Як було
Новому порядку передувала тривала адвокаційна кампанія правозахисних організацій, які закликали змінити підходи до підтримки цивільних, що постраждали внаслідок незаконного ув’язнення в Росії чи на окупованих територіях.
Нагадаємо, що законодавчо державна допомога після звільнення була прив’язана до необхідності підтвердити факт полону. Відповідні заяви розглядає міжвідомча комісія, до якої входять представники державних структур і громадських організацій. І тільки після позитивного рішення людина могла отримати, в тому числі грошові виплати ‒ одноразову в розмірі 100 тис. грн та щорічні по 100 тис. грн за кожен рік полону.
Але на практиці більшість цивільних відсіювались вже на першому ж етапі.
За даними омбудсмана Дмитра Лубінця, з початку повномасштабного вторгнення в межах офіційних обмінів додому вдалося повернути понад дев’ять тисяч осіб, з них лише 452 цивільних. Точної цифри про те, скільки їх звільняється поза офіційної процедури немає, але за даними громадських організацій, здебільшого люди виходять на волю самостійно. І довести факт позбавлення особистої свободи їм часто буває непросто.
Але справа не тільки в цьому. З одного боку, постраждалий має належати до категорій “політичні в’язні” та/або “заручники”. З іншого, людина самостійно збирає і надає докази, що її ув’язнили, бо вона в той чи інший спосіб відстоювала державний суверенітет, територіальну цілісність України, з цим була пов’язана її професійна, громадська, політична чи правозахисна діяльність. Або ж її затримали, щоб примусити Україну, державні органи, організації чи фізичних осіб до певних кроків в обмін на звільнення. І тільки переконавшись в цьому, держава включається в допомогу.
Практика роботи комісії дійсно вказує на те, що позитивні рішення вона ухвалює, коли є підтвердження саме активних проукраїнських дій, в тому числі співпраці з силами безпеки і оборони. Але таких прикладів не так багато порівняно з загальною кількістю постраждалих, пояснюють правозахисники. Зрештою люди залишаються без мінімальної підтримки. З іншого боку, очікувати тільки на розгляд заяви цивільним українцям доводиться по півроку з огляду на ту кількість і складність випадків, які опрацьовує комісія.
Основний закон, який нині регулює сферу, ухвалили наприкінці 2021-го. На той момент це був великий прогрес, до якого правозахисні організації рухались протягом кількох років. Проте події після повномасштабного вторгнення показали іншу практику переслідувань цивільних українців росіянами. Тому громадські об'єднання стояли на тому, що законодавство треба змінювати, аби воно відображало нові реалії.
За словами Романа Баклажова, який очолює Координаційну Раду з підтримки цивільних полонених та їх родин у Херсоні, нині з окупованого лівого берега партнерські організації за день вивозять у середньому десять людей.
‒ Одна-дві з них можуть мати досвід затримання. Щоб потрапити на підвал, багато не треба. Не так подивився, видався підозрілим, зачіска не сподобалась і пішло-поїхало. Тим паче зараз. По селах людей мало, а прильоти все одно є. Росіяни злі, розуміють, що хтось передає дані і вони всіх шманають. А цивільна людина там по суті безправна. З нею можна робити все, що хочеш.
Дмитро Побережний, підприємець з Херсона, що працював у сфері поліграфії, і досі прокручує в голові, чому того дня до нього додому прийшли російські військові. Це був серпень 2022-го. Його родина саме готувалась до виїзду з окупованого міста.
Дмитро
На початку повномасштабного вторгнення Дмитро долучився до муніципальної варти. Разом з іншими добровольцями патрулював рідне селище Зимівник до моменту, як російські війська вже остаточно зайшли в Херсон. Тоді в родині постало питання, щоб вивезти хоча би дітей, але все було надто не зрозуміло, тому і вирішили не смикатися, зачекати. Натомість сім’я прийняла у себе друзів, які мешкали біля Антонівки і мусили постійно сидіти у підвалі, і родичів.
