Одразу варто зазначити, що 2025-й почався для нас переможно. “Порцелянова війна” Брендана Белломо і Слави Леонтьєва (Україна-США) здобула номінацію на “Оскар” у категорії “Найкращий документальний фільм”, а «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова – приз за найкращу режисерську роботу в конкурсі світової документалістики на кінофестивалі “Санденс”. Обидві картини про війну, в Слави Леонтьєва – режисерський дебют. Документалістика продовжує бути драйвером національної кіноіндустрії.
Що ж до світового кіно, то в ньому, з одного боку, обійшлося без сюрпризів у сенсі мистецьких проривів, а з другого – сюрпризи таки були, правда, не мистецькі, а політичні. І не сказати, що приємні.
Почнімо з останніх: їхнім осердям став Лос-Анджелес, де 3 березня роздали «Оскари». Головним тріумфатором стала трагікомедія «Анора» (реж. Шон Бейкер, США) з 5 нагородами, в тому числі за найкращий фільм, найкращу режисуру, найкращу жіночу роль (Майкі Медісон).
Шон Бейкер — один із найцікавіших незалежних американських режисерів, фільмує про людей знедолених, соціально незахищених, робить це зі співчуттям, але без моралізаторства й дотепно. Є в нього, втім, один суттєвий недолік, який проявився в «Анорі»: любов до Росії. Пів біди, що це посередня інверсія казки про Попелюшку: синок російського олігарха зваблює секс-працівницю узбекського походження, а потім разом зі своїми батьками витирає об неї ноги. Але на ролі другого плану Бейкер запросив упоротих путіністів Юрія Борисова і Олексія Серебрякова, а в сюжет ввів “хорошого росіянина” (бандита за родом зайнять). В підсумку 97-й «Оскар» перетворився на апофеоз російської пропаганди. З чим Американську кіноакадемію і вітаємо.
При тому серед претендентів були дійсно новаторські, яскраві фільми: «Емілія Перес» (Жак Одіар, Франція) і «Субстанція» (Коралі Фаржа, Франція). В першому кримінальна драма ефектно поєднана с мюзиклом і тематикою ЛГБТ, другий, з феноменальною Демі Мур у головній ролі, явив собою справжній крок уперед у жанрі боді-горору. Але «Емілія Перес» отримала лише дві другорядні нагороди, а «Субстанція» лишилася без статуеток.
Єдина втішна новина – що вперше «Оскари» отримали бразильський і латвійський фільми. «Я досі тут» (реж. Вальтер Саллес, Бразилія) переміг у категорії «Найкращий міжнародний фільм». Ця драма, ґрунтована на реальних подіях, розповідає історію Юніс Пайви, яка десятиліттями шукала справедливості після зникнення свого чоловіка під час військової диктатури. Ще більшою сенсацією стала нагорода в категорії «Найкращий повнометражний анімаційний фільм» для річки «Потік. Останній кіт на Землі» (реж. Гінтс Зілбалодіс, Латвія). Ця суто авторська незалежна анімація обійшла таких серйозних мейнстримних претендентів з багатомільйонними зборами, як «Думками навиворіт 2», «Дикий робот» і «Моана 2».
Певним контрастом до цього став Берлінський кінофестиваль, рішення журі якого часто є політично вмотивованими. Але цьогоріч гору взяли цілком ліричні сюжети. Так, головний приз «Золотий ведмідь» отримали «Мрії» – остання частина трилогії "Секс, Кохання, Мрії" норвезького режисера Дага Йохана Гаугеруда. «Мрії» розповідають про закоханість підлітки в свою вчительку, причому героїня переказує свої спогади через роман, який вона написала про ці події. Кінокритик The Hollywood Reporter Девід Руні назвав фільм "ніжним, захоплюючим і часто дуже смішним".
