Майже весна. Історія про сім років украденого життя

Удома

Марина й досі не може звикнути до свого відображення в дзеркалі. Роками в неї не було свого, лише спільне, та й до нього особливо не підступитися. Мініатюрна брюнетка, тендітна, з волоссям, зачесаним у хвіст. Хімікиня, яка мала роботу, стабільне життя, улюблений Донецьк. Аж поки звичний світ не перевернувся.

І на здивований погляд менеджера банку, який дає їй планшет для підпису, а вона не знає, що з ним робити, мусить пояснювати: «Я була в полоні». І додає: «Це тривало довго».

2501 день, якщо бути точною. На цьому люди зазвичай замовкають.

У 2020-му, востаннє перед повномасштабним вторгненням, Україна домоглася звільнення з полону двох десятків цивільних і військових, яких утримували російські гібридні сили в окупованих районах Донецької та Луганської областей. Того року голова Офісу Президента України Андрій Єрмак говорив про підготовку нового обміну.

— Але щось ми затрималися, — каже Марина. — Зараз я багато часу витрачаю на інтернет: хочеться і те побачити, і те. Галопом по Європах. За сім років ми відстали від життя.

Тепер треба все надолужити: спілкування з батьками, музику, звикнути до цін у магазинах. Та й просто звикнути.

— Іноді йдеш кудись, ідеш, а потім раптом: «Боже, невже я нарешті на свободі?». Настільки не віриться, що все це позаду.

Бо ж не минуло й п’яти місяців, як вона з відчаю писала касаційну скаргу в російський суд, у якій вкотре називала ДНР задзеркаллям, а своє затримання незаконним.

Окупація

Хоч Марина і не народилась у Донецьку, але саме це місто стало для неї рідним. Тут вона виросла, тут провела все своє свідоме життя.

— Я любила Донецьк. І люблю, як би там не було, — каже вона.

На ютуб-каналі Марини й досі можна знайти відео з проукраїнських мітингів навесні 2014-го.

— Пам’ятаю, коли ми розходилися з одного з перших зібрань, люди йшли з прапорами, а бульваром Шевченка їхали машини і вітали гудінням.

Це ще був той Донецьк, який вона знала. А потім в очах довго стоятиме закривавлений чоловік віку її батька, якого поранили під час нападу на проукраїнську ходу. Вона була останньою в місті. Відтоді Донецьк почав змінюватися.

Після незаконного референдуму ще можна було почути публічні суперечки на політичні теми.

— Якось у транспорті зчепилися люди. Не пам’ятаю, з чого почалося, але бабусям хтось сказав: «Ну ви ж цього хотіли, ви ж ходили на референдум». Одна тихо відповіла: «Та зрозуміли ми вже, зрозуміли».

Але потроху такі розмови зійшли нанівець. Атмосфера ставала все більш некомфортною.

— У Донецьку завжди вирувало життя, а потім ідеш по місту і розумієш, що воно витікає з нього. Нема вже тієї активності, менше машин, зникли затори, вночі тихо. Певної миті ловиш себе на тому, що Донецьк не такий акуратний і доглянутий, десь вітрини брудні, усе більш занедбане. Сумно було, особливо на околицях. Там взагалі залишилося дуже мало людей.

У 2014 році Марина теж виїхала з батьками до родичів у Хмельницьку область. Намагалася налагодити життя на новому місці, і хто знає, якою була б ця історія, якби їй тоді це вдалося. Або хтось допоміг.

У пошуках роботи вона звернулася до хмельницького центру зайнятості. Але там Марині сказали, що освіта в неї технічна, а регіон аграрний, тож і вакансій для неї нема. Хіба от є місце прибиральниці. Марина погодилась би і на це, але зарплатня була така, що більшу частину витрачала б на проїзд і невідомо, чи вистачило б на оренду житла. Потім були спроби знайти роботу через сайти, проте теж безрезультатно. На шиї в батьків сидіти не хотіла, тому вирішила повертатися в Донецьк. Там принаймні був свій дах над головою.

У вже окупованому місті Марина влаштувалася реалізаторкою в магазині побутової хімії. Батьки повернулися додому під новий рік. На весну, коли починалися городи, їхали у Хмельницьку область, де залишалися до самої зими. Так і повелося.

