Індія
Арсенале
Дім як стан душі
По-перше, в цьому павільйоні представлені надзвичайно красиві роботи п’яти художників різних поколінь з різних регіонів Індії. По-друге, це твори, зроблені з природних матеріалів, притаманних індійській цивілізації: нитки, глина, бамбук, пап'є-маше; техніки роботи з ними потребують неабиякої майстерності, і це завжди захоплює. По-третє, вміло з’єднані куратором Аміром Джафером у проєкті «Географії відстані: згадуючи дім», роботи творять символічний дім Індії, в якому є священна спадщина минулого і напруга динамічного сьогодення.
Ідея куратора полягала в тому, щоб показати, як прискорення економіки Індії, трансформації міст і сіл, мобільність людей впливають на поняття дому — з конкретної точки, простору, пейзажу він перетворюється на емоцію, спогад, традицію, але залишається важливою опорою, стрижнем, який тримає конструкцію ідентичності. Це дім як стан людини. Хоч багато індійців живуть і працюють за межами батьківщини, вони залишаються глибоко пов'язаними зі своїм корінням і культурою. Для самого Аміра Джафера, який є людиною світу (індієць, народжений у Руанді, у дитинстві багато подорожував з батьками Кенією, Бельгією, Канадою, США, 13 років працював куратором у лондонському Музеї Вікторії й Альберта, а нині старший куратор виняткової колекції творів мистецтва знаменитої катарської родини Аль Тані), поняття дому також плинне й ефемерне.
Поштовхом до створення концепції павільйону стала робота «Постійна адреса» художниці з Нью-Делі Сумакші Сінгх, яка за допомогою ниток і голки відновила форми її зруйнованого батьківського будинку. Мереживні сходи, портали, шматки стіни з цеглинами реального розміру, натягнуті на непомітні, пофарбовані в біле металеві конструкції — як підвішений у повітрі палац, зітканий з фата-моргани. Його можна розглядати годинами.
Так само ніби пливуть у повітрі гігантські білі квіти, листки, пуп’янки з пап’є-маше — білі, з виразними жовтуватими прожилками — відомої індійської художниці Ранджані Шеттар, чиї скульптурні інсталяції зберігають у Metropolitan Museum, MOMA, Музеї Гугенхайма. Ранджані спирається на індійські ремісничі традиції, зокрема методи, що відображають історичні техніки й водночас її величезні скульптурні інсталяції подібні до невагомої музики, яка лине в повітрі. Поруч інсталяція з бамбуку, спожитої деревини, фрагментів чиїхось будинків, залишків, обрізків. Ця химерна конструкція художника і архітектора Асіма Вакіфа порушує проблему надмірного споживання й екології.
Куратор фрагментує поняття дому: це вже не цілісність, а шматки матеріального, ефемерного, невисловленого. І робить це в такий спосіб, щоб продемонструвати надзвичайну естетичність індійської народної культури.
Індонезія
Scuola Internazionale di Grafica, Каннареджо
Острівна країна відкриває Європу
Національний павільйон Індонезії, розташований у Міжнародній школі графіки, порушує проблему конструювання глобальної історії тими, хто має владу записувати знання, і підсвічує пригнічені наративи й нечутні голоси тих, чий досвід залишається не задокументованим. Куратор павільйону Амінудін Т. Х. Сірегар для проєкту Print unprinted вибрав медіум тиражної графіки і поєднав в одному просторі старі книги, літографічні відбитки, архівні матеріали з вигадкою, міфологічним «манускриптом», навколо якого сучасні художники побудували альтернативну історію стосунків із західною цивілізацією.
Сім художників ніби створюють подорожню хроніку про велику експедицію з Індонезії до Європи, зокрема до Венеції. Наче це не західні мореплавці відкрили острівну країну, а навпаки: художники уявили, як у XIV–XV ст.ст. індонезійці подорожують світом, торгують, обмінюються ідеями і відкриттями з іншими народами. Тобто подорожі і культурний обмін замість колонізації і завоювання. Серія робіт, стилізованих під середньовічні гравюри, ніби переписує історію, легітимізує намальоване: надруковане — значить, правдиве. Друкарський прес стає джерелом влади і «свідком історії».
