“Кров – це мистецтво Росії”
Ранком 6 травня до Джардіні, однієї з основних локацій Венеційської бієнале, вишикувалась величезна черга журналістів та професіоналів арт-сфери – як і завжди буває в перший день передпоказу. Нудне очікування під дощем перервало яскраве видовище: рожевий та жовто-блакитний дим над Російським павільйоном, що розташований недалеко від входу до Джардіні. Ті, хто вже встиг потрапити всередину, спостерігали ефектну акцію: близько 20 людей в рожевих балаклавах розмахували українськими прапорами, витанцьовували під гучну музику, скандували “Кров – це мистецтво Росії”, “Мистецтво напоказ, могили під ним”.
Звичайні відвідувачі могли б подумати, що це українська акція. Але в той день на бієнале таких не було – на передпоказ пускають не за квитками, а лише за професійною акредитацією. Професіонали ж одразу впізнали російський колективPussy Riot за їх фірмовим стилем: балаклави, електрогітари, провокація як метод. Ті ж, хто змогли пробитися поближче, побачили і декількох топлес жінок у шкірянках та віночках – і впізнали колектив FEMEN, який виник 2008-го в Україні, але з 2013 базується у Франції і працює здебільшого на закордонну аудиторію (в самоописі на сайті вони називають себе інтернаціональним жіночим колективом, згадок про Україну там нема, але є мерч з жовтоблакитною символікою).
Враховуючи нещодавній контекст – скандальне повернення Росії, зупинка фінансування бієнале, відставка журі – можна було б подумати, що акція закликає закрити російський павільйон до завершення війни. Та насправді Pussy Riot виступають проти “неправильного” пропутінського павільйону, але за “правильний”, який представлятиме російських художників-дисидентів, і який куруватимуть самі Pussy Riot. Звісно, ця акція, що знов привертає увагу до Росії і знов змушує говорити про Україну лише в цьому контексті – набагато кращий варіант, ніж просто мовчазна згода з поверненням павільйону РФ. Та ще кращим варіантом була б для нас не менш яскрава українська акція з українськими меседжами. Але її не було.
“Смерть у Венеції”
В цей же час в Арсенале, другій з основних локацій бієнале, відбувалася ще одна акція протесту – і знов не українська, хоч і дружня. Павільйони Литви, Латвії та Естонії пройшли маршем солідарності з Україною, присвятивши його митцям, що працюють в умовах війни і тим, що загинули.
Учасники роздавали жовтоблакитні наліпки з цифрами 110 / 346; вони символізують 110 художників, що беруть цьогоріч участь в основному бієнальному проєкті, і 346 українських митців, яких забрала війна. А банери з написами “Смерть у Венеції” відсилають до повісті Томаса Манна і фільму Лукіно Вісконті – найвідомішого тексту про Венецію та про моральний розпад посеред краси.
“Геноцид не відмити мистецтвом”
8 травня на відвідувачів Джардіні очікував сюрприз: більше чверті павільйонів припинили роботу через страйк. У протестній акції взяли участь принаймні 27 зі 100 національних представництв, зокрема павільйони Австрії, Бельгії, Британії, Еквадору, Естонії, Єгипту, Ісландії, Кореї, Кипру, Ливану, Люксембургу, Нідерландів, Польщі, Португалії, Турції, Фінляндії, Франції, Чехії та Словакії, Японії.
Уніфікованої позиції не було: Британія повідомила про загальний страйк працівників культури; Австрія – про персональне рішення окремих перформерів павільйону долучитися до протесту; Польща єдина згадала про Україну в контексті страйку; Нідерланди розмістили детальне пояснення, де йшлося про права працівників культури на гідні умови праці і про екологію. Але загальною і найбільш видимою рамкою була підтримка Палестини. Листівки з написом “Палестина – майбутнє світу” висіли на павільйонах, були розкладені в різних місцях основного проєкту бієнале (в нього, до слова, куратори запросили декількох палестинських художників); одна з його учасниць, Табіта Резер, додала палестинський прапор до своєї інсталяції.
Цей страйк можна порівняти хіба з протестами 1968 року, коли, у відповідь на поліцейське свавілля, окремі художники протягом 3-х днів закрили свої роботи для перегляду; або 1970 року, коли 24 американські художники (Рой Ліхтенштейн, Роберт Раушенберг, Клас Олденбург, Енді Воргол та ін.) вилучили свої роботи з павільйону США через В'єтнамську війну. Але обидва ці протести були стихійними, натомість цьогорічний страйк, більш масовий – результат колективної роботи декількох активістських організацій, ще й у співпраці з трьома італійськими профспілками.
Продовженням страйку став великий мітинг на Віа Гарібальді (ця вулиця поєднує Джардіні і Арсенале), що пройшов під гаслом “Геноцид не відмити мистецтвом.” Більше тисячі людей під прапорами Палестини пройшли маршем до Арсенале, де цьогоріч розмістив свій павільйон Ізраїль; їх силою зупинила поліція. Цей мітинг об’єднав різні сили, від асамблеї арт-працівників Венеції до італійських комуністів, які ставляться до Путіна “з розумінням”. Про Україну на цьому мітингу не йшлося.