Гран-прі здобула бразильська стрічка «Блакитна стежка» (Габріель Маскаро) — наче й не надто драматична, а насправді доволі лякаюча антиутопія: в Бразилії недалекого майбутнього всіх літніх людей примусово депортують до ізольованого поселення, вороття з якого немає. 75-річна Тереза (Деніс Вайнберґ), однак, відмовляється критися такій сваволі і тікає, щоб здобути свободу. В Маскаро вийшла дуже життєствердна і, що важливо, антиейджистська картина.
Цікаво, що в інших двох основних призерів протагоністами є діти. «Срібний ведмідь» за найкращу режисуру дістав Хуо Менг за соціально-реалістичний фільм «Жити на землі» (Китай), де наростання економічної лібералізації в КНР показано очима 10-річного Чжуана. Він живе в 1991 році в сільській місцевості, звідки місцеві мешканці масово мігрують до міст у пошуках кращих можливостей. Чжуан – третя дитина в родині, тож сама його поява на світ – порушення тодішнього закону «одна родина – одна дитина». Протилежним за естетикою є "Послання" (реж. Іван Фунд, Аргентина, Приз журі). 9-річна дівчинка має дар спілкуватися з тваринами, тож їздить разом зі своїми опікунами в будинку на колесах, пропонуючи послуги медіума для менших братів. Це поетичне чорно-біле роуд-муві нагадує класичну драму Пітера Богдановича "Паперовий місяць" (1973), але перенесену в сучасну Аргентину часів економічної кризи.
Натомість саме в Каннах, де завжди переважали естетичні мотиви, головне журі прийняло політично резонансне рішення: «Золоту пальмову гілку» отримав іранський режисер-дисидент Джафар Панагі за фільм «Це був просто нещасний випадок» (Франція).
Фільм простий і жорсткий. Автомеханік, покалічений в катівнях режиму аятол, випадково впізнає свого ката на імʼя Егхбал і викрадає його. І далі перед нами історія одного дня – коли герой возить по місту звʼязаного бузувіра, навідуючи інших його жертв. Спочатку вони мають ідентифікувати, чи це точно Егхбал, потім вирішити, що робити з цим нелюдом. У Панагі, який на власному досвіді знає, як ведеться інакодумцям у сучасному Ірані, вийшов фільм крайнього морального напруження, схожий на удар навідлиг.
Найкращим режисером Канн-2025 став Клебер Мендонса Фільо (Бразилія). Його «Таємний агент» – це ще один політичний трилер часів диктатури. Фахівець з технологій, вдівець Армандо тікає від прорежимних убивць у місто Ресіфі. Він намагається дізнатися більше про свою матір, влаштувавшись у державний архів, а потім покинути країну разом з маленьким сином. Трагічна історія здобула високи оцінки критиків, а Вагнер Моура отримав приз за найкращу чоловічу роль.
Ще одним важливим мотивом стала вага і ціна вибору в таких різних фільмах, як «Сентиментальна цінність» (реж. Йоахім Трієр, Норвегія, Гран-прі) і «Сірат» (реж. Олівер Лакс, Іспанія-Франція, приз журі). В «Сентиментальній цінності» прославлений кінорежисер Густав Боорг (Стеллан Скашгорд), що завжди дистанціювався від своєї родини, намагається вмовити дочку Нору зіграти роль у своєму новому фільмі. Мистецьке й інтимне звʼязані тут у дуже болісний вузол. «Сентиментальна цінність» являє собою зразок скандинавської екзистенційної драми. А в «Сіраті» вибір стоїть буквально між життям і смертю. Літній чоловік зі своїм сином-підлітком приїздить у Мороко в пошуках дочки, яка вже 5 місяців не давала про себе знати, і подорожує з групою кочових рейверів. Поступово ця подорож перетворюється на смертельне випробування, яке тримає просто в шаленій напрузі.
Джим Джармуш уже давно є живим класиком. Але в нього досі не було ані «Оскара», ані «Золотого глобуса», ані головного призу великої фестивальної трійці Берлін-Канни-Венеція. І ось нарешті на острові Лідо спромоглися зробити те, що треба було зробити дуже давно: “Золотого лева” Венеції за найкращий повний метр віддали Джиму Джармушу за "Батько, мати, сестра, брат", тим самим прийнявши, мабуть, найгучніше – якщо казати про внутрішньокінематографічну ієрархію – рішення сезону.