Роботи для павільйону створені під час двомісячної резиденції індонезійських художників безпосередньо у Венеції. Дереворити Сярізала Пахлеві фіксують життя звичайних людей, портрети нових знайомих, карту Венеції з назвами найцікавіших для нього музеїв чи павільйонів. І ніби продовжують історію стосунків з Венецією вже в наш час.
Саудівська Аравія
Арсенале
Крихка культурна спадщина
У затемненій залі павільйону можна безкінечно довго блукати доріжками між красивих декоративних панно на підлозі, роздивляючись гармонійне плетиво орнаментів, природні відтінки глини з різних частин Королівства, пружну геометричну ритміку ісламського мистецтва.
У проєкті «Нехай ваші сльози ніколи не висихають, ви, хто плаче над камінням» художниця Дана Авартані з Джидди за допомогою 32 ремісників створила уявний археологічний музей, у якому зібрані мозаїки, що повторюють орнаменти з 23 мечетей, церков, синагог, громадських приміщень. Зокрема, пам'ятки в Сирії, Лівані та Палестині, які є унікальними артефактами матеріальної культурної спадщини, визнаними ЮНЕСКО, Всесвітнім фондом пам'яток, Фондом ALIPH та іншими структурами.
Для створення плиток художниця використала чотири види різнокольорової глини з усього Королівства. Плитки, що утворюють орнаменти, зроблені в традиційній техніці з глини та мулу. Художниця спеціально уникає сполучних матеріалів, тож плитки можуть тріскатися — і ми наочно бачимо, якою крихкою є культурна спадщина. Спільні мотиви і традиції пам'яток підкреслюють спільні культури, що охоплюють близько трьох тисячоліть, а мозаїка, винайдена в Месопотамії, поєднує Схід і Захід. Цим художниця наголошує, що культурна спадщина не належить одній країні — це наше спільне надбання і спільна втрата.
Прикметно, що мистецтво Саудівської Аравії (де жінкам дозволили подорожувати без супроводу чоловіків лише сім років тому) цього року у Венеції представляють три жінки: художниця палестинського походження Дана Авартані і дві кураторки Антонія Карвер і Хафса Альхудайрі.
Фінляндія
Джардіні
Слухати вітер, а не приборкувати його
У павільйоні Фінляндії художниця Дженна Сутела представляє звукову скульптуру, яка базується на метеорологічних даних, музичних інструментах і записах звуків вітру: трепетання мотузок з білизною, шум тополі, лопотання щогли вітрильника чи співочий міст. Сценою для свого концерту вітрів Дженна обрала Венецію, де традиційно виспівують Трамонтана, два різні види Бури, Скірокко та Гарбін, диктуючи свою волю політиці, урбаністиці, інфраструктурі, економіці міста. Аби збагнути і відчути всі нюанси задуманого, у павільйоні потрібно провести трохи часу, адже цей мультисенсорний проєкт передбачає практику глибокого слухання.
Матеріальним втіленням характерів кожного вітру є п'ять скульптур з натурального сивого волосся, по-різному скуйовдженого — баранцями, вихором, копицею. Це робота художниці із зачісок Сари Матіассон. Дженна Сутела, яка живе у Берліні й багато розмірковує про глобальні кліматичні зміни, пропонує глядачам нову взаємодію з навколишнім середовищем: налаштуватися на його хвилю, а не намагатися приборкати чи контролювати.