‒ Нас зібралася ціла компанія. А потім уже настало літо і здавалося, що наші зовсім скоро дотиснуть росіян. Ми бачили, що прилітає чітко туди, куди має. І в повітрі було відчуття, що ось-ось, треба просто трошки потерпіти, ‒ розповідає Дмитро.
До міста він виїжджав тільки за крайньої необхідності, з собою брав кнопковий телефон. Коли російські військові зупиняли на перевірку документів, то питань до нього зазвичай не було.
‒ Я знав, що людей висмикують. Але спочатку складалось враження, що в них не вистачає ресурсу перевіряти всіх поспіль і вони мають якісь першочергові цілі. Я бачив, що в них є якісь списки, з якими вони звіряються. І до мене, приміром, вже доходила інформація, що затримали одного знайомого з області, іншого.
Потім у селищній групі з’явилося перше повідомлення, що по дворах ходять “гості”, але будинок Дмитра їх тоді не зацікавив. Виїжджати ж сім’я вирішила після того, як пряма вказівка про це прийшла від начальства дружини Дмитра, яка працювала в обласній державній адміністрації. Росгвардійці прийшли до них додому за день до запланованого виїзду.
‒ Зранку хтось довго грюкав у ворота. Відчиняю хвіртку, а там стоять два космонавти: “Нам надо осмотреть дом. Сколько у вас тут взрослых?
Обшук проводили четверо військових, одразу в усіх забрали телефони і документи.
‒ Один поліз у підвал, інший на горище, хтось був на кухні. Ще один перевіряє мій телефон, ‒ згадує Дмитро. ‒ Знайшов відео, яке мені пересилали, про те, що робилося на трасі між Копанями і Олешками на початок вторгнення ‒ там була побита колона росіян. Питають, навіщо я їхніх мертвих солдат знімав. Я пояснюю, що то не моє відео, не мій голос за кадром. Знайшли фото, яке зробив, коли була чергова серія в Чорнобаївці. Там наші щось так вдало вгатили, що чорний дим стояв стовпом. “А это кому отправил?”.
Паралельно з усіх шаф вивалювали речі і так натрапили на схований там бінокль, який дітям Дмитра подарував кум-моряк. “Значит корректировщик”. Великий пакет з медикаментами ‒ “зачем столько, партизан лечить?”. Назбирали штук сім старих телефонів ‒ “кому по ним звонишь и что передаешь?”. Причепитися могли буквально до будь-чого. “Почему нигде не работаешь? За что живешь? Кто тебя поддерживает?”.
‒ Потім один несе камуфляжну куртку старшого сина з тризубом і шевроном херсонського табору “Спарта” ‒ “это шеврон полка Кастуся Калиновського”. “Ну все, раз ты нам ничего не рассказываешь, собирайся. Мы тебя в Чечню отправляем”.
Але фатальною для Дмитра стала світлина за 13 березня, яке зробила його дружина на мітингу за Україну. На ньому Дмитро допомагав скручувати український прапор.
Як стало
Врешті-решт відповіддю на суспільний запит про зміни стала постанова №1775, якою уряд затвердив порядок проведення першочергових заходів з підтримки цивільних осіб, постраждалих у зв’язку з позбавленням особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.
‒ Комісія, яка встановлює факт полону, діє відповідно до закону, в якому є вичерпний перелік критеріїв і підстав, за якими ми можемо це визначити. До Мінрозвитку вона перейшла у 2025-му і ми постійно стикаємося з тим, що у випадку з цивільними українцями виникають труднощі. Повірте, кожна людина ‒ це окрема історія. І, як правило, по тому об’єму інформації, який вони надають, часто складно робити висновки і є потреба в додатковому вивченні і зборі інформації.
Навіть коли ми бачимо, що це була не просто перевірка документів, а людину незаконно утримували окупаційна влада чи окупаційні війська, і неважливо фільтрація це була чи ні, що над нею знущались, наприклад, через відмову розмовляти не українською, катували, але за законом нам зазвичай не вистачає підстав визнати факт саме полону, ‒ пояснює заступник міністра розвитку громад і територій, голова комісії Олексій Рябикін. ‒ Тому ми пішли шляхом прийняття підзаконного акту, щоб мати можливість через комісію дійсно підтвердити, що особа була незаконно позбавлена особистої свободи і надати їй необхідну допомогу.
