Моє перше враження від перегляду фільму Рідлі Скотта «Чужий» на фестивалі «Молодість» нерозривно повʼязано з раптовим вибухом реготу на галерці в особливо кривавий момент і флегматичним зауваженням сусіда по ряду: «Останній косяк явно був зайвим». Загалом, «Молодість» у 1990-2000-х була для київської молоді чимось на кшталт Вудстоку в мініатюрі, з нетверезим гамором під час сеансу і щирою любовʼю до кіно, яке лишалося нашим вікном у світ.
Один мій приятель влаштував палке побачення прямо в кінозалі і пережив те, що евфемістично називають «маленькою смертю», прямо в ту мить, коли на екрані комусь відрубали голову.
Впевнений, що в кожного сінефіла знайдеться не одна така історія. Зрештою, кіно як таке почалося зі спонтанного гепенінгу прямо в залі, коли перелякані глядачі на сеансі Люмʼєрів кинулися навсібіч, злякавшись поїзда, шо насувався на них з екрану. А якщо говорити про формат кінопоказу, то всі 130 років його так чи інак намагаються урізноманітнити найнесподіванішим чином.
Запах
Десь між 1908 і 1916 роками під час показу кінохроніки про команду Rose Bowl Семюел Роксі Ротхафель розмістив перед вентилятором у кінотеатрі у Форрест-Сіті, штат Пенсільванія, ватні кульки, просочені рожевим маслом. Це перший зафіксований випадок застосування аромату в кінозалі. У 1916 році в нью-йоркському театрі Rivoli в зал під час показу короткометражки «Історія квітів» подавали аромати за допомогою спеціально обладнаної системи, а в 1929-му менеджер кінотеатру Fenway у Бостоні на премʼєрі «Часу бузку» розмістив парфум з відповідним букетом у вентиляції.
В 1939 р. на Всесвітній виставці в Нью-Йорку винахідник Ганс Лоб представив Scentovision – систему трубок, підключених до кожного крісла в театрі. Час подачі і кількість аромату контролював кіномеханік. Лоб навіть зустрівся з підприємцями батьком і сином Тодд, які проявили інтерес до винаходу, але далі справа не пішла. Лише через 20 років Майк Тодд-молодший залучив Лоба до демонстрації фільму «Запах таємниці», де таки була застосована технологія, тепер перейменована на Smell-O-Vision. Та вони не були єдиними. У грудні 1959-го Чарльз Г. Вайс і Волтер Рід-молодший, який керував кількома кінотеатрами в Нью-Йорку, випустили фільм «За великою стіною» з застосуванням системи AromaRama, яка відрізнялася від Smell-O-Vision тим, що передавала запахи через кондиціонування. Обидві системи явно конкурували одна з одною – і обидві зазнали невдачі.
Так, у Smell-O-Vision було чути сичання з труб, а запах досягав деяких частин залу вже після того, як епізод на екрані минув. Відчуття від AromaRama описували як неприродні, плутані. Кінокритик New York Times назвав подібні експерименти «трюком без художньої цінності».
Згодом запахи вже застосовувалися винятково як рекламний хід: наприклад, студія A24 випустила свічки з ароматом чорничного пирога до початку прокату трилеру «Єретик», де подібні свічки застосовував убивця для обману жертв.
Таємниця четвертого виміру
Більший успіх у сфері імерсивних сеансів здобули 4D-кінотеатри. Звісно, 4D – це не чотиривимірний фільм, а комбінація стереозображення та фізичних ефектів. Лідери у цій галузі – компанії 4DX і MX4D.
4DX — система 4D-кінопоказів, запроваджена CGV, найбільшою мережею кінотеатрів Південної Кореї. До звуку і зображення додають ще 20 ефектів. Наприклад, ефекти зливи та снігу, або «лоскіт» (функція в основі крісла, яка імітує відчуття довкілля через вібрації та/або обдування повітрям задньої частини литок). Крісла рухаються та трясуться під час вибухів чи погоні на автомобілях. У 2009 році «Аватар» став першим фільмом, показаним у форматі 4DX у Південній Кореї. Наразі по світу налічується майже 800 локацій 4DX.
MX4D пропонують багато схожих ефектів: розпилювання води, туман, сніг, вібрації, «лоскоти» для ніг і шиї, аромати, бульбашки. Їхні системи розробила американська компанія Media Mation. Однак вони мають лише 14 кінотеатрів у США.
Загалом цей вид проєкції нічого особливо не додає до фільму як до мистецького висловлювання. Мені довелося побувати на показі подібного фільму – науково-популярної стрічки про еволюцію. Так, крісло трусилося, в залі віяло свіжим бризом, летіли бризки від шторму тощо. Але це, по суті, просто атракціон, повернення кіно до парку розваг.
Страх і сміх
Піонером інтеракцій і трюків у залі є Вільям Касл, плодовитий режисер горорів 1950-х. Він називав свої методи Emergo і Percepto. Саме в нього вперше завібрували сидіння, над глядачами ширяли скелети, а крізь спеціально видані окуляри з червоними лінзами можна було побачити привидів. Фільм Касла «Вбивчий» (1961) включав 45-секундну «перерву на переляк» перед кульмінацією, щоб глядачі могли піти, якщо їм занадто страшно, і навіть отримати назад гроші. В іншому фільмі авдиторія вибирала фінал за допомогою опитування.
Альфред Хічкок почасти надихнувся на створення «Психо» саме завдяки Каслові. Покази великого трилера супроводжував ряд правил, зокрема, заборона запізнень. На табличці, яку охороняв чоловік у поліцейській формі, було написано: «Навіть брат менеджера, президент США або королева Англії (нехай Бог її благословить) не будуть допущені до зали після початку фільму». Глядачам, що стояли в черзі, настійливо рекомендували зберігати сюжет у таємниці. Згодом подібні обмеження стали звичайною практикою на багатьох премʼєрах.