Греція
Джардіні
Колони в стилі БДСМ
Павільйон Греції цього року нагадує щось середнє між комп’ютерною грою і квест-кімнатою у стилі dark з десятками артефактів. Без експлікацій чи підказок кураторів у ньому важко розібратися, цей химерний простір заскочує мозок зненацька — і той починає метушитися, підбираючи готові версії відповідей. Але концепція іммерсивного проєкту «Кімната втечі» афінського художника і архітектора Андреаса Ангелідакіса міцно прив’язана до історії будівлі павільйону Греції, а такої заготовки в мозку точно немає. Ангелідакіс розглядає збудований у 1934 році павільйон у невізантійському стилі у прив’язці до фашистської архітектури, він намагається деконструювати класичні колони через м’які фактури, перетворюючи ці опорні стовпи на дивні знаряддя садомазоклубів з неоновою підсвіткою.
Що таке взагалі грецькість, запитує художник. Гіоргос Бекіракіс, куратор грецького павільйону, коментує: «Павільйон перетворюється на капсулу, де історичні версії грецької ідентичності розміщені поруч з її міськими, живими вираженнями, нагадуючи нам про напругу між реальністю та культурними фіксаціями. GRECIA перетворюється на психоаналітичний суб'єкт, метафору, що відображає спектр грецької ідентичності та її взаємозалежність з авторитаризмом. Його «квір» тіло розповідає про стійкі загадки між минулою та сучасною версіями європейської ідентичності. Скульптурні роботи Ангелідакіса функціонують як фрагментарні елементи, як сліди, що натякають на множинність, що становить національність, та історії, які ніколи не стали офіційною історією».
Австрія
Джардіні
(Еко)туалет Венери
Найбільший ажіотаж у дні передвідкриття Венеційської бієнале був біля павільйону Австрії: люди по три години стояли в черзі на перформанси Флорентини Хольцингер і її команди. Щогодини перед павільйоном у велетенському дзвоні, почепленому на крані, замість била чотири хвилини калатається оголена жінка, розхитуючи чашу дзвона, б’ючись тілом об металеві стінки. У пресрелізі написано: «Перформанс ставить під сумнів структури влади, пов'язані з релігією, патріархальною історією та інституційною владою, перетворюючи колективний символ на вразливий і фізичний жест».
Решта перформансів відбувається всередині, а оскільки приміщення павільйону частково заповнене водою, кількість відвідувачів обмежена. Проєкт Seaworld Venice, як видно з назви, пов’язаний і з Венецією, і з водою, яка її оточує і підточує. У Флорентини Хольцингер репутація радикальної провокативної мисткині, тож її перформанси, що продовжують традиції віденського акціонізму, не розраховані на замилування і відстороненість. В одному залі оголена жінка ганяє по колу на гідроциклі. Текст пояснює: «це втручання відображає надмірний туризм та екологічну крихкість Венеції. Гідроцикл стає символом спроби людства домінувати над природою, тоді як місто-лагуна виглядає дедалі більш пригніченим масовим туризмом і зміною клімату». В іншій залі на велетенській вертикалі оголені жінки, прикріплені до конструкції, зображають сакральну іконографію «Зняття з хреста». Конструкція обертається від вітру і рухів акторів — очі глядачів тримають у полі зору найменші зміни цієї мінливої, хисткої композиції. Зрештою, найбільш вражаючий перформанс: жінка, що взяла за референс «Сплячу Венеру» Джорджоне, весь час перебуває у резервуарі з водою, переробленою із сечі відвідувачів Бієнале, що надходить з вбиралень. У пресрелізі пояснюють: «Ця замкнена система переробки служить вісцеральним відображенням глобального порядку, в якому вразливі групи населення та цілі нації відкидаються на відходи сильних світу цього».
Це загострення до нестерпного справляє надзвичайно сильне враження. Особливо в зовні гедоністичній і гордовитій Венеції.
Японія
Джардіні
Немовлята з важким минулим
Японський павільйон максимально інтерактивний: тут відвідувачам видають ляльки немовлят і пропонують попіклуватися про них. Ляльки важать 5–6 кілограмів, вони одягнені в сонцезахисні окуляри, в яких відображаються самі «опікуни». Проєкт «Діти трави, діти місяця» японсько-американського квір-художника Ейя Аракава-Наша, який у 2024 році разом зі своїм партнером став батьком близнюків, спонукає думати про майбутнє, аналізуючи минуле — особисте, національне, історичне. З особистого — голоси малюків Аракава-Наша включені у звукову інсталяцію на другому поверсі павільйону.
