Протиправні та несправедливі дії працівників системи правопорядку дуже часто є тригером для громадянського протесту. Першим «кроком» до Революції Гідності в 2013 році стали події у міліцейському відділку у Врадіївці, Миколаївської області. А однією з основних вимог після Революції, стала саме реформа тодішньої міліції, створення Національної Поліції та Патрульної Поліції. Процес було запущено, але після більш ніж декади прозвітованих та презентованих змін в системі забезпечення правопорядку, суспільство все одно стикалося (і продовжує стикається) із, наприклад, подіями у відділку поліції в Кагарлику 2020 року. Прикро констатувати, але система змогла законсервуватись, паралельно навіть розширившись і частково змінивши фасад. Повномасштабне вторгнення надало інших контекстних штрихів до загальної картини. Але статистично і події 2020-го, і 2026-го були запрограмованими статися, оскільки вони закладені в ту незмінну “міліцейську” рамку. Тому, наявна система буде і надалі призводити до неминучого повторення таких ситуацій. Можемо емоційно та детально обговорювати, які проблеми є в Патрульній Поліції у 2026 році, хто має нести за це відповідальність, хто є «хорошим бойовим хлопцем». Але більш конструктивно можемо спробувати розібратись в чому насправді системні недосконалості. Це може здаватися нудним, але ефективні системи не будуються на гарних “слайдах” і постах в інстаграмі.
Отже, повернемось в 2020 рік і зафіксуємо наступне. Керівник Національної Поліції України, констатує зниження злочинності в Україні із річним показником 335.000 зареєстрованих кримінальних злочинів. В той же час, Генеральна Прокуратура в звіті за грудень 2020 визначає, що облікованими є трохи більше за 360.000 злочинів. Це перша невідповідність, яку можна списати на недосконалості вітчизняних підходів до ведення статистики (тут треба зазначити, що найчастіше саме НацПоліція і Патрульна Поліція є «точками входу» для виявлення злочинів та подання заяви про злочин).
Далі, про проблеми. Однією із основних, що призводять до ситуацій подібних до 18 квітня 2026, називають дефіцит працівників. Подивимось на кількість людей, що працювала в нашій системі забезпечення правопорядку в тому ж 2020. За даними порталу Слово і Діло в Україні в 2020 році на одного працівника із системи органів правопорядку припадало всього 280 мешканців. А, наприклад, в Данії цей показник – 500 мешканців на одного працівника, що майже в два рази більше навантаження. В Німеччині, Італії, Франції і Іспанії цей показник становив 300 мешканців. Тобто, порівняно з іншими країнами, в Україні кількісного дефіциту кадрів не спостерігалось. На 2026, враховуючи що велика кількість людей виїхала з України, а значна частина працівників правопорядку воює, можемо лише припустити, яким є зараз це співвідношення, будь-які достовірні дані відсутні.
Далі, в дещо спрощеному сенсі дивимось – наскільки ефективно працюють ці правоохоронці в інших країнах, а саме яку кількість злочинів зареєстровано в тому ж таки 2020 році. На порталі Eurostat є дані International classification of crime for statistical purposes (ICCS, міжнародна класифікація злочинів для статистики, всього 25 категорій). І тут виявилось, що в Німеччині та Франції у 2020 було зареєстровано більше 2.000.000 злочинів, в Італії трохи більше 1 мільйона, в Іспанії більше 800.000 злочинів, в Польщі більше 400.000. Тобто, виявляється, що в інших країнах (із схожим або більшим навантаженням на працівників органів забезпечення правопорядку), чомусь фіксується в рази більше злочинів ніж в Україні.
Тому для порівнюваності даних, подивимось на кількість злочинів на 100.000 населення в вибраних країнах, так званий Crime Rate.
Eurostat рахує самостійно цей показник для країн ЄС, а для України розраховано виходячи з даних про населення (трохи більше 41 мільйона в 2020) і зареєстрованих злочинах (360.000 походження яких описано вище). Результати відображені в таблиці.
Виявляється, що в 2020, Crime Rate в Україні був одним з найнижчих у ЄС – в Україні було зафіксовано лише 865 злочинів, а в Угорщині, до прикладу, 866 на 100.000 населення. Схожі із Україною показники – в Болгарії, Чехії, Литві, Румунії та Словаччині. В розвинутих країнах, Crime Rate перевищує 1000 злочинів на 100.000 населення. В двох найбільш «схожих» за основними показниками на нас країнах, Іспанії та Польщі, кількість зафіксованих злочинів в 1.5-2 рази більше ніж в Україні (при цьому в Польщі навантаження на одного правоохоронця на 37% більше ніж в Україні, в Іспанії це навантаження +10% до українського).
*(на цьому місці дискусію про законослухняність українців, як причину такого низького рівня CrimeRate пропоную провести на парковці найближчого супермаркету біля місць для осіб з інвалідністю.)
Нагадаю, такою була ситуація в далекому 2020 році. Незважаючи на всю можливу недосконалість цифр і спрощеність підходу, очевидно, що базова “ефективність” роботи української системи забезпечення правопорядку не лише не відповідає очікуванням українського суспільства, але порівняно із схожими системами інших країн в ній не простежується робоча логіка. Тобто, маємо значну сукупність працівників системи правопорядку, юридично захищених та на рівні держави наділених дозволом на насилля, але як вони використовують цю владу ми не маємо підтверджених даних, лише можемо стверджувати, що не для фіксації злочинів.
Звичайно, що емоційні дискусії про вчинки честі, рятування котиків з колодязів, супроводження патрулем породіль, низькі зарплати, шалене навантаження та, звичайно ж, «невдячність» суспільства є набагато більш зрозуміло-відволікаючими. Але якщо подумати, що за лаштунками цих медійних повідомлень, може бути близько 50% злочинів в Україні проходять повз систему правопорядку, то стає справді лячно. Це впливає на нас абсолютно на всіх рівнях нашого життя, починаючи від залучення глобальних інвестицій, довіри до державних органів і систем (тут поряд і дискусії про вільне володіння зброєю), повернення наших громадян після війни (з такої «небезпечної» Європи), домашнього насилля і закінчуючи звичайним візитом до супермаркета або ресторану (скільки повідомлень останнім часом були щодо стрілянини чи тілесних ушкоджень саме в закладах харчування).
Я не є юристом за освітою або експертом в сфері функціонування та реформи органів забезпечення правопорядку. Але як людина, яка любить дивитись на логіку даних і має досвід побудови, аналізу і управління складними системами і проєктами, поглянувши на ці цифри, я точно можу сказати, що нам є над чим працювати для побудови робочої системи забезпечення правопорядку. Ця система має бути побудованою на абсолютно інших принципах та робочій логіці, а основним критерієм для працівників має стати не “доброзвичайність” або “бойовий досвід”, а професійна відповідність вимогам ролей та посад. Тому що працююча система – це не лише про репутацію (хоча і вона є важливою), це про операційні процедури і їх дотримання, правила, адекватне розмежування відповідальностей, прозорість, протоколи, і (найголовніше) персонал. Ефективне управління це не про слайд-шоу, пости в соцмережах і зустрічі з лідерами думок, це про щоденну, рутинну, важку, часто нудну і виснажливу роботу з персоналом для захисту громадян і забезпечення правопорядку.
Володіючи інструментами статистичного аналізу, я можу стверджувати, що якщо реформа системи органів правопорядку не розпочнеться найближчим часом, то ми в прогресії будемо спостерігати ще більше епізодів «18 квітня». А загалом, Україна не тільки ризикує ніколи не стати членом Європейського Союзу. Ми ризикуємо втратити себе як суспільство і, згодом, як держава.