2025 рік став рубіконом у дуже багатьох вимірах і для мене особисто, і для всього світу. Він повністю змінив наше сприйняття реальності й ще більше заглибив людство в тотальну невизначеність, характерну перед болючими дестабілізаційними збуреннями чергового фазового переходу, про який говорять мислителі в усіх частинах світу.
США, нові технології та реальність
Фазовий перехід, або перехід до нового технологічного укладу — це стрибкоподібна трансформація технологій, яка робить усе інакшим. Тобто вона не робить процеси «швидшими, вищими, сильнішими». Вона змінює їхній напрям і причинно-наслідкові зв’язки. Розвиток штучного інтелекту, масштабування обчислювальних потужностей, зміни фінансових інструментів, руйнація і створення виробничих і торговельних ланцюжків — усе це змінює наш стиль сприйняття реальності.
Тому що технологічні зміни вимагають змін у відносинах між людьми та в принципах управління людським потенціалом. А відтак фазовий перехід уже зараз потребує кардинальних змін у тому, яким чином ми плануємо розвиток нашого суспільства. Можна сказати, що найбільше на нас вплинули ті зміни, які відбулися 2025 року у США. Зміна парадигми, яку принесла зі собою нова адміністрація Білого дому, безпосередньо вплинула на багатьох в Україні, оскільки чимало людей банально залишилися без зарплати й роботи через фактичний вихід USAID з України. Згортання багатьох проєктів на традиційні для інформаційного простору теми стало тригером для відкриття нових дискусій і пошуку нових підходів.
Погляд усередину себе
В експертному середовищі відбулося різке зростання рівня дискусії про елементи когнітивної безпеки й когнітивної війни (cognitive warfare). А в політичному вимірі згортання дискусії навколо «єдності українців», створення Міністерства єдності, неприродне накачування його розмитими повноваженнями у сфері стратегічних комунікацій, а згодом безславна ліквідація нарешті відкрили простір для роботи над виконанням Закону України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності», ухваленого 13 грудня 2022 року.
Рівно через три роки після ухвалення цього закону Офіс Президента України й наближені до нього люди почали системно просувати процес інституціоналізації роботи у сфері ідентичності, використовуючи для цього наявну адміністративну інфраструктуру Міністерства молоді та спорту України, а також Міністерства культури України як інструмент інвестування державних коштів у створення контенту, що слугуватиме засобом утвердження української ідентичності як усередині країни, так і за її межами.
Звісно, було б доцільніше, щоб усі процеси, пов’язані з ідентичністю, проходили в одній адміністративній установі — як це запроєктували 2019 року, коли створили Міністерство культури, молоді та спорту України. Однак прищеплена донорськими грошима функція «протидіяти» і «боротися» замість «створювати» та «поширювати» нівелювала цю правильну ініціативу.
Під впливом громадської думки й побажань президента Володимир Бородянський тоді заходився писати, очікувано неуспішний, проєкт закону про дезінформацію. А згодом, для політичного балансу, спорт і молодь знову повернули до старого радянського управлінського контуру.
А проте, така зміна парадигми має для нас епохальне значення, незважаючи на всі «жовто-медійні» публікації про «фестиваль-пітчинг 1000 годин контенту» і пологи віцепрем’єр-міністерки Тетяни Бережної, з якими ми її щиро вітаємо та бажаємо здоров’я.
Дискусія про нашу ідентичність і про ті історії, які ми хочемо розповідати одне одному й решті світу, — це довгоочікуване повернення фокусу уваги до самих себе й усередину самих себе. Це насамперед про власну спроможність і власну візію реальності. На відміну від десятирічного засилля зовнішнього фокусу уваги — концентрації на ворожих фейках і наративах, які ми через необхідність звітувати донорам чомусь постійно мали вивчати, мусолити й поширювати далі в українській аудиторії.