Кожен відвідувач може сканувати QR-код свого немовляти з датою народження й отримати святковий вірш для нього. «Коли я був дитиною у 1980-х і на початку 1990-х, я мало що знав про японську колонізацію в Азії й Тихому океані, — пояснює в інтерв’ю ArtReview Ей Аракава-Наш. — Тож я вибрав дати, пов'язані з історією націоналізму та воєн, а також з історією репродуктивних прав жінок, історією квір-спільноти і трудовою політикою в Японії. Дати пов’язані з подіями в Європі, США та всій Азії, включаючи Південно-Східну. Це дати, які я хочу передати своїм близнюкам, а не приховувати їх. Я попросив Ішії Юкарі, впливового й шанованого астролога, скласти святковий вірш для кожного немовляти. Я хотів натякнути, що безтурботна присутність цих немовлят пов'язана з важчим і серйознішим історичним минулим».
Для Японії цей проєкт унікальний ще й тим, що і художник, і обоє кураторів не живуть у Японії, а є представниками діаспори. За словами Лізи Хорікава, їхній досвід пропонує поглянути на національну ідентичність у дедалі більш взаємопов'язаному та роздробленому світі через іншу призму.
Румунія
Джардіні
Чорне море пам'ятає все
Проєкт «Чорне море — партитура для звукового ока» художників Анки Бенери й Арнольда Естефана одразу занурює в невидимий всесвіт Чорного моря, без кордонів і регіонів. Він представляє цілісну морську екосистему як самоцінну, автономну, зі своїми правилами і логікою — через звуки, світло, відео, об’єкти. Цей проєкт розгортається як багатошарова інсталяція, в якій звук, рухоме зображення, скульптура та науковий матеріал утворюють спільне поле дослідження. Науковими партнерами проєкту були чотири спеціалізовані наукові інститути, а по кожному артоб’єкту можна написати довжелезне полотно пояснень.
Проєкт румунського мистецького тандему Бенери й Естефана, які мешкають у Відні, досліджує зв'язок Чорного моря з глобальними системами циркуляції, міграції та обміну, що пов'язують його з Венецією. «В основі роботи лежить поняття звукового ока. У підводному середовищі зір втрачає надійність, тоді як звук є середовищем, через яке відбуваються орієнтація та вимірювання», — пояснюють художники. Двоканальна відеоінсталяція «Як полагодити розбите море?» побудована на трансформації коливання хвиль на звуки та вібрації. Перформерки, стоячи у водах Чорного моря, буквально «перекладають» або посилюють голоси хвиль із глибини.
Розглядаючи різні аспекти морського буття — від мілітарних до туристичних, художники окремо фіксують «консервативну» функцію Чорного моря. «Без розчиненого кисню, доступного в глибинах моря, розкладання тут сповільнюється, і морське дно починає функціонувати як сховище корабельних аварій, осадових порід і мікроорганізмів, що накопичувалися століттями. Замість того, щоб поглинати чи стирати минуле, море є осадовою капсулою часу», — кажуть художники. Вони дістали з морського дна геологічний керн (стовпчик гірської породи, який одержують під час буріння свердловин), вкритий мікроорганізмами та мінералами, який досліджували впродовж трьох років. У павільйоні він функціонує як вертикальний запис часу, що розповідає про останні 7500 років.
Латвія
Арсенале
Свобода шита нитками
«Untamed Fashion Assemblies: За лаштунками утопії» — трохи ностальгійний проєкт латвійського міждисциплінарного дуету MAREUNROL'S, який апелює до свободи й експерименту 1990-х років у Ризі. Untamed Fashion Assemblies (UFA), культовий пострадянський модний фестиваль у Ризі, заснований альтернативним дизайнером одягу Бруно Бірманісом, був міжнародним майданчиком, на якому втілювали найсміливіші експерименти в моді, що апропріювала візуальні мистецтва, драг-естетику, молодіжну музику та клубну культуру.
