В основі мальопису — оповідання Олександра Михеда «Пожирач гріхів», яке він написав на замовлення Forbes.UA у 2020 році. Робота над графічної новелою тривала довгі п'ять років. У середньому для мальопису на сотню сторінок потрібно близько двох років, однак роботу Михеда й Дяківа уповільнили ковід, повномасштабне вторгнення та хвороба художника. Та врешті видання на 108 сторінок у м’якій обкладинці, яку здизайнувала художниця Тетяна Приймич, побачило світ.
Дві сюжетні лінії коміксу розвиваються у двох різних часових проміжках на одній територій. Перша лінія пов’язана із заснуванням Донецька. Коваль Сміт, який вчинив гріх і став ізгоєм вдома в Уельсі, погоджується поїхати в далекі землі із земляком, промисловцем Джоном Г’юзом, який згодом заснував селище Юзівка, що потім стане Донецьком. У другій лінії в місті Сіверськодонецьку наприкінці 1970-х народжується хлопчик Льоня. Він дорослішає в суворих донбаських реаліях і врешті стає одним з ватажків ЛДНР.
Між цими сюжетними лініями існує давнє валлійське божество — коваль Гофаннон, яке приїхало разом зі Смітом і стало частиною народження сучасної Донеччини з її промислово-індустріальним міфом. Сюжетна лінія Сміта оповідає про людину, яка намагається спокутувати неспокутний гріх; і навпаки, лінія Льоні — це історія падіння персонажа: він поступово втрачає душу.
Поява Гофаннона в донецьких степах, які освоювали британці — це цілком собі історія в дусі «Американських богів» Ніла Геймана. У цьому романі європейські мігранти везли в Новий світ своїх старих богів: Одіна, Чорнобога і навіть Анубіса. Однак у гейманівській версії на нових землях боги слабшали, бо віру в них втрачали, тоді як у тексті Михеда проклятий Гофаннон стає органічною частиною хтонічної сили Донбасу — землі, що з вогню народжує вугілля, щоб знову спалити його у вогні. Прибулий з колоністами у 1860-х роках бог створює сюжетний зв’язок між минулим і сьогоденням.
Оповідання, як і мальопис, стали художньою версією рефлексій Михеда після його великої антропологічної розвідки про Донеччину й Луганщину «Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український Схід», яка вийшла у 2020 році. Письменник мандрував шістьма містами Сходу, щоб зрозуміти культурну історію цього краю, яка, наче клаптикова ковдра, зшита з різних спадщин: від європейської, привезеної сюди колоністами, до радянської та пострадянської, що виникала почасти в трагічних історичних обставинах.
Деякі події в «Пожирачі гріхів» міцно зав’язані на радянському минулому — наприклад, оповідь про концерти Володимира Висоцького в Сіверськодонецьку наприкінці 1970-х, що стали регіональним міфом і предметом гордості. З іншого боку, візуальний складник мальопису нагадує, що український Схід має великий європейський спадок — зокрема, Сіверськодонецьк тут розгортається красою бельгійської архітектурної спадщини. Водночас у творі є місце і українському національному наративу, що звучить віршами Володимира Сосюри.
Андрій Дяків, за плечима якого авторський мальопис «Курган» і мальопис «Плющ. За стіною», що є доповненням роману блюзмена Саші Буля «Плющ», виконав складну і клопітку роботу. Йому вдалося зберегти гострий, експресивний, дещо схематичний стиль малюнку, але при цьому впізнавано відтворити цілком реальні локації східних областей України. Особливої атмосфери коміксу надає колористика Андрія Жеведі. Колоризовані ним малюнки Дяківа задають ритм, підтримуючи злегка рвану динаміку сируватого тексту Михеда. Та без розуміння тонкощів донбаських країв деякі візуальні пасхалки складно зчитати — наприклад, назва на обкладинці виконана у шрифтах містотворчого для Сіверськодонецька підприємства «Азот» (придумка авторки обкладинки Тетяни Приймич).
Через містичну історію мальопис намагається вести серйозну розмову з читачем про антропологію українського Сходу та розмаїття його голосів, заглушене радянською пропагандою, що, зрештою, створило ті умови, в яких зростав Льоня, а водночас і підґрунтя для виникнення невизнаних республік. Продираючись крізь хитросплетіння різних вимірів Сходу, Михед приводить до думки, що Донбас — це земля, що живе в колі самопожирання власних гріхів. Він майстерно виводить цю ідею, римуючи поховальні ритуали британських колоністів і сучасні гробки. Британські колоністи привозять зі собою давню валлійську традицію пожирання гріха: на тіло померлого кладуть окраєць хліба, який з’їдає маргіналізований чоловік — «пожирач гріхів», символічно забираючи гріхи померлого. На сучасних українських цвинтарях діти збирають з могил предків цукерки, які так само з’їдають.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.