Тим часом Марина фіксувала зміни навколо себе. Здається, Донецьк розмовляв з нею, а вона, як посередник, передавала ці послання назовні.

Недобуд у Пролетарському районі на межі Донецька й Макіївки колись мав стати торговельно-розважальним центром з кінотеатром. Rose Park для міста мільйона троянд. Зводити його почали у 2012-му, а зупинили після 2014-го.

Марина йшла повз, коли погляд зачепився за велике табло. Цифри на ньому мали б сповіщати про кількість днів до завершення будівництва, але табло зяяло чорним. Марина спонтанно витягла телефон і сфотографувала. Потім виклала світлину у своєму твіттер-акаунті «Донеччанка», підписавши: «І час тут зупинився».

Якось сиділа над гугл-картою, роздивляючись супутникові зображення аеропорту Донецька: уцілілих будинків поруч уже не було, усі зруйновані, тільки темні квадратики замість них.

— Мене вразило, як це виглядало. Чому туди летить, а там, де військова база ДНР, повз яку я проходжу, коли йду на роботу, нічого не прилітає? І я зробила два принтскрини карти для порівняння і виклала їх.

Або помітила контейнер для сміття з написом «ДНР». Перша думка: «О! Я не одна!».

— Це був період, коли віджимали заправки, АТБ, Амстор, і все це під прапором націоналізації. Хоча направду то був просто перерозподіл власності. І я із сарказмом розміщаю те фото, підписуючи: «Націоналізація сміттєвих контейнерів у ДНР».

Чи ось зупинка все ще в жовто-блакитних кольорах, а поруч стоїть чоловік у військовій формі, такий миршавенький. Вона коментує свою знимку: «Зупинка і захисник руського міра».

На той момент у твіттері Марина мала вже чималу аудиторію — 2,5 тис. підписників.

— Я не банила за проросійську позицію, бо вважала, що кожен має право висловлювати свою думку, якщо робить це неагресивно. Посперечатися ми завжди можемо, будь ласка, — каже вона.

Але, мабуть, головне, що твіттер був тим вікном у зовнішній світ, з якого можна було щось прокричати.

Воно зачиниться 9 листопада 2017 року. Натомість відкриються двері в жахіття за адресою бульвар Шевченка, 26.

Затримання

— Хто на вас працює? На кого ви працюєте? Хто вас змусив все це писати?

Від цих питань голова йшла обертом. Ніби вона, 38-річна молода жінка, створила цілу злочинну групу.

— Ні, ні, ні, це моя особиста позиція.

Якби Марина більше довіряла інтуїції, то, напевно, запідозрила б погане ще тоді, коли побачила біля свого під’їзду чоловіка. Був похмурий, туманний ранок. Поспішаючи на роботу, вона майже на автоматі привіталася з незнайомцем, хоча десь на підсвідомості все ж промайнуло: «Дивно...».

На безлюдній місцині, там, де дорога завертала до терикону, до неї підійшли двоє. Спитали, чи можуть поспілкуватися, побіжно показуючи якісь документи. Через поганий зір вона тільки й розгледіла, що денеерівський прапор. А далі почула свій нік у твіттері і все зрозуміла.

— Оскільки я вважала, що мені нема що приховувати, то погодилася поговорити. У мене ж була просто проукраїнська позиція.

Марину посадили в машину і чи не відразу забрали робочий телефон, планшет і паспорт, телефон вимкнули. Чоловік, що сидів за кермом, був більш говірким. «Может, вы сегодня вечером уже вернетесь домой. Или нет». А потім їй натягнули пакет на голову і притисли ту до колін.

Як Марина дізнається згодом, її привезли до так званого міністерства державної безпеки ДНР за адресою бульвар Шевченка, 26. Заводили в будівлю з пакетом на голові й у наручниках. «Боже, що відбувається. Який сором…» — вистукувало в Марини у скронях.

Коли в першому ж кабінеті спитали про паролі від акаунтів соцмереж, вона не приховувала.

— Зрозуміло, що в мене є власна позиція. Але те, що за неї посадять, такого навіть не спадало на думку. Я вас не підтримую, але ж свобода слова. Виявилося, що не зовсім.