Вочевидь це було швидке рішення у порівнянні, приміром, з більш довгим і складним внесенням правок до основного закону чи роботою над новим, і воно не закриває всіх питань. Але документом вперше чітко прописали, що на допомогу можуть претендувати і ті цивільні, хто звільнився самостійно, і ті, хто повернувся додому через офіційні процедури. І зрозуміло, що вона не прив’язана до встановлення факту незаконного позбавлення особистої свободи відповідно до закону про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей. Тож логіка документу була саме в першій підтримці постраждалих, які вийшли на свободу.
Він передбачає забезпечення базовими речами: одягом, засобами гігієни харчуванням, мобільним зв’язком, тимчасовим житлом за потреби. Також йдеться про допомогу з відновленням документів, організацію зустрічі з родичами, надання медичної, психологічної, реабілітаційної допомоги, безоплатної правової допомоги й соціальних послуг. Крім того, людина може розраховувати на грошову виплату в розмірі 50 тис. грн.
Якщо потім вона подасть заяву про встановлення факту незаконного позбавлення свободи і комісія ухвалить позитивне рішення, то вона отримає одноразово 50 тис. грн і по 100 тис. грн за кожен рік полону.
Водночас порядок встановлює і певні терміни ‒ розглянути документи Мінрозвитку має протягом місяця.
Наскільки швидко людина зможе отримати допомогу залежить від того, наскільки швидко вона збере необхідний пакет документів. Він для кожної категорії свій ‒ для тих, кого звільнили в межах обмінів, і для тих, хто повернувся самостійно.
В Об’єднанні родичів політв’язнів Кремля порахували, що збір усіх довідок, які вимагає постанова, займе від місяця до трьох. Основні труднощі, як вважає голова організації Ігор Котелянець, можуть виникнути, зокрема на етапі отримання довідки Об’єднаного центру з координації пошуку та звільнення військовополонених, незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України, яка підтверджує те, що людина перебувала в місцях несвободи. Її мають надати постраждалі, яких звільнили через офіційні процедури.
Так само інформацію про затримання від Об’єднаного центру надає і людина, яка повернулась сама. Але тут може постати питання ‒ звідки туди надходять такі дані. Адже в частині випадків родичі незаконно ув’язнених цивільних не звертаються до українських правоохоронних органів, бо самі перебувають на окупованих територіях. Часом навіть ті, кому вдалося звільнитися і виїхати, бояться робити це, щоб не створювати загроз рідним, які залишились в окупації. Також звільнені самостійно мають надати документ, що підтверджує інформацію про визнання їх потерпілими у кримінальному провадженні.
Весь пакет документів розглядатиме комісія, ще одна, яку має утворити Мінрозвитку.
Дмитро
‒ Не знаю, звідки взялося те фото з прапором, бо я ж чистив телефон, ‒ каже Дмитро. ‒ Коли мені скрутили руки і посадили в машину, один з військових, який надів мені на голову пакет, пнув палицею в обличчя, потрапив в око. Всю дорогу бив. Він думав, що цей величезний прапор закопаний десь у мене. Дуже хотів, щоб я сказав, де, мабуть щоб отримати собі медальку.
Дмитра привезли в ізолятор тимчасового утримання на вулиці Теплоенергетиків. З обличчя юшила кров. Він все ще був з пакетом на голові, тому не бачив співрозмовників, але чув: “Это он упал”. ‒ “Быстро замывай”. Під ноги йому підстелили картонку, щоб кров не ляпала на підлогу. Вже в камері він зміг трохи відмитися, познайомився з сусідами, а невдовзі його повели на допит.
‒ Запитали, що це зі мною. Кажу: “Та от травмували”. “Этого по голове не бить”. Ось такі ввічливі трапились.
Дмитра посадили на табурет, скрутили руки за спиною, шапка на обличчі так, що нічого не видно. Знову почали переглядати вміст його телефону.
