В Едді Барріша (Білл Скарсгард) справи кепські. Він водій доставки, але його єдине знаряддя заробітку — старий побитий фургон — стоїть на приколі. Проноза-механік править за новий генератор суму вдвічі більшу, ніж Едді платить за щомісячну оренду. Тож він не може отримати свій фургон, поки не заплатить, а заплатити не може, поки не заробить, а заробити не може, поки не забере фургон. Ще й донька Сара (Ешлі Картрайт) хоче, аби Едді забрав її зі школи — і до всіх халеп додається ще й сором за невиконання батьківських обов'язків.
Тож Едді з розпачу не знаходить нічого кращого, ніж вдертися в дорогий чорний позашляховик, аби поцупити бодай якусь радіолу. І стикається з фатальними наслідками. Зав’язка цілком у дусі італійського неореалізму. Але це цілковито інакше кіно.
Бо позашляховик — це пастка. Його двері раптом блокуються зсередини, скло затоноване і куленепробивне, а на Bluetooth-систему автомобіля дзвонить хазяїн. Звати його Вільям, він помирає від раку простати, а грає його король владних психопатів Ентоні Гопкінс. Вільяму остобісіла дрібна злочинність. Тож коли його дорогий в усіх сенсах позашляховик зламали вшосте за рік, розлючений дід розробив план, як покарати наступного злодія.
Якщо вам це щось нагадує, то ви не помиляєтесь. Девід Яровеські — не надто відомий режисер-ремісник, що спеціалізується переважно на трилерах, горорах і казках. Його проєкти, у тому числі «Під замком», регулярно продюсує Людина-Павук Сем Реймі. Цього разу Яровеські робить щось на кшталт «Пилки» на мінімалках. Нагадаю, ця невмируща серія герметичних горорів якраз про пастки, що їх улаштовує смертельно хворий старий Інженер.
Водночас «Під замком» — це римейк аргентинського трилера «4×4» (2019), причому вже третій за рахунком: раніше сюжет про правопорушника, ув’язненого в чужому авто, втілювали в Бразилії та Індії.
Вільям катує Едді за допомогою всіх тих засобів комфорту, які вбудовані в машину за принципом «все включено»: смажить обігрівом, морозить кондиціонером і навіть б’є струмом — очевидно, в особливо дорогих моделях навіть вбудовані електрошокери, хто тих багатіїв знає.
Ще гірше те, що цією лискучою залізною труною можна керувати на відстані. Певної миті стає зрозуміло, що просте завдання — покарати випадкового злодія — у свідомості Вільяма перетворилося на задоволення від влади як такої. Що більше маєш, то більше прагнеш.
Герой Гопкінса вивідує в Едді номер його соціального страхування, перевіряє його кредитну історію і шпетить за прострочені виплати аліментів. Коли машина починає їхати сама (точніше з волі хазяїна), Вільям погрожує наїхати на дітей на вулиці чи скинути свого заручника з даху паркінгу. Єдиний спосіб припинити знущання — покаятися якнайдієвіше. Спочатку відрізати собі чотири пальці. А потім і розрядити в голову заздалегідь приготовлений пістолет.
Яровеські додає напруги, компонуючи кадри з шести камер спостереження в салоні автомобіля з традиційними обʼєктивними кінематографічними планами. Але, зрештою, тримається вся оповідь саме на акторській дуелі. Багатій Вільям може дозволити собі моралізаторствувати, розводитися про свою місію повернення відповідальності в суспільство — і при цьому катувати живу людину. Гопкінс блискуче, в усій силі свого таланту справляється з роллю отакого тирана-лицеміра. Білл Скарсгард, з неабияким досвідом роботи саме в трилерах і горорах (навіть зіграв клоуна-страшидла Пеннівайза в екранізації «Воно» Стівена Кінга), хай і не без переграшу, створює образ змученої життям, загнаної в кут, але щирої людини. Його пошарпана правда важить зрештою більше, ніж самовдоволені мудрощі Вільяма.
Так, це не найкращий зразок жанру і не прорив. Але гостроцікава й недурна історія.