— Хто такі рашисти? — запитували її.

— Росіяни, але тільки фашисти.

Таке враження, що інстинкт самозбереження покинув її. А може, все навпаки: вона хотіла нарешті виплеснути накопичене. Сміливості додавала впевненість у невинуватості.

«Хто такі орки?» — «Жителі підземного царства, потойбіччя».

— ДНР для мене завжди була таким задзеркаллям, перевернутим світом, коли все нормальне стало догори дриґом. Я їм приблизно так і сказала, — розповідає Марина.

Згодом це спливе в обвинувальному акті як образа представників військових формувань. Принтскрини з картами — навідниця, фото на зупинці — шпигунство, знимка табло біля ТРЦ — образа ДНР. Поширила допис «Глубина креатива в ДыРе: магазин в Донецке назвали "Для людей"» — ознаки непрямого заклику до екстремізму. Лайк під чиїмсь фото про Захарченка, який купує на ринку памперси, з коментарем «Наверное, испугался чего-то» — образа представника влади.

— Також через мене намагалися вийти на проукраїнських підписників. Розпитували, чи було з кимось особисте листування, погрожували, що знайдуть навіть те, що повидаляла. Я подумала: якщо знайдуть, то знайдуть. А доти мовчатиму. Бо єдине, чого боялася — що постраждають люди.

На щастя, видалені листування, попри всі можливості, відновити їм не вдалося і люди залишилися цілими й неушкодженими. Чого не скажеш про саму Марину. 

Вона не могла повірити в те, що це не нічне мариво, а відбувається з нею насправді. Знову пакет на голові, руки прикуті наручниками до батареї, ноги замотані скотчем. Її щось запитували, періодично копали ногами або боляче смикали руки, заведені назад угору.

— Двоє, які вели допит, перекидувалися фразами: «Что ж ты так…». — «Ну, девушкам же нравится грубое отношение». Постійно намагалися якось принизити, психологічно задавити. Не давали навіть води, штурхали, а коли повели в туалет і я намагалася прикрити двері, кричали: «Что мы там не видели».

Того дня Марина провела на допитах 12 годин. А світ жив своїм життям. У Челябінській області встановили бронзову скульптуру Путіна з лижею. У Києві «замінували» станції метро «Палац спорту» і «Хрещатик». У мерії Запоріжжя провели обшук. А Папа Римський побажав Україні миру й екуменічної гармонії. 

Після 9-ї вечора Марину знову посадили в автівку. Вона нічого не бачила, але внутрішня карта міста, яке вона знала як свої п’ять пальців, малювала маршрут: «Поворот, поворот, знайомі звуки залізничного переїзду. Я ще в межах Донецька».

Марина і досі пам’ятає задушливе повітря приміщення, в яке її завели. Воно просякло запахом чи то згнилої риби, чи то старого непраного одягу — «Ізоляція».

Ізоляція

Стіни колишнього заводу ізоляційних матеріалів бачили різне. Колись це були художні виставки й фестивалі, а тепер тортури й допити. На вулиці Світлого Шляху. Навіть простір тут недобре пожартував.

«Кого привезли?» — «Укропка упоротая».

Усе це уривками спливає в пам’яті. Як стоїть з пакетом на голові біля стінки, а якийсь чоловік з жахливим перегаром б’є по пакету зі словами «сейчас все узнаешь, сейчас все увидишь».

Як уже в камері у вузьку смужку з-під пакета бачить чиїсь маленькі руки. Як виявилось, там були інші політичні: Олена Лазарєва, Ольга Губкіна, а також колишня ополченка Діана. На той момент Олена провела в Ізоляції вже три тижні, Ольга — чотири місяці, а Діана — майже рік.

У перший же вечір Марина відмовилась від їжі. Голодування видавалося єдиною доступною формою протесту. Тієї ночі вона практично не спала — голод, світло і рій думок не давали заснути.

— Саме тоді я усвідомила, що в мене ще є батьки. Я маю жити заради них. І потім, хотілось мені чи ні, бувало, навіть через силу, але я старалась проковтнути хоч щось.