Інсталяція MAREUNROL'S переосмислює спадщину UFA і задумана як лаштунки — простір підготовки, невидимої праці, імпровізації, близькості. Вішак для одягу стає центральним архітектурним елементом. Архівні відео з-за лаштунків фестивалю доповнені інсталяціями з вішаків для одягу, текстильних скульптур, дротяних пташечок. Одяг, текстильні скульптури і архівні кадри розгортаються як носії пам'яті, осмислюючи моду як політичний медіум. У цьому контексті важливо, що саме павільйон Латвії (разом з Литвою та Естонією) запустив протестну кампанію Death in Venice, закликаючи відвідувачів, митців і культурну спільноту публічно виступити проти присутності Росії на бієнале.
Польща
Джардіні
Мова, яку ми не чуємо
Рідко яке відео хочеться дивитися, не відриваючись, скільки б воно не тривало. Аудіовідеоінсталяція «Рідкі язики» Богни Бурської та Даніеля Котовського якраз така: люди в червоному одязі, занурені під воду, синхронно роблять плавні рухи і синхронно видають звуки, але розібрати їх ніхто не може. Громадський хор «Хор у русі», що складається з людей з вадами слуху та глухих, виконував у воді інтерпретації комунікативних кодів і пісень китів одночасно англійською мовою та міжнародною жестовою мовою.
Художники надихнулися записами відомого американського морського біолога і еколога Роджера Пейна «Пісні горбатого кита» (1970), які свого часу звернули увагу людей на інтелект і емоції китів і, зрештою, призвели до заборони промислового китобойного промислу. Цю метафору з підводним співом митці використали, щоб привернути увагу до зникомих або маргіналізованих культур і мов, які ми не можемо зрозуміти і розшифрувати, але можемо докласти зусиль, щоб не втратити складних культурних систем через свою глухоту і засліплення.
Інсталяція працює на кількох рівнях: кінематографічне зображення, хореографія, рух, звук, музика та фізичне сприйняття акустичних хвиль. На відео можна дивитися з двох позицій — навпроти екрана на рівні очей і знизу вгору, лежачи на спині, ніби опинившись під водою, і положення глядача також має значення, аби сприйняти проблему.
Франція
Джардіні
Сатурналії кольору
Складну концепцію виставки «Як Сатурн» французько-марокканської художниці Іто Барради компенсує чудова експозиція — кольорова, фактурна, тактильна. Її можна розглядати як абстрактне мистецтво, пов’язане з дослідженням кольору, текстилю, процесу фарбування і вигорання матерії. Відсилки до Сатурна як «покровителя художників» і «планети меланхолії, замкнутості і повільного мислення», а ще до фрази часів Французької революції «революція, як Сатурн, пожирає своїх дітей» розмотують багато політичних, соціальних, індустріальних аспектів сучасного світу.
Художниця бере за основу метафори техніку обробки тканини devore, яку називають вигоранням чи пожиранням кольору, і вибудовує навколо цього історію та експозицію. Паралельно вона захоплюється анаграмами, шукаючи в перестановці букв приховані сенси і підказки.
Велика частина недавно відремонтованого французького павільйону задрапірована великими масивами вовняної тканини молочного кольору. В інших кімнатах Іто показує процес фарбування тканини — «вдалого» насичення кольором і «невдалого» — тьмяного, бляклого. А ще процес вигорання на сонці. Каже, що вигоріла тканина вже «містить два виміри одночасно: вимір руйнування та вимір краси».
Приділивши достатньо часу цьому проєкту, можна поступово відкрити весь спектр проблематики, який закладала художниця: тема праці і матеріальності, тема виснаження і ненаситного поглинання, тема культури корінних народів, тема рослинної природи текстильної промисловості, тема теорії кольору. І головне — Іто Баррада дуже винахідливо підійшла до медіумів своїх ідей: вони різноманітні, але класифіковані. З хаосу світу вона створила чітку концептуальну структуру.
Цей текст створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village.