‒ “Сейчас мы тебе покажем, за что будешь получать”. Знаходять там листівку “То не я б’ю, то верба б’є”, припіднімають шапку, тицяють в обличчя. Кидають мене на підлогу і починають гамселити. В процесі розповідали щось про радянський союз, що ми тут як “нищеброды живем”, згадай атовців, згадай СБУшників, згадай поліцейських. То шокером б’ють, то просто.
Ноги від удару струмом в литковий м’яз розлітались як в жаби. Поки били, то крові натекло так багато, що Дмитро шапкою прилип до підлоги. Важко сказати, скільки це тривало, а наприкінці він почув: “Посидишь тут подумаешь, чем нам можешь быть полезен”.
Після побиття все тіло було вкрите чорними синцями. Хлопці, які сиділи з Дмитром в камері заспокоювали: якщо нічого не нариють, то потримають, поки забої не зійдуть, і відпустять. Наступні два дні його не чіпали, коли він знову почув своє прізвище.
‒ Я подумав, що поведуть на черговий допит. Шапка ж на очах, нічого не видно. Ми кудись спускаємось, кудись повертаємо, я упираюсь в стіну. І тут мене раптом питають, з чим затримували. Віддають документи, показують три телефони: “Где твой?”. А там мій, дружини і доньки. Хотів забрати доньчин. А мені: “Жена заберет, подождешь ее на улице”.
Дмитро передчував, що її теж затримали, принаймні чув такі натяки, але уточнити не наважився.
‒ Я боявся, що вони дізнаються, де вона працює. Вона ж діюча держслужбовиця. Загалом вона багато де працювала, і коли мене питали, то я казав, що дружина ‒ головний бухгалтер в сільгоспінспекції.
Зрештою його вивели на вулицю, відкрили калитку, зняли шапку, наказали: “Выходишь за ворота, не оборачиваешься и просто идешь”. Щойно він вийшов, то помітив батьків дружини, а невдовзі з’явилась і вона.
Після того родина почала шукати способи виїхати з Херсона. Знайшли волонтерів, які порадили вибиратися окремо Дмитру і окремо дружині з дітьми. Але перед тим чоловіку зробили термінову операцію на оці. Забігаючи наперед, після побиття в автівці зір пошкодженого ока врятувати не вдалося. Внаслідок травми у Дмитра сталося відшарування сітківки і розвинулась субатрофія очного яблука.
Камінь спотикання
‒ Проблема в тому, що якщо цивільна людина, яка звільнилася самостійно, і приїхала на підконтрольну українську територію, не зможе надати хоч якесь підтвердження того, що її дійсно затримували і вона перебувала в незаконному ув’язненні, ми так само їй не зможемо надати навіть цю маленьку допомогу в 50 тис. грн, ‒ каже Володимир Жемчугов, який протягом шести років є представником в міжвідомчій комісії від Спілки учасників, ветеранів, інвалідів АТО та бойових дій який протягом шести років є представником. ‒ Тому за першої можливості варто обов’язково з'явитися в поліцію і написати заяву, обов'язково звернутися до медичної установи, щоб зафіксувати шкоду для здоров'я. Це впливатиме на рішення комісії. Бо за нашим досвідом, у половині випадків у заявах пишуть “я був у полоні” і більше нічого.
Якою саме буде практика ухвалення рішень новим органом, кого вважатимуть постраждалим, ‒ питання. Комісія ще жодного разу не засідала. І схоже, що розпочне роботу не так скоро, як хотілося б.
Після затвердження постанови Мінрозвитку запустило процес формування комісії, але без зауважень, що стосується залучення до роботи в ній громадських організацій, не обійшлося. У травні Об’єднання родичів політв’язнів Кремля, до якої приєдналися й інші ГО, опублікувало заяву, що це відбулося у закритий спосіб за процедурою, яка ніде не прописана. За словами Ігоря Котелянця, на цей момент не існує ні критеріїв відбору членів комісії від громадських організацій, ні термінів їх повноважень, ні строків розгляду кандидатур, ні порядку ухвалення рішення. Це, до слова, ті самі зауваження, що звучать і в бік комісії зі встановлення факту незаконного позбавлення особистої свободи, поряд із заувагами щодо надмірної суб’єктивності рішень і недостатньої їх мотивації. І існує ризик повторення тих самих практик, вважає він.