Камера під постійним відеонаглядом, яскраве світлодіодне світло, яке не можна вимикати навіть уночі. Туалет там же, саме на нього і спрямована камера, тому жінки мусили прикриватися рушниками. Як ліжка — двері. З речей тільки те, в чому схопили: білизна, футболка, джинси і светр. Ні зубної щітки, ні пасти, ні мила, не кажучи вже про дезрозчин для лінз, які носила Марина.

Але тоді вона думала тільки про те, що буде з батьками. Бо повідомити, де вона, Марині не дозволили, хоча вона просила знову і знову. Їй відмовляли: не заслужила.

Дні минали в очікуванні на допит. Марина вже знала, що люди сидять у підвалах МДБ, що їх катують струмом, що в самій Ізоляції є карцер, камера-стакан, настільки вузька, що в ній можна тільки стояти, підвал.

— Якось мене забрали з камери і кудись повели. Посеред двору спитали, чи не можу я розповісти їм щось цікаве. Я відповіла, що все вже розповіла і нічого цікавого для них більше не маю.

«Раз так, то у нас есть места для вас и похуже».

Морально вона готувалася до найгіршого. Воно сталося за кілька днів, коли Марину привезли на допит знову до МДБ.

— Це не було якесь вибивання свідчень. Тобто, звісно, щось повторно запитували. Приміром, про деяких користувачів, на яких хотіли вийти через мене. Але я так розумію, що метою було просто побити, на пострах.

Марину з пакетом на голові й у наручниках повалили на підлогу. Чоловік почав її гамселити поліцейською палицею з усіх боків, здебільшого по ногах, старався зробити все симетрично.

Потім вона відчула, як до голови щось притулили. «Представляешь, как сейчас твои мозги растекутся по полу?» А далі — клац.

Марину били, поки на ногах не почав з’являтися рельєф: горбик — ум’ятина — горбик — ум’ятина. В якийсь момент, певно, зрозуміли, що перестаралися, і викликали лікаря, який приніс лід й ібупрофен. «Говорят, мы плохие, а у нас, оказывается, еще и лечат».

Періодично чоловік щось друкував на комп’ютері, Марина чула, як стукають клавіші, а потім повертався мучити знов.

— Затискав пакет. Я затримувала подих і чекала, коли це закінчиться. А потім уже просто не можеш себе контролювати, починається спазм.

Поміж цим Марині дали підписати якийсь документ.

— Тоді мені було вже байдуже. Я підписала, хоч що там написано, не знаю, бо сам текст затулили руками. До речі, потім я того документа більше не бачила.

Вона нікому не розповіла про побиття, але цього і не треба було казати, у камері всі й так це зрозуміли. Рухатися було боляче, сидіти неможливо, джинси тиснули на набряклі ноги. Навіть охоронці, помітивши через відеоспостереження гематоми, поспішили перестрахуватися, змусивши Марину написати заяву про те, що тілесні ушкодження вона отримала не в Ізоляції.

— Хоча я знала, що і тут відбувались страшні речі.

Спочатку їй про це розповідали, а потім вона пересвідчилася сама. Крики бранців було чутно попри стіни і затулені вуха.

— Ольга Михайлівна завжди плакала: «Боже, у вас же є діти, як же ви можете так вчиняти?». Досі пам’ятаю її сльози. А я думаю, це, мабуть, у самій людині сидить. Не кожен здатен на таку жорстокість.

За кілька тижнів після допиту на Марину відкрили кримінальну справу, прийшли з обшуком у квартиру, з якої вилучили комп’ютер, і провели вже офіційний допит на камеру.

Знов ті самі питання і ті самі відповіді. Марина стояла на своєму: «Зі звинуваченнями не погоджуюсь». Бо інакше втратила б те єдине, що мала, — себе.

— Я боролася до останнього, — пояснює Марина. — На початках, одразу після затримання, я відчувала повну розгубленість. Але потім якось групуєшся. Бо розумієш, що тобі є для кого жити, ти бачиш поруч людей, якими захоплюєшся. Тож на певному етапі я собі сказала: що б зі мною не робили, як би не було, я маю все це пройти, витримати. І я старалась, стискалась, замикалась, повторювала собі мантру: я все зможу, я все переживу.

Наприкінці допиту вона набралася сміливості і сказала про побиття.

