Дуже дякую за надане слово. Це велике щастя звертатися до цієї важливої аудиторії.
Йде четвертий рік повномасштабного вторгнення, яке, на переконання російських та західних аналітиків, мало закінчитися за 4 дні.Україна вирішила відмовитися від ролі «ідеальної жертви» та чинити спротив. Українці продовжують боротися за найменший шанс для своїх дітей на мирне, демократичне суспільство — мати свободу, жити без страху насильства та мати довгу перспективу майбутнього. Бо найшвидший спосіб зупинити війну – це програти війну. Але тоді миру не буде.
Путін розпочав повномасштабне вторгнення не для того, щоб захопити ще якусь частину українських земель.Наївно думати, що Росія поклала сотні тисяч російських солдатів для того, щоб окупувати Авдіївку чи Бахмут. Путін розпочав повномасштабне вторгнення, щоб окупувати та знищити всю Україну. Його логіка історична. Він мріє відновити Російську імперію.Тому люди в інших європейських країнах живуть у відносній безпеці тільки тому, що українці продовжують стримувати наступ російської армії.
Людська природа незмінна. Коли реальність лякає, то люди будуть її заперечувати. Вони знайдуть для цього десятки пояснень і поводитимуться відповідно. Міжнародним партнерам було важко уявити повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тепер їм важко уявити, що Росія може напасти на Польщу. Я називаю цей психологічний механізм захисту —браком уяви. Як каже Орбан, Україна — країна з дуже складною долею, а нас, мовляв, це не стосується. Але правда в тому, що результати цієї війни визначать, як буде виглядати Європа та світ загалом. Десятиліття свободи після падіння Берлінської стіни можуть легко змінитися на десятиліття виживання.
Тому, коли мене питають, як українці бачать досягнення справедливого та стійкого миру, я завжди прошу переформулювати це питання правильно. Це проблема не тільки України, коли постійний член Ради безпеки перекреслює статут ООН, починає агресивну війну та намагається силою змінити міжнародно визнані кордони. Неможливо побудувати рай, навіть якщо ти острів, коли частина світу продовжує стікати кров’ю. Багато речей взагалі не обмежуються кордонами. Тому не випадково я говоритиму про одну з таких речей — про роль культури для досягнення справедливого та стійкого миру.
Моя перша теза: для українців ця війна — геноцидальна. Путін відкрито говорять, що немає української нації, мови, культури. Усі ці роки ми, правозахисники, документуємо, як ці слова обертаються на жахливу практику. Росіяни фізично знищують активних людей на окупованих територіях — мерів, журналістів, дитячих письменників, священиків, музикантів, учителів, бізнесменів. Вони забороняють українську мову та культуру, грабують і нищать українську культурну спадщину, забирають українських чоловіків у російську армію, вивозять українських дітей у табори «перевиховання». Їм говорять, що вони не українські, а російські діти, що їхні батьки від них відмовилися, і вони будуть віддані у російські сім’ї, які виховують їх як росіян.
Росія намагається представити наш спротив окупації та знищенню української ідентичності як дії, що підривають мир. Тож доводиться постійно пояснювати очевидні для нас, але неочевидні для світу речі. Мир не настає, коли країна, на яку напали, припиняє себе захищати. Тоді це не мир, а окупація. А окупація — це та ж сама війна, просто в іншій формі. Окупація — це не просто зміна одного прапора на інший. Це насильство, зникнення, зґвалтування, тортури, примусове усиновлення дітей, заперечення твоєї ідентичності, фільтраційні табори та масові могили.
Коли Путін на Алясці говорив Трампу, що буде вести війну до усунення її першопричин, то ці першопричини — наше з вами існування. Бо для того, щоб знищити національну групу, не потрібно вбивати всіх її представників. Можна примусово стерти їхню ідентичність — і вся нація зникне.
Росіяни свідомо застосовують насильство такого рівня інтенсивності, щоб єдиним способом врятуватися було підкоритися. Тоді запускається ще один психологічний механізм — ідентифікація з агресором, коли для того, щоб вижити, треба переконати себе, що ти разом із ними, бо краще бути катом, ніж жертвою.