Тому частина громадських організацій закликали міністерство провести відкритий конкурс для обрання представників ГО, розглянути відповідний порядок конкурсного відбору, створити спільну групу для опрацювання змін до постанови та інших нормативно-правових документів, що регулюють сферу.
У Мінрозвитку пояснюють, що нову комісію формували за тими само принципами і в таком ж складі, що і комісію, яка встановлює факт полону.
‒ Що стосується представників державних структур, то тут все дуже просто. Ми дали запит відповідним центральним органам виконавчої влади, а вони надали свої кандидатури, ‒ каже Олексій Рябикін. ‒ І здебільшого це будуть ті самі люди, що і в комісії зі встановлення факту полону. Що стосується громадських організацій, то дійсно, у міністерства є таке право визначити, які ГО можуть брати участь у роботі комісії. І є певна частина об’єднань, яка вважає, що потрібен конкурс.
Після публічної заяви щодо непрозорого формування комісії в частині залучення представників громадських організацій в Мінрозвитку відбулась зустріч зі всіма зацікавленими сторонами.
‒ Усі мали змогу висловитися. І поки що думки про те, чи залишити як є, чи піти шляхом конкурсу, розділилися. Ми готові його проводити, якщо громадські організації дійдуть згоди щодо цього. Для нас не принципово, хто з них працюватиме в комісії, єдине, що це мають бути організації з бездоганною репутацією, з досвідом роботи в цій сфері і розумінням її. Але насправді було би добре, якби громадські організації допомагали людям зібрати повнішу інформацію з приводу обставин затримання, звільнення, писати заяви. Це надзвичайно важливо і вони безумовно допомагають з цим, але могли би точно ще більше.
‒ Навіть якщо змінити процедуру, варто пам’ятати, що представники громадських організацій ‒ це лише 20% складу комісії. Тож їхній голос не є вирішальним. Там є представник СБУ, представник міністерства оборони, управління розвідки. І ніхто з державних структур не підтримає роздавання грошей, якщо заява про перебування в незаконному ув’язненні буде обгрунтована тільки словами. Потрібні докази, свідчення. Особливо з огляду на те, що частина чоловіків на окупованих територіях сподіваються, що виїдуть на підконтрольну Україні територію, напишуть заяву, що вони були позбавлені свободи і отримають відстрочку від мобілізації, не надаючи ні документальних, ні юридичних підтверджень, що вони дійсно перебували в полоні, ‒ каже Володимир Жемчугов.
Так чи інакше, але постанова не охоплює чутливе для багатьох питання відстрочки від мобілізації. Її передбачає лише основний закон і тільки після підтвердження факту полону міжвідомчою комісією.
Наразі ж роботу нової комісії поставили на паузу.
‒ Можливо, ми порадимося і дійсно почнемо працювати в уже затвердженому складі. Оскільки представників від громадських організацій в комісії меншість, то в принципі так можна зробити, ‒ каже Олексій Рябикін. ‒ А з часом, коли визначимося, у який спосіб, залучатимемо їх до участі, проведемо ротацію.
Дмитро
З Херсона Дмитро виїжджав по закордонному паспорту, на російських блокпостах про український казав, що той згорів.
‒ Поки я був в ізоляторі, його розмалювали свастикою та написами “фашист”, “Бандера”. Якось не хотілося кожного разу пояснювати, звідки це.
Уже в Одесі він звернувся до Інституту очних хвороб та тканинної терапії ім. В.П. Філатова. Медичні документи для госпіталізації підготував лікар, який оперував його в Херсоні. А те, що про наслідки його незаконного затримання в окупації дізналися українські правоохоронні органи було випадковістю.
Дмитро шукав житло і мав їхати в Південне, де сестра знайшла йому квартиру в оренду. На в'їзді до міста на блокпосту його попросили пред’явити документи. Він показав свій розмальований паспорт і почалося. Спочатку його розпитувала поліція, потім зі Служби безпеки, навіть попросили номер, щоб ще раз зв’язатися. Уже наступного тижня, коли він лежав у лікарні, Дмитру зателефонували співробітники херсонського управління СБУ взяти свідчення.