— Слідчому це не сподобалось. Він набичився: «Зачем вы это делаете? Вы же понимаете, что подставляете моих людей?».

Напередодні Нового року Марину привезли в донецьку лікарню для судово-медичної експертизи. Огляд проводив паталогоанатом у морзі.

Зрештою, в офіційних результатах про побиття нічого: насильницьких дій не застосовували. Згодом цей висновок додадуть до обвинувального акта: підсудна характеризується негативно, бо намагалася обмовити слідство.

— Пам’ятаю, коли була знову в камері, Ольга Михайлівна мене осікла: «Я думала, що ти вже сьогодні до нас не повернешся». Але якщо кримінальна справа, це все.

Того дня був тільки один справжній проблиск надії — Марина нарешті побачила маму. У перші секунди ніяк не могла її впізнати — ніби мама, але схудла, обличчя постаріле, зелене. Весь цей час вона не знала, чи донька жива.

Коли батьки Марини зрозуміли, що вона пішла на роботу, але так і не з’явилася там, то забили на сполох. Не минуло й трьох діб з моменту зникнення, а заява в поліції вже була. Батьки обдзвонила всі лікарні й обійшли всі морги, поліція шукала Марину по камерах відеоспостереження. Але донька ніби випарувалася. Тоді їм хтось і порадив іти до МДБ. Там на офіційну заяву відповіли: останнім часом жінок не затримували. Після цього жодної інформації аж до кінця грудня.

Ізоляція стала для Марини найтяжчим випробуванням.

— Там психологічно важко. Бо ти розумієш, що будь-якої миті тебе можуть кудись потягнути. Коли мене везли на той допит, то погрожували: «Мы сейчас тебя в посадку отвезем, разденем и водичкой обольем». Або: «На передовую отправим». І з одного боку, в тобі живе цей страх. А з іншого, візьме та й промайне шалена думка: «А раптом я так полем на український бік перебіжу. Тут же недалеко». Чи інша: «А може, розберуться, відпустять». Настільки я вірила у свою невинуватість.

Був момент, коли Марині сказали, що не зацікавлені її відпустити. Вона чіплялася навіть за це: «Усе ж вони думали про те, щоб мене відпустити!». Тим і жила.

Крім фізичного насильства, способів принизити бранців було багато і різних. Приміром, повністю не обладнану камеру № 6 використовували для покарання жінок.

— Там замість туалету стояла спочатку тільки пластикова пляшка, а потім відро. І я чула, як жінки просили винести його, а їм відповідали: «Почекаєте».

Чи, приміром, їжа.

— Для мене було дичиною бачити, як дівчата харчуються бульйонними кубиками. Кажуть: «Ти спробуй, так смачніше». Я: «Ні!». Але минув час, трохи освоюєшся, з’являється відчуття голоду. А дієта одноманітна: перловка з черв’яками, якась гречка, рис або зварений у клейстер, або недоварений, як ми називали його — «з камінчиками». Дуже хотілося нормальної їжі. Тоді в нас було багато розмов про це. Ользі Михайлівні передавали передачі, іноді привозили домашню їжу, ще тепленьку. Вона ділила на всіх. Виходило потрошку, бо нас багато, а ще ж хотілося розтягнути її надовше. І це був просто кайф.

Коли вже й сама Марина почала отримувати передачі від батьків, то з першої ж забрали шампунь, мило і зубну пасту зі словами «мы решили, что они тебе не нужны». А батькам пояснили, що Марина нібито цього не потребує.

— Пам’ятаю, після того, як у мене вилучили засоби гігієни, нас повели митися. Мені позичили шампунь, мило. Я чиста і пахуча, мені так приємно. Опер принюхується і каже: «Щось від тебе смердить».

В Ізоляції Марина мріяла, як, коли повернеться додому, першим ділом залізе на кілька годин у ванну.

— Бо переслідувало відчуття, що ти настільки в цьому ментальному бруді, що просто нігтями здиратимеш його із себе.

Хоча Ізоляція була жахливим місцем, але водночас саме там Марина зустріла жінок, якими захоплювалась.

— Мені хотілося тягнутися за ними. Вони стали справжньою підтримкою.

Але і її вона втратить доволі скоро.