"Батько, мати, сестра, брат" – альманах з трьох неповʼязаних історій зі сліпучим акторським складом: Кейт Бланшетт, Вікі Кріпс, Адам Драйвер, Маїм Бялік, Том Вейтс, Шарлотта Ремплінґ. «Батько»: десь у глушині Сполучених Штатів Джефф (Адам Драйвер) та Емілі (Маїм Бялік) їдуть засніженою дорогою на зустріч зі своїм відлюдькуватим батьком. «Мати»: в Дубліні літня відома письменниця (Шарлотта Ремплінґ) чекає на чайну зустріч зі своїми доньками Тімотеєю (Кейт Бланшетт) і Ліліт (Вікі Кріпс). Чаювання – єдиний день у році, коли вони справді бачаться, хоча всі живуть в одному місті. «Брат і сестра»: в Парижі Скай та її брат Біллі возз'єднуються після смерті батьків в авіакатастрофі на Азорських островах, і, приїхавши до свого старого будинку, намагаються відновити зв'язок через спогади. Джармуш зробив смішне, сумне і зворушливе кіно про те, що пекло – це не просто інші, а найближчі люди, але ми їх усе одно любимо, хай нам усім грець.
У Венеції теж не обійшлося цьогоріч без відверто політичних рішень. Гран-прі журі здобув "Голос Хінд Раджаб" (реж. Каутер Бен Ханія, Туніс) – історія загибелі 5-річної дівчинки Хінд Раджаб на півночі сектору Газа. Фільм засновано на реальних подіях, сюжет гранично драматизований, а місцями відверто маніпулятивний. Історія, безумовно, трагічна, але хочеться спитати: а де призи для фільмів, присвяченим сотням євреїв і мусульман, викраденим, зґвалтованим і вбитим (включно з місячними немовлятами) терористами ХАМАС під час різанини на півдні Ізраїля 7 жовтня 2023 року? Питання, звісно, риторичне.
У ще одному фільмі-призері Венеції побіжно згадують Україну – у спортивній драмі про бійця змішаних єдиноборств Марка Керра (його грає рестлер Двейн «Скеля» Джонсон) «Незламний» (реж. Бенні Сафді, США). Одну з епізодичних ролей, легендарного українського бійця Ігоря Вовчанина, зіграв наш Олександр Усік. Консенсус веб-сайту Rotten Tomatoes гласить: «Двейн Джонсон виходить далеко за рамки своєї трансформаційної ролі Марка Керра у суворому біографічному фільмі «Незламний», який уникає кліше навіть за рахунок задоволення від оповіді, водночас завдаючи драматичних ударів, які мають значення».
Завершення року видалося стримано-оптимістичним. Недавно Американська кіноакадемія оголосила шорт-лист «Оскара», і там, окрім вищезгаданого «Незламного», опинилися ще 5 фільмів, повʼязаних з Україною. «2000 метрів до Андріївки», звісно — в номінації «повнометражний документальний фільм». В категорії «короткометражна анімація» маємо «Я померла в Ірпені» (реж. Анастасія Фалілеєва) і «Соромʼязливість дерев» (Франція), однією зі співрежисерок якої є українка Софія Чуйковська. В короткометражній ігровій категорії – міні-драма «Камінь, ножиці, папір» (реж. Франц Бем), де головну роль зіграв Олександр Рудинський. У короткометражній документалістиці – «Озброєний лише камерою: життя і смерть Брента Рено», знятий американцем Крейґом Рено про свого брата-журналіста, який загинув внаслідок обстрілу в Ірпені. Всі ці роботи мають хороші шанси як мінімум на номінування.
Тож 16 березня з сцену театру «Долбі», Лос-Анджелес, можуть прозвучати українські імена.