Тому ми не можемо припинити спротив російській агресії. Якщо Росія окупує Україну — нас просто не буде. Країни, які втомлюються доводити свою ідентичність, зникають.
Моя друга теза: ця війна змінює сприйняття українців у світі. Кожна нація — це нарація, розповідь про себе. Але кілька століть українці жили в тіні Російської імперії. Імперія — це не лише володіння землями, ресурсами та людьми, а й володіння знанням про те, як ми говоримо один про одного. Це про право давати речам імена.
Ми увійшли у повномасштабну війну як суспільство без контексту. Люди на інших континентах знали про нашу частину світу лише те, що тут є Росія. Наша історія була написана не нами. Ми — країна з неперекладеною класикою.
Мене досі перепитують, чи правда, що українська мова відрізняється від російської. У відповідь я часто розповідаю історію про картину Дега в музеї Метрополітен. Вона зображує дівчат у національному вбранні, але на картині під назвою «Російські танцівниці» дівчата одягнені у вишиванки та віночки. Багато років українські мистецтвознавці просили перейменувати її або додати примітку з поясненням, але ніхто не звертав уваги.Лише після повномасштабного вторгнення Метрополітен змінив назву картини. Тепер вона називається «Танцівниці в українських костюмах».Певно, адміністрація музею досі думає, що це російські танцівниці, які просто одягли українські костюми, але це вже зрушення. Україна починає з’являтися на ментальній мапі світу. Правда, дуже дорогою ціною.
Ми яскраве свідчення, що суб’єктність країни вимірюється не рівнем національного доходу чи наявністю ядерної зброї, а готовністю громадян захищати свою свободу — свободу бути незалежною державою, а не російською колонією, свободу зберігати власну ідентичність,а не перевиховувати українських дітей як росіяни, свободу мативласний демократичний вибір як можливість будувати країну, де права людини захищені, влада підзвітна та підконтрольні, суди незалежні, а поліція не б’є і не розганяє мирні студентські демонстрації.
Водночас ми бачимо, що інтерес до нашої країни потроху згасає і це природно. Ця війна — далеко не єдина гаряча точка на земній кулі. Гуманітарна криза і війна в Судані тривають понад 20 років. Мільйонам жінок в Афганістані заборонили говорити в присутності чоловіків. Третина всіх ув’язнених письменників світу — у тюрмах Китаю. І прямо в цей момент багато людей у різних частинах світу борються за свою свободу та людську гідність.
На шпальти світових медіа потрапляють одиниці. Якщо Україну сприйматимуть виключно через призму жертви російських злочинів, а Росію — через її «велику культуру», ми програємо.Зображення тіл на вулицях Бучі чи знищеного драмтеатру в Маріуполі легко заміщуються зображеннями інших жертв. Але ми можемо бути цікавими поза нашим болем та стражданнями. Можна втомитися співчувати, але не можна втомитися надихатися.
Третя теза: культура є легітимізацією держави. Культура як автономне явище виникла відносно нещодавно. До цього вона була частиною церковного життя або обслуговувала монархів та сприяла їхньому зміцненню. Процес розриву культури та влади розтягнувся на кілька століть.
Чомусь зараз «мистецтво поза політикою» почали розуміти як мистецтво поза всім, що завдає неприємних переживань чи закликає вчиняти рішучі дії. Хоча раніше це означало, що мистецтво більше не обстлуговує правлячі еліти.
Наша тема на найближчі роки —це питання війни та миру. Якщо ми говоритимемо лише про щось інше, то будемо поза реальністю часу. Культура — це також про зв’язаність досвіду між теперішнім і минулим. І цей досвід часто був розірваний у насильницький спосіб. Нам належить відновлювати ці розриви та надавати голоси тим, кого імперія викреслила з історії.
Знищення Ханського палацу в Бахчисараї — не просто акт варварства, а свідома політика. Археологічні пам’ятки Криму — мовчазні свідки , що влада росіян не походить з давнини, вони змушують розуміти, що ця влада тимчасова.