Слідчий ізолятор

На третій день у Донецькому СІЗО, куди перевели Марину, на ліжку під собою вона знайшла розчавленого таргана. Вони були повсюди: лазили по стінах, підлозі і стелі, нарах і столу. Вони їли цибулю і лимони, проїдали ходи в огірках, які передавали в передачах. Здавалося, вони не гребували навіть шампунем.

Сусідки по камері без кінця палили просто в приміщенні, але найгірше, що Марина ніяк не могла до них звикнути.

— У мене не виходило жити з ними поруч, — зізнається вона. — Була, приміром, дівчина з Горлівки, яка постійно жалілась, що після прильоту в супермаркет не встигла на його дерибан через те, що була дуже п’яною. Або ж розповідала, як напала на іншу дівчину з палицею, вирвала з вух сережки. «Я на ней танцевала». Дві сиділи за вбивство. І тільки одна просто за крадіжку. Якось у камері з’явилася дівчина, яка вживала наркотики, з благополучної родини. Вона отримувала хороші передачі, і до неї якимось чином потрапив тонік зі спиртом. На неї всі напосілися: «Давай вип’ємо». Постійні розмови про те, як варити наркотики, про їхні види. Для мене це було дуже важко, я затискалась у кутку і все. Жінки розуміли, що я їх цураюся, відчували, їм було неприємно. І хоча фізично вони мене не чіпали, але морально — так.

Проте навіть там знайшовся один незмінний плюс. Марина змогла дзвонити мамі. Телефони в СІЗО були заборонені, але їх ховали, говорили так, щоб не попастися на очі тюремникам, після кожного обшуку змінювали хованки. Цей зв’язок зіграв свою цілющу роль і для Марини, і для її мами, в якої хоч трохи стабілізувалося здоров’я, яке полетіло через стрес.

Із СІЗО Марину вивозили зрідка, але одного дня вона знову почула вже знайоме: «Расскажите нам что-нибудь интересное». У кабінеті, куди її привели, були незнайомі люди в цивільному, камера, диктофон, уся техніка готова до зйомки.

— Швидше за все, їм треба було зняти якусь агітпрограму, — каже вона.

Марина почала свою розповідь: “акаунт, затримання, вважаю це незаконним”, читаючи по обличчях присутніх, що відповідь їх не влаштовує.

— Вони мене поправляють, мовляв: «На вас подивишся і не скажеш, що ви злочинниця. А нам треба якось...». Я в принципі людина стримана, треба постаратися, щоб вивести мене з рівноваги. Але це зачепило за живе. На той момент я вже почувалася в більшій безпеці, і це, мабуть, зіграло свою роль, тому що я вже не стримувалась: «Замало того, що я тут, то вам ще й розповісти щось цікавеньке?!».

Зйомка завершилась на підвищених тонах. І обіцянкою постаратися, щоб про Марину забули, щоб слідчих дій з нею не проводили і щоб на обмін вона теж не потрапила.

— Я сказала б, що вони стримали своє слово.

Про Марину і справді ніби забули, її нікуди не викликали, допитів не проводили. Місяцями вона просто сиділа й чекала, коли хоч щось зсунеться з мертвої точки.

Цей нескінченний тягучий день бабака треба було якось прожити. Камера темна, тому читання було майже недоступним дозвіллям через поганий зір. Але Марина знаходила якісь заняття: трохи малювала; періодично виймала зі свого подертого матраца клаптики тканини, яким він був наповнений, і робила з них сумку; або вишивала — офіційно голки були під забороною, але речі чимось зашивати треба було, тому на це заплющували очі.

Прогулянки, нехай і в оточенні триметрових стін і з решіткою з колючим дротом над головою, яка перекреслювала небо, Марина намагалася не пропускати. Бо це була можливість трохи відпочити від атмосфери камери і поспілкуватися з іншими людьми. Але для прогулянок мусила знайти собі пару, її одну виводити відмовлялися, бо не заведено. Хоча для інших, неполітичних, таких обмежень не існувало.

Так тривало два з половиною роки. Аж поки несподівано слідчий не повідомив про те, що Марину включили в додаткові списки на обмін. Невже це справді станеться? Протягом двох днів Марина швидко читала три томи своєї справи й робила нотатки в зошиті. Так почався судовий процес.

