикує ісламістський режим і має великий успіх поза межами країни. Натомість режим Корпусу переслідує режисерів. Найвідомішим став кейс Джафара Панагі: його затримали разом з дружиною та дочкою, засудили до шести років арешту і заборонили 20 років працювати в кіно й подорожувати, утім йому таки вдалося полишити країну. Схожа доля спіткала Мохаммада Расулофа: за попередню роботу «Зла не існує», що розповідає про страти в Ірані, він отримав головний приз Берлінале і дворічну заборону на знімання кіно на батьківщині. Однак режисер продовжив культурний спротив і підпільно зняв «Насіння священного інжиру». За це Расулофу присудили вісім років ув’язнення та публічне шмагання батогами. Режисер утік з Ірану: подолав пішо 28 кілометрів, аби перейти кордон у безпечному місці. Нині Расулоф проживає в Німеччині й публічно засуджує КВІР.
У центрі сюжету «Насіння священного інжиру» — іранська родина. Глава сімейства Імам 20 років ліз кар’єрними сходами, щоб врешті отримати посаду слідчого в Революційному суді. Ця посада відкриває для нього можливості, зокрема, отримати трикімнатну квартиру, куди він перевозить свою покірну дружину Неджме та доньок-підліток Резван і Саме.
На роботі Імам зайнятий тим, що фабрикує справи проти опозиціонерів ісламістського режиму. Йому не подобається, що людей засуджують до страти без слідства, але Неджме заспокоює чоловіка: він лише виконує наказ, а ця робота — їхній квиток у краще життя. Ситуація змінюється докорінно, коли в Ірані спалахує хвиля протестів після убивства 22-річної Масхи Аміні: у 2022 році цю дівчину затримали через відмову носити хіджаб, а потім вона загинула в поліцейській дільниці. Імам бере участь у придушенні повстання: майже цілодобово він фабрикує справи, усе більше загрузаючи в конспірологічній маячні про бажання всього світу захопити Іран. Доньки Імама, подругу яких викрали спецслужби, усе менше вірять батькові.
Расулоф талановито проводить межу між телебачення й інтернетом. Старше покоління дивиться ТБ, яке контролює КВІР, і вірить у пропагандистські тези. Молодше черпає інформацію з інтернету й соцмереж і бачить зовсім іншу картину реальності, значно жорсткішу й менш однозначну. Точку кипіння цього поколіннєвого конфлікту Расулоф виводить у сцені сімейної вечері, коли батько кричить доньці, що йому ліпше знати, адже він уже 20 років служить режиму, а у відповідь чує холодне ні.
Перша половина фільму, яка триває до цієї сцени — це досить тягуча сімейна драма про реалії іранського суспільства і своєрідна варіація на тему банальності зла у світі привілейованої касти авторитарного режиму. Однак далі Расулоф закручує фільм у параноїдальний детективний трилер. Макгафіном стає службовий пістолет Імама, який раптом зникає з приліжкової тумбочки. На початку фільму ми бачимо, як Імам пишається виданою йому зброєю; тепер він втрачає глузд від страху, що доведеться розплачуватися за втрату пістолета. Очевидно, що пістолет тут — це символ. Атрибут державної влади, належності до особливої касти. З іншого боку, пістолет уособлює для Імама його владу як батька й чоловіка. Це клейнод патріарха, який вимагає покірності від усіх навколо.
Що глибше Імам занурюється в безперспективні пошуки пістолета, то густішає саспенс у фільмі. Однак варто пам’ятати, що «Насіння священного інжиру» — це іранське за стилем кіно, а тому саспенс тут зовсім не такий, як у Гічкока та його послідовників різних поколінь. Він значно тонший і флегматичніший; тут параноя наростає повільно, однак просякнута вона абсолютною безвихіддю.
За правилами драматургії, якщо на початку показали пістолет, то в кінці він має вистрілити. Однак поки постріл не пролунав, ми спостерігаємо, як відчуття абсолютності влади і в родині, і в державі може зводити з розуму навіть найвідданішого громадянина, чоловіка й батька. Натомість усі жіночі образи Расулоф проводить через іранську еволюцію бунту. Покірні дружина й доньки долають викохану забезпеченістю і привілеями пасивність, щоб емансипуватися від сімейної тиранії, яка у фільмі невіддільна від державної.
«Насіння священного інжиру» — це масштабне кіно з хронометражем майже три години. І попри те, що це яскрава національна історія, яка міцно вросла в іранський ґрунт, вона також цілком універсальна: схоже могло б відбуватися в Україні в часи правління Януковича та Революції гідності. Не кажучи вже про авторитарних сусідів — ворогів України та друзів Ірану.