Культура — це не лише твори мистецтва чи продукти масового користування, це про сенси, які передаються від покоління до покоління та формують усталені в цьому суспільстві патерни поведінки. Проблема нашого суспільства довгий час була у нездатності називати зло злом. Ми жили в країні, де вулиці носили імена катів українців, цим катам стояли пам’ятники і це нікого не хвилювало.
Ця війна має ціннісний вимір. Це не війна двох країн, а війна двох систем – авторитаризму та демократії. І кожній із них відповідає свій набір цінностей.
Усталені стосунки між людьми відображають уявлення суспільства, якою може бути політична влада, яке місце свободі людини та насильству над людиною ця влада відводить. І ми боремося не тільки тому, що ми не вони, а тому, що ми стоїмо цінності несумісні з російським способом життя.
Четверта теза: культура створює та просуває сенс. Як і багато хто в Україні, я народилася на уламках Радянського Союзу. Але у цій боротьбі ми стали європейцями. Бо Європа – це не про географію, а про цінності. Українці переосмислюють цінності свободи та безпеки, які західні суспільства тривалий час сприймали як даність.
По-перше, для нас свобода – це не цінність самовираження, а як це не парадоксально – цінність виживання. Ми б не вижили та не постали б як нація, якби усі ці століття вперто не прагнули свободи.
По-друге, ми не протиставляємо свободу та безпеку. Нам потрібна свобода для безпеки та безпека для свободи. Бо втрачаючи одне, ми неминуче втрачаємо й інше.
По-третє, держава для нас – це середовище існування, а не просто набір сервісів. Це те, що зберігає нашу ідентичність. Любити можна не ідеальне, і тому навіть не ідеальне треба відстояти і зберегти.
По-четверте, ми віримо, що усі зусилля звичайних людей мають сенс. Ми ніколи не мали розкоші покладатися на ефективні державні інституції, тому самоорганізація та низова суб'єктність – наша вітальна сила.
Постає питання – як нам про це все говорити? Дорікання, залякування чи істерика не працює. Я часто використовую тест дзеркала, коли нагадую собі, як українське суспільство поводилося до повномасштабного вторгнення. Єдиний правильний tone of voice – це гідність.
Я записувала свідчення українського вченого-філософа Ігоря Козловського, якого багато хто із присутніх в залі знав і любив. Він провів 700 днів у російському полоні. До цього я опитала сотні людей, які розказували мені, як їх били, ґвалтували, забивали в дерев'яні ящики, відрізали кінцівки, проводили струм через геніталії. Одна жінка розказувала, як їй виймали око ложкою.Тож, мене мало чим можна було здивувати. Але Ігор згадав, ніби неважливу для доказової бази деталь, і вона мене вразила.
Він описував свої будні в камері-одиночці: це було підвальне приміщення, в якому за радянських часів отримували смертників. У камері не було вікон, туди не заглядало сонце, бракувало повітря і було важко дихати.По брудній підлозі протікала каналізація, із отвору цієї каналізації вилазили щурі. І відомий на всю країну вчений розказував мені, як він читав цим щурам лекції з філософії, щоб, бодай, чути звук людського голосу.
Ігор Козловський був жертвою у тому юридичному розумінні, що його викрали, утримували в нелюдських умовах та катували так, щоб він заново вчився ходити. Але він завжди повторював, що весь його досвід не став для нього підставою, щоб ставитися до себе та проживати себе як жертву. Бо основою нашого буття є гідність, а не жертва.А гідність – це біль.
Мова не тільки про те, щоб відчувати свою відповідальність за все, що відбувається, але й робити правильні речі, щоб це змінити. Гідність дає силу боротися навіть в нестерпних обставинах. Ми – не заручники обставин, ми – учасники цього історичного процесу. І чесна відповідь щодо справедливого та стійкого миру в тому, що робити остаточні висновки ще зарано. Але нам вже сьогодні потрібно чітко визначити, що для нас мир і що для нас перемога у цій війні.
Вихід на державні кордони – це не перемога, це відновлення міжнародного права. Перемога – це досягнення наших історичних цілей, остаточний розрив із «русскім міром» та повернення до європейського цивілізаційного простору із його сенсами.
А хто планує надовше, той виграє.