На першому ж засіданні вона з подивом дізналася, що в її справі є свідок. З тією жінкою вона сиділа в одній камері. Тільки встигли познайомитися — і її перевели в іншу. Виявилось, що вона була підписницею Марини, теж блогерка, навіть затримана за тими самими статтями.

— Усі її свідчення були на мою користь, крім того, що вона вказала на мене як на проукраїнського користувача мережі.

Як доказова база у справі Марини проходили 84 пости і репости у твіттері, за які її звинуватили у шпигунстві, публічних закликах до екстремістської діяльності, збуренні ненависті чи ворожнечі й образі представника влади.

У характеристиці: «лицо проукраинской ориентации», «противница интеграции с Российской Федерацией». При цьому всі намагання захистити себе перетворилися на «попытки уйти от наказания».

Винною Марина себе не визнала.

Це і було виявом свободи попри всі обмеження. Власне, це те, що давало їй сили жити в неволі.

Ігор Козловський колись писав про свій полон: «У мене немає зовнішнього простору. У мене є простір внутрішній. Він і є моєю свободою».

Так само Марина відмовиться і від російського паспорта.

— Для мене це було те саме, що визнати провину. Я не могла переступити через себе.

Те, що починалося швидко і похапцем, так само несподівано застрягло на етапі винесення вироку. Трохи згодом мама з плачем розповість Марині, що її немає у списках на обмін. А сама вона отримає записку від інших засуджених дівчат, яких звільняли: «Ми виїжджаємо». 

Вирок Марині винесли в березні 2020-го: 15 років позбавлення волі.

— Я просила батьків: «Ви тільки тримайтеся».

Найбільше боялася, що вони не дочекаються, як не дочекалися повернення своїх доньок мами Марини Чуйкової, Олени Федорук й Ольги Губкіної.

Замість обміну Марина отримала просто інші стіни.

Колонія

У таборі в Сніжному Марина довго звикала до людей. Мабуть, тільки в останні два роки змогла почуватися серед них вільніше.

— Саме по собі фізичне насильство пережити було насправді легше, ніж витримати постійний психологічний і моральний пресинг. Я така, що обираю обійти якусь конфліктну ситуацію, навіть можу в чомусь поступитися заради цього. Але там, якщо ти відмовчуєшся, якщо уникаєш, отже, ти слабкий. Тож тебе будуть клювати.

А багато для сварки не треба, достатньо будь-якої дрібниці.

— Приміром, харчова. Вона дуже маленька, і в ній затісно. Щоб пройти до своєї комірки з продуктами, треба дочекатися черги. Я опиняюсь у когось на шляху — і починається: «Грёбаный очкарик». Моя фізична вада часто була приводом для образ.

Спочатку на її захист ставали інші політичні бранки, приміром, Олена Пех, яку засудили на 13 років ув’язнення. Але поступово і сама Марина вчилася відстоювати себе. Коли вперше відповіла жінці, яка постійно нападала на неї, та від здивування затихла. Потім спробувала знову, але Марина була вже впевненіша в собі.

— Тільки після того, як почала огризатися у відповідь, то ставлення до мене змінилося. На жаль, ввічливість там не працює. Треба кричати, гавкати, тоді тебе почують. Та я і боялась цієї агресії в собі. Тому намагалась відсікти зовнішнє і зосередитись на тому, що мені треба зберегти себе. Перед моїми очима були люди, на яких я в жодному разі не хотіла бути схожою. 

Особлива увага була і з боку адміністрації. Оскільки ти політичний — ти особливий. Тебе значно частіше обшукують, викликають на шикування, «ради профілактики». Звідси і постійний стан напруження, відчуття, що маєш завжди бути напоготові. Так було і в Ізоляції, і в СІЗО, і в таборі.

У колонії Марину відправили на швейне виробництво, лінзи і дезрозчин забрали — «а вдруг ты его будешь пить». Добре, що мама потурбувалась і передала окуляри на заміну. Попри поганий зір, її все ж посадили за швейну машинку.

— Очі напружуються, я уповільнююся. На мені наголос — мало шиє.