“Бієнале – артистам, а не терористам”
9 травня відбувся мітинг, що (несподівано) візуально відсилав до України: багато жовтоблакитних прапорів, слово “Україна” у плакатах. Утім організували його знов не українці, хоч чимало українських учасників долучилися до цього загалом нечисельного (близько 100 людей) зібрання. Були також люди з прапорами Грузії, з портретами репресованих російських художників, представники квір-спільноти. Було багато карикатурних зображень Путіна та плакатів про російську культуру як загарбницьку зброю.
Акцію організували декілька російських та італійських активістських осередків щоб заявити про неприпустимість повернення Росії на бієнале і нагадати про всіх її жертв. Учасники пройшли маршем по набережній до входу в Джардіні. Там зупинилися і продовжили виступи з вимогами припинити співпрацю з путінською Росією.
Невидимі павільйони
Акція, яку організували українці (Асоціація українських організацій в Італії) мала назву “Невидимий павільйон”. Це паперові плакати, стилізовані під скасовані культурні події (читання, дискусії, презентації) за участі українських митців. Скасовані, адже учасників вбила Росія. Серед зображених – письменники Вікторія Амеліна та Володимир Вакуленко, режисер Ігор Малахов, поетка та художниця Ніка Кожушко. Ці імена не надто відомі міжнародній артспільноті, що зібралася на бієнале; до того ж плакати швидко заклеїли іншими оголошеннями, тож “паперова дипломатія” прозвучала набагато гучніше в українських соцмережах, ніж в реальності.
Зате на окремий павільйон тягнула інтервенція “Відлуння” української художниці Дар’ї Кольцової. Вона розмістила на будівлях неподалік від входу в Арсенале декілька мотузок з військовою формою, імітуючи венеційську традицію сушити білизну у просторі між будинками, яка є впізнаваною рисою міста. Форму вона зібрала в художників і художниць, які зараз на війні; доклала багато зусиль, аби місцеві мешканці дозволили їй розвісити інсталяції в них під вікнами. Кольцова принципово відмовилася від підпису під роботами – і це створило момент непевності, який дуже добре працює: спочатку складно розібратися: це просто якісь військові сушать одяг, або все ж артоб’єкт. Це дуже влучний проєкт, що працює як художнє висловлювання – тобто оперує мовою, добре зрозумілою відвідувачам бієнале. Шкода лише, що тривав він тільки до 9 травня.
“Живий павільйон” організували ті самі активісти, що були задіяні у мітингу 9 травня: за три дні до цього на вході в Джардіні вони розташували палатку з написом “Ми проти імперії”. За задумом, учасники, що представляють “альтернативну Росію”, мали принести з собою власні роботи чи твори репресованих колег і створити таким чином противагу офіційному Російському павільйону. На ділі йшов дощ, учасників і робіт було мало, повноцінного павільйону не вийшло.
“Сад миру”
6 травня, в той час як на обох локаціях бієнале розгортались протести, її президент П’єтранджело Буттафуоко (відомий симпатик Путіна) виголосив промову про те, що роботи “не можна відбирати за паспортами”, що “Росія і Україна представлені разом” – і він радіє цьому, що бієнале – це “не суд, а сад миру”, і загалом, що протести плинні, а мистецтво вічне.
Він, звісно, правий у тому, що бієнале задумували як місце, де збирається весь світ. Проблема в тому, що говорячи в кінці ХІХ ст про “весь світ,” йшлося, насправді, лише про великі європейські держави. Бієнале завжди обирала роботи саме за паспортами – тобто, за належністю до певної держави. Різниця лише в тому, кого вважати легітимною державою. Колись легітимною не була Індія, яка цьогоріч представила один з найефектніших проєктів. Сьогодні є сумніви, чи мають бути легітимними Росія чи Ізраїль.
За задумом кураторки основного проєкту Койо Куо (перша жінка з Африки, яку обрали на цю роль), ця бієнале мала стати тихим простором, де можна прислухатись до непочутих голосів. Натомість маємо низку політичних скандалів ще до початку і гучних протестів під час відкриття. Про шепіт тут не йдеться.
Утім, український голос на протестах майже не прозвучав. І це зрозуміло – в нас війна, ми зайняті іншим, нам не до маршів між аперолем і просекко. Водночас, нам дуже не подобається, коли за нас говорять інші.
Але хто мав би говорити? Не Український павільйон – він робив свою роботу, і робив її добре. Не дипломати – вони теж були присутні і теж говорили. Голосу, який зміг би зібрати велику видиму протестну акцію, не знайшлося – тож на цих протестах Україна якщо і була присутня, то саме так, як у значній частині міжнародних розмов: як тема, а не як суб'єкт. Бо простір, який ти не займаєш, займає хтось інший. Це добре розуміють військові. Час зрозуміти і всім іншим.
***
Україна представила на бієнале проєкт “Гарантії безпеки”, що підняв тему невиконаних безпекових зобов’язань, заради яких віддала свій ядерний арсенал. Про цей проєкт ми готуємо окремий текст.