«Операція “Анімація”» — сім короткометражних робіт, знятих уже після повномасштабного вторгнення, сумарний хронометраж – 64 хвилини. Війни не торкаються приблизно половина: «Поза часом», «Сага про корову-русалку» і «Над рейками». З них і почнемо.
«Поза часом», Ната Метлух
Україна/Японія/США
Невротична замальовка з життя молодого містянина, фахівця з обробки даних («айтішніка», за непрофесійним визначенням). Дуже, дуже заклопотаний рудоволосий чоловʼяга намагається рухатись за траєкторіями щоденної рутини: встав за будильником, збацав сніданок, занурився в ноут, зазирнув у магазин, вирушив на пробіжку. При цьому реальність все одно його не слухається, багатозадачність не допомагає, час постійно виходить з-під контролю, пательня згорає, черга в супермаркеті не кінчається, щойно поголена борода одразу відростає, предмети зависають у повітрі, червоні квадратики з комп’ютера вивалюються заметом.
Але радість життя, виявляється, повернути просто: віддати собі звіт у тому, що ти вже є персонажем (в одному кадрі герой цілком доброзичливо поправляє камеру, що дивиться на нього) і змиритися з хаосом. Фактично, більшість із нас так і жила до вторгнення. Та й зараз так живе.
«Сага про корову-русалку», Сашко Даниленко
Україна/США/Ісландія
Єдиний у «Операції…» фільм, що можна назвати дитячим. Це надзвичайно зворушлива історія про ісландську корову на імʼя Саїнн (Океан), яку віддали мʼяснику, але вона втекла, перепливши фіорд (що для корови на межі фантастики), щоб повернутися до попереднього власника. З тих пір щороку наприкінці літа група ентузіастів з усієї Ісландії перепливає 3-кілометрову протоку Онундур у памʼять про ту подію.
Даниленко зробив історію в трохи наївному стилі: корови і люди намальовані простою чорно-білою графікою і накладені на краєвиди реальної Ісландії, реального Онундура. І оця простота, підкреслена емоційною закадровою розповіддю Аврори Лів Йоганнсдоттір, зворушує, здається, незалежно від віку.
«Над рейками», Маргарита Вінклер
Україна/США
Схожа дитяча безпосередність притаманна й цій трихвилинній замальовці. Спочатку бачимо світ з вікна поїзда – начерканий чорним фломастером чи олівцями, стрімко, наче в блокноті: дерева, будинки, лани, стовпи, і раптом, то тут, то там – спалахи кольору серед загальної стриманості, підкреслені звуком дзвоників – то квітка, то птах, то хатка. А потім точно посередині історії камера слідує за тим синім птахом – і бачимо поїзди згори, світ вибухає кольором.
В Маргарити вийшла дуже тепла замальовка про нашу залізницю, про той стан сну наяву, який виникає тільки в дальній дорозі, під стукіт коліс.
«Життя десь поміж», Ірина Литвинова
Україна, Головний приз національного конкурсу фестивалю LINOLEUM
«Я просто хотіла малювати… не показувати війну» – зізнається авторка. Вона ілюструє сюжет війни все ж таки у переважно світлих тонах, наче вивільняючи чималу коробку кольорових олівців. Тож її страх, біль і нелегке прийняття того, що відбувається, не гаснуть у безвиході.
«Спукі Лупс», Стас Сантімов
Україна
Ця робота стоїть осібно як за формою, так і за настроєм. Spooky loops англійською – це, буквально, моторошні петлі; також loop – це термін, що означає короткий відеофрагмент, закільцьований за допомогою спеціальної програми на нескінченне повторення.
У 4 хвилини Сантімов утиснув аж 13 пекельних «колечок», кожне з яких виглядає як зразковий уривок з містичного горору: з шафи вилазить людина-павук, а перед ним у повітрі висить маленька дівчинка, в якої обертається голова довкола власної осі, в той час як нажаханий хлопчик ховається в кутку; двоє діток у лісі залізли на дерево, а третьому обличчя доїдає якийсь персонаж у окулярах віртуальної реальності; веселий хробак з людською пикою звивається за вікном, а родина з зеленими від жаху обличчями дивиться в телевізор. Є і кілька замальовок з життя наших, не проти ночі кажучи, сусідів: про зеків у тюрмі без очей і мізків, але з великими ротами, про монструозних піонерів, одному з яких хижа вожата місить мізки, про вбивство Путіна на екрані перед родиною зомбі. Ці трагігротескні етюди є оригінальним внеском у поки що небагату історію українського горору.
«Київський торт», Микита Лиськов
Україна/Естонія, Гран-прі національного конкурсу Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів
У цій роботі теж є елементи гіньйолю, однак її форма і зміст цілковито інакші. Дніпрянин Микита Лиськов – один з провідних українських аніматорів. Його мальована сатира «Кохання» (2019) стала правдивою сенсацією. Надалі Лиськов зосередився переважно на коротких музично-абстрактних етюдах. «Київський торт» — перша сюжетна робота після тривалої перерви. І починається вона так само уїдливо, як і «Кохання».
Знову маємо багаповерхову бетонну фавелу десь на околиці міста. Знову за вікном – порожній як плац двір з лебедями з шин, битими пляшками і люмпен-переростками в спортивних костюмах. У злиденній українській родині народжується дитина, тож батькові треба летіти на заробітки. Буквально летіти: він перетворюється на синьокрилого птаха після того, як кладе закордонний паспорт у серце через розріз у грудях. Звідти ж, з розрізу, дістає гроші. Кровʼю і потом, потом і кровʼю.
Синочок (принаймні спочатку так здається) виростає у таке ж безмозке одоробло, як і ті, в дворі. Але в хижому лічильнику на стіні, який гарчить і шкірить зуби, аби отримати чергову банкноту, цифри невблаганно змінюються: 2012, 2013, 2014… і на позначці «2022» потрібні абсолютно нові інтонації — відповідні війні та спротиву українців. Це Лиськову вдається завдяки тим же метафорам, хай і дещо прямолінійним на кшталт перетворення кровʼяних тілець героя на маленькі тризуби – бо живемо в прямолінійний час. Уже давнім і дивним спогадом здається та епоха, в якій ми шукали себе, зависнувши в незграбному стрибку між радянським і українським – і кращого символу тих химерних днів, ніж київський торт, годі й шукати.
«Я померла в Ірпені», Анастасія Фалілеєва
Україна/Чехія/Словаччина, приз за найкращу міжнародну анімацію фестивалю короткометражного кіно у Клермон-Феррані (Франція), відбір у короткий список «Оскара»
Найбільш титулований фільм добірки; 11-хвилинна робота, повністю намальована вугіллям на папері, зі вставками воєнної хроніки. За кадром режисерка оповідає про досвід життя в окупованому Ірпені й евакуацію на вільну територію. Причому не менш болісним, аніж окупація, є досвід співжиття з партнером-абʼюзером, який своїми маніпуляціями, байдужістю та психологічним насильством робить ці півтора тижні під ярмом ворога ще страшнішими.
Як зізнається сама Фалілеєва, ця робота була для нею «тотальною терапією» – бо вона фактично і почувалася померлою, спустошеною цим досвідом до рівня небуття. Окрім того, авторка переконливо втілила дуже поки що рідкісний поворот – війна в неї виступила тлом, зовнішнім простором для особистої драми. За візуальною майстерністю та емоційною інтенсивністю «Я померла в Ірпені» не поступається повнометражному фільму.
***
Отже, маємо повноцінну зміну поколінь у анімації: нові імена, цікаві форми, яскраві голоси. І ніяка війна не завадить.