Як би не склалися витрати бюджетних коштів на 1000 годин контенту, цей контент з великою часткою ймовірності буде не про російські фейки й наративи, панельні дискусії щодо яких уже міцно сидять у печінках, а про те, ким ми є і ким ми хочемо бути.
Зміна мислення й наша тінь
Зміна парадигми відбулася і на ключовому полі бою з росіянами — у сфері рефлексії. Останні п’ять років я інтенсивно вивчаю та викладаю окремі елементи рефлексивного контролю, який є методологією власного мислення та впливу на мислення інших. Ця методологія формується з 1950-х років Георгієм Щедровицьким і його оточенням, які й увели в обіг термін «системно-миследіяльнісна методологія», по суті, науку про мислення, когнітивні процеси й управління ними.
Сьогодні ключовими представниками цього середовища є топполітики нашого ворога — Російської Федерації: голова АП РФ Антон Вайно, перший заступник голови АП РФ Сергій Кирієнко. Крім них, цю дискусію наповнюють підлеглий Кирієнка Олександр Харічев, придворний кремлівський пропагандист ядерного голокосту Сергій Караганов, Сергій Переслєгін, Олександр Дугін та інші.
Лише у 2025 році вийшли щонайменше чотири стратегічні документи про те, ким є росіяни і що таке російська цивілізація. До активної фази реалізації перейшов один з флагманських політичних проєктів Сергія Кирієнка — «соціальні архітектори», повністю побудований на щедровицьких практиках управління суспільством.
Усі ці практики не спрацювали на українцях з однієї простої причини — ми не один народ, ніколи ним не були і ніколи не будемо. Однак нашою ключовою проблемою було й залишається лише одне: ми знаємо, що «Україна — не Росія», про що нам уже давно повідомив Леонід Данилович Кучма. Ми знаємо, що ми — це не вони. Але нам досі складно описати, ким ми є і чим є Україна, окрім того, що вона не Росія.
Центральним явищем у цій зміні парадигми щодо нашої внутрішньої рефлексії я вважаю авторський документальний проєкт журналістки Мирослави Барчук і продюсера Володимира Ладижця «Остання війна» і фільм цього проєкту «Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії».
У фільмі порушують одне з ключових для мене питань — відповідальності українців за європейський простір, що лежить між лівим берегом Дніпра й Уральськими горами. Усвідомлення того, що це ми створили імперію, яка зараз убиває нас. Питання про «тінь цивілізації»… Про нашу «тінь».
Новітній тренд цієї саморефлексії підхопила відома волонтерка і засновниця благодійного фонду Dignitas Марія Берлінська. У своїй програмній статті та в інтерв’ю Наталії Мосейчук вона підкреслює, що когнітивне поле бою стає ключовим. Війна піднімається на черговий рівень складності, до якого ми все ще не готові. Ключовим посилом Марії є те, що ми «повинні працювати з Росією з позиції дорослого», оскільки на цьому континенті ми залишилися єдиним дорослим.
Когнітивна перевага і Росія
Тема когнітивної війни й когнітивної безпеки зараз надзвичайно інтенсивно обговорюється в середовищі НАТО. З літа цього року натовці активно випускають поштові розсилки, пишуть наукові статті і проводять панельні дискусії на цю тему. За чутками, готують нові стратегічні документи.
На мій погляд, після промовисто невдалої еволюції термінів за останні десять років словосполучення cognitive warfare обрали невдало. Спочатку 2014 року в нашому вжитку була російська пропаганда, потім дезінформація, місінформація, кіберзагрози, критичне мислення, цифрова гігієна, медіаграмотність, ІПСО… Нарешті західні країни почали інституціоналізувати термін FIMI (foreign information manipulation and interference), тобто замість дефініції через одне слово було вирішено описувати феномен чотирма словами й доволі кумедною абревіатурою, що нагадує прізвисько кошеняти.