Небесна проєкція
Авіапасажирів треба чимось зайняти під час тривалих перельотів. Задовго до появи моніторів у спинках крісел компанія American Airlines застосувала дещо настільки оригінальне, що про це варто сказати окремо.
В конкурентів American Airlines – Trans World Airlines (TWA) – в салоні був встановлений один великий екран. Менеджери American Airlines найняли виробників кінотехніки Bell & Howell, і ті в 1967 році запропонували систему Аstrocolor.
Bell & Howell встановили в салоні маленькі екрани з проєкторами, по одному на п'ять рядів. Здавалося б, це максимально ускладнило задачу, адже тоді фільми існували тільки на кіноплівці. Але автори ідеї використовували одну стрічку, що проходила через кожний проєктор по всій довжині салону, розмістивши систему над багажними полицями. Це дозволяло запускати 16-міліметрову плівку завдовжки 2700 метрів – цілком достатньо для повнометражного фільму. Завдяки такій конструкції пасажири, які сиділи далі від місця початку проекції, бачили фільм приблизно на 5 хвилин пізніше за тих, хто сидів ближче до початку. Єдиний недолік – якщо подивишся занадто далеко вперед, то побачиш небажані спойлери.
Розгул демократії
Ідея Вільяма Касла з голосуванням глядачів теж випередила свій час. У чехословацькому павільйоні на виставці Expo '67 у Монреалі показували фільм «Один чоловік і його будинок» у форматі Kinoautomat. Сюжет визначали глядачі, які натискали червоні або зелені кнопки в різні моменти, щоб обрати наступну сцену. Через 40 років Kinoautomat відправився в світове турне.
Також 20-хвилинний «інтерфільм» Mr Payback, який вийшов у 44-х кінотеатрах США в 1995 році, мав подібний формат. Цього разу глядачі робили вибір за допомогою джойстиків, схожих на ігрові. Впливовий кінокритик Роджер Еберт, втім, був категоричним: «Це розгул масової психології, коли натовп завзято тисне на кнопки і стрімголов мчить до найнижчого спільного знаменника».
Менше з тим, сьогодні розвиток онлайн-мовлення, віртуальних технологій і компʼютерних ігор зробив варіабельність сюжетів менш екзотичною.
На кінчиках спиць
Пандемія COVID-19 боляче вдарила по кіноіндустрії, тож прокатники мають тепер видумувати нові способи залучення людей у зали. Найоригінальніше вчинила вже згадана мережа CGV – впровадила покази з… в'язанням. Саме так: глядачам дозволено в'язати під час перегляду фільмів. Спочатку був показ фільму «Маленький ліс» з увімкненим мʼяким освітленням, що зібрав аншлаг. Надалі CGV почала влаштовувати такі покази в останній четвер місяця в 10 кінотеатрах по всій країні.
Ініціатива вийшла за межі Південної Кореї. Зокрема, 200 людей у Відні вʼязали і разом дивилися «Диявол носить Прада». У віденському кінотеатрі Votiv Kino, де проходять такі сеанси, завжди аншлаг. Вʼязальні сеанси проходять у США, Північній Європі, Німеччині та Франції. Під час таких показів не заборонено їсти чи годувати дітей грудьми. Театр стає по-домашньому затишним місцем.
Назад у майбутнє
Звісно, спроби вивести глядачів зі стану традиційного кіногіпнозу – чи, навпаки, занурити їх у ще глибше видіння – триватимуть і надалі.
Наприклад (ми вже писали про це), у Лос-Анджелесі влаштували «спортивний» показ драми «Довга хода». З залу винесли крісла й замінили їх біговими доріжками — публіка дивилася фільм, постійно перебуваючи в русі. Якщо швидкість глядача опускалася нижче за три милі на годину, то актори фільму, які перевтілилися в наглядачів, виводили надто повільного ходака. Таким чином авдиторія могла наблизитись відчуттів героїв фільму, в якому сповільнення чи зупинка на дорозі означає смерть.
З протилежного краю – відеоартисти, які експериментують зі структурою кіносеансу. Найбільш помітним тут є інсталяція Paradise Institute (Інститут рая) канадського арт-дуету Джанет Кардіфф і Джорджа Бюреса Міллера, відзначена спеціальним призом на 49-й Венеційській бієнале у 2001 році. Джанет і Джордж побудували мініатюрну репліку старого кінотеатру. Глядачі сиділи в тому райку, себто на галерці, а внизу перед ними в гіперперспективі простягався наче далекий партер з екраном. На голову вдягали навушники з бінауральним звуком, настільки реалістичним, що коли поруч з тобою починав говорити персонаж, ти здригався і озирався, але бачив лише іншого смертного у навушниках. На екрані між тим показували реальний трилер з похмурою атмосферою і тривожним сюжетом. Таким чином Кардіфф і Міллер перемістили глядачів у фільм, де герої – причому лихі герої – з екрану сходили просто в реальність.
То що далі? Тривимірні видовища, що не потребуватимуть спеціальних окулярів? Апарати, що транслюватимуть не тільки запах, але й фактури різних поверхонь? Чи одразу чіп у мозок – і повне занурення у дбайливо написану галюцинацію?
Ставити такі питання – все одно що говорити про смерть кіно. Бо в такому випадку воно просто зникне. Адже мистецтво народжується завдяки дистанції, яка дає можливість дивитися на буття крізь образи, цим буттям не передбачені. Кордон між екраном і залом не зникне ніколи. Бо ми, як і 130 років тому, приходитимемо в кінотеатр за мріями. За химерним світом, недосяжним і все одно хвилюючим.