‒ Тобто, те, що вони отримали про мене інформацію ‒ це чистий збіг обставин. А якби я не поїхав шукати житло в Південне? А якби в паспорті не було свастики? Ніхто би мною не зацікавився. Он поліція і досі ніяк не візьме свідчення у дружини.
Після звільнення Дмитро отримав чотири тисячі гривень на лікування від облдержадміністрації. А також 50 тис. грн від Херсонської міської військової адміністрації на стаціонарне лікування травм внаслідок воєнних дій. Обидві виплати не були пов’язані з його затримання і перебуванням у херсонському ізоляторі. У такому разі міська влада виплачує грошову допомогу тільки тим, хто має довідку, що підтверджує факт незаконно позбавленого свободи від міжвідомчої комісії. Та й ті ж 50 тис. грн вдалося вибороти тільки з третьої спроби, коли до вирішення питання підключились кілька людей включно з Романом Баклажовим. Відмови мотивували тим, що це не мінно-вибухова травма і взагалі для колишніх бранців допомога передбачена тільки після підтвердження статусу.
‒ Це зараз через три роки я виглядаю більш-менш бодрячком. Можу сам себе обслуговувати і навіть пристосувався водити машину з одним оком.
А тоді після виїзду на вільну територію довелось займатися не тільки оком, але і робити операцію на плечовому суглобі, який пошкодили під час допиту. З цим теж допомогла випадкова зустріч. Знайомий, який дізнався, що Дмитро був в ізоляторі, розповів про співробітницю Міжнародної організації з міграції, яка опікується потерпілими. Вони познайомились і Дмитра з дружиною долучили до програм підтримки МОМ, направили на медичне обстеження. Тоді і з’ясувалося, що Дмитрові порвали хрящі в плечових суглобах.
‒ Ти лежиш на підлозі. Тебе щось питають, а якщо якось не одразу відповідаєш, то кажуть: “Что-то он замолчал, включи ему передачу». І тоді руки, які зв’язані за спиною, починають заламувати за голову. Так я отримав травму. Мені сказали, що треба оперувати. У поліклініці одразу попередили: операція дорога, а для держави вас таких не існує. Операції військових ще так-сяк фінансують, а ти шукай спонсорів.
Та операція в столичному Інституті ортопедії коштували близько 30 тис. грн. Її оплатила співробітниця МОМ, як приватна особа.
Заяву про визнання факту полону Дмитро подав у березні минулого року. Але з першого разу отримати позитивне рішення не вдалося ‒ відмова прийшла в серпні.
‒ Як каже один мій знайомий, який отримав статус, ми, до речі, з ним разом в камері були: “Я ще встиг. Бо в 2025-му після того, як цивільним, як і військовим дали можливість відстрочки від мобілізації, то факт полону стало дуже складно довести”. Тим не менш, я провів роботу, познаходив хлопців, які зі мною сиділи. Подав пакет документів вдруге. В заяві все детально розписав і про наші чергування в муніципальній варті, і хто у нас був куратор від влади, яка на той час ще залишалась на місцях, маршрути, якими ходили. Але мені прийшла відписка, що заява не встановленої форми. Мабуть треба якось в пару рядків вміститися: перший рядок ‒ підірвав три танки, другий ‒ збив п’ять гелікоптерів. Якось так. А зараз доведеться все по новій робити. Бо спочатку мені дали третю групу інвалідності. Але в громадській організації “Блакитний птах” порадили пройти комісію ще раз і от нещодавно мені встановили вже довічну групу інвалідності внаслідок війни.
Попри те, що одне іншому не заважає, подавати заяву на отримання допомоги, яку передбачає нова постанова, він не планує.
‒ Не бачу сенсу, буду добиватися підтвердження факту полону. Це принципово. Так я зможу розраховувати на обласні програми підтримки. Боюсь, що якщо ця нова комісія погодить допомогу, то та, яка встановлює факт полону подивиться на це: “Ага, він вже своє отримав, і відмовить. Як кажуть: в одну річку не увійдеш двічі.