Говорячи про когнітивне протистояння, ми здебільшого маємо на увазі втручання в когнітивні процеси або маніпулювання спотворенням реальності. У цій царині НАТО має специфічний усталений термін cognitive superiority (когнітивна перевага, когнітивна вищість). Грубо кажучи, cognitive superiority — це стан перемоги в cognitive warfare, те, чого потрібно досягти.
У класичному значенні під когнітивною перевагою мають на увазі таке сприйняття поля бою і таке сприйняття реальності, які не спотворені «туманом війни» або операціями децепції (введення супротивника в оману. — Ред.) з боку ворога.
Іншими словами, існує певна «еталонна реальність», максимально точне й неспотворене сприйняття і усвідомлення якої воєнним командиром веде до ухвалення успішних рішень, здатних гарантувати перемогу на полі бою.
Ще простіше це продемонстрували натовцям під час навчань з українцями в Балтії. Будь-який військовий підрозділ на навчаннях, який оперує «мавіком», обнуляє всіх умовних супротивників, бо він їх бачить, а вони його ні. За іронією долі, натовські офіцери тоді попросили українців не використовувати дрони на навчаннях, бо «іншим пацанам образливо, що вони весь час програють».
Однак таке розуміння когнітивної переваги є правильним лише для фізичного простору — поля бою. Бо фізична реальність зі своїм ландшафтом, суб’єктами й об’єктами є більш-менш незмінною: краще знаєш поле бою — краще воюєш.
Коли ж ми говоримо про політичні дискусії навколо того, чи є Росія окремою цивілізацією, чи є правдою написане у файлах Епштейна, чи має Китай право на Тайвань — у таких питаннях «еталонної, аксіоматичної реальності» не існує. А якщо не існує бенчмарку для фактів і аксіоматичних тверджень, то когнітивна перевага стає багатовимірним простором, у якому її матиме той, хто здатен змінювати мислення інших людей.
Іншими словами, когнітивна перевага перетворюється з дефенсивної тактики («я сильніший, бо краще розумію реальність, ніж опонент») на офенсивну («я сильніший, бо можу створювати свою реальність для опонента»). Однак цієї трансформації наші західні партнери бояться як вогню, адже вона «може призвести до ескалації».
Саме тому нинішнє розуміння когнітивної війни має так багато вад і мені не надто подобається. Але хто ж мене питатиме? Бюджети на 2026 рік зі словами «когнітивний» уже затверджено. Або як казав мій прапорщик: «люміній — значить, люміній».
Дорослішання свідомості
І все ж таки за цей рік ми зробили епохальний крок уперед. А війна 2026 року ще більше переміститься у нашу свідомість і свідомість наших супротивників, де вона точиться ще з 1708 року.
Нашим завданням є підтримати народжені тренди «дорослішання» — утвердження ідентичності та розвиток когнітивних технологій, які за певних умов можуть стати ефективними в боротьбі зі щедровицьким рефлексивним управлінням.
На мій погляд, дискусія навколо процесу утвердження ідентичності, а також розробки й поширення контенту має бути для нас пріоритетною з однієї простої причини. Якщо ми ще раз уважно придивимося до семантики термінів, які використовують наші західні партнери, то побачимо, що вони й далі несуть лише оборонні сенси:
—Стіна дронів;
— Протидія дезінформації;
— Критичне мислення;
— Цифрова гігієна.
Усі ці категорії та образи навіть не допускають думки про те, що ми маємо щось зробити з ворогом або якось на нього впливати. Усе це спрямоване виключно на захист, а не на напад.
Натомість процес утвердження ідентичності не має фізичних чи віртуальних меж. Утвердження української ідентичності може відбуватися на всій планеті — у тих її куточках, які будуть нам цікаві. Це процес необмеженого поширення того, як українці сприймають реальність. А якщо ми будемо знати, як саме ми сприймаємо реальність, і достатньо наполегливо працюватимемо над поширенням цього знання серед інших людей — хтозна…
Можливо, і справді все буде Україна.