Усі прохання зняти зі швейного виробництва ігнорували. А потім стався ковід, і колонія мала виконати велике держзамовлення на пошиття масок і захисних халатів — тисячі штук.

Тільки після того, як його виконали, Марину перестали викликати на промзону. Натомість вона потрапила на всі важкі роботи, що були в таборі. Постійно носила мішки з піском, цементом, борошном, годинами прибирала сніг. Але все одно на швейне виробництво її не тягнуло. 

У час, який вдавалося викроїти для себе, вчилася в’язати на пастиках, стержнях для ручок. Хтось віддав їй светр, вона його розпустила, знайшла жінок, які взялися вчити її, — і зв’язала свої перші рукавички зі шкарпетками. Або брала щось у табірній бібліотеці. Попри мізерний асортимент, їй вдавалося знайти цікаве.

Так Марина протрималася два з половиною роки, поки її знову не посадили за швейну машинку. За понад рік шиття зір упав до мінус семи.

Усі гроші, зароблені на промці, йшли на оплату телефонних дзвінків рідним. Раз на три місяці дозволяли побачення, коли можна було обійняти маму, поговорити, посидіти за одним столом, — це те, що додавало сенсу існуванню. Бо здавалося, що це ніколи не закінчиться.

Надія на звільнення стала ще примарнішою, коли в жовтні 2021-го в колонії пішли чутки про те, що РФ збирається визнавати ДНР і Росія захоплюватиме Україну.

— Я знала, що техніка постійно товчеться біля кордонів, але в цю історію не повірила. І коли це сталося, в мене був шок.

Тоді ж Марина пригадала дивне формулювання у своєму обвинувальному акті: «Выезжала на временно неподконтрольные ДНР территории».

З одного боку, в таборі постійно курсують якісь чутки, але інформації дуже мало. Звісно, вона розпитувала маму, але ж зайвого не скажеш.

— Та й що вона могла розповісти — те, що бачила в інтернеті. Я розуміла, що вторгнення відстрочить обміни. А ми ними жили. Кожен день буквально чекаєш, що він буде останнім в ув’язненні, уявляєш, як це станеться. Але нічого не відбувається.

І все потроху згасає.

Тим часом у колонії почали приводити вироки у відповідність до законодавства РФ, а засуджених перевдягати в однакові тюремні роби.

— Аби ти тільки ніяк не виділявся. Бо все одно, хто ти, як ти жив до того, які звички мав, плювати на людську гідність. Тебе одягають у казна-що, годують казна-як. Ти маєш ходити, як усі, вчиняти, як усі, тому що так ти більш передбачуваний.

Розуміючи, що втрачати вже нема чого, вона наважилась написати касаційну скаргу до російського касаційного суду.

— З того навряд чи щось вийшло б, але я вже розійшлася. Знов повторила все: назвала ДНР задзеркаллям, що мене незаконно затримали, свою провину не визнаю, з вироком не згодна.

Чим закінчилась ця історія, вона не знає. Та й це неважливо.

Звільнення

Коли 9 вересня 2024 року Марині сказали збирати речі, вона ще не усвідомлювала, що відбувається. І повірити у звільнення, і не вірити в нього, було майже неможливо. А раптом це просто переведення в інше місце? Думки неслися разом з серцем, ніби їх всадили на американські гірки: то летиш окрилений вгору, то мчиш униз.

— Усі запитують, куди ми їдемо, а я кажу: «Не знаю, сподіваюся на “выдворение”. Бо ж коли я відмовлялася від російського паспорта, мене попереджали: «Вы подумайте, иначе вас депортируют». Але бачу, обличчя в адміністрації недоброзичливі, ще й представниця спецчастини каже, що ми не обов’язково потрапимо туди, куди сподіваємось: «Есть же и другие варианты».

Усередині все обірвалося, коли після довгої дороги машинами і потягом вони почули знайомі лункі звуки СІЗО. А потім була прийомка із собаками, з криками, дивитися можна тільки під ноги, роздягання, перевірка, фотографування і знову камера. «В окно не смотреть».

— Нас розбудили дуже рано, було ще темно. Усі перешіптувались: «Мабуть, усе ж обмін». Ми постійно визирали у вікно, на це вже ніхто з охорони не зважав. Кінець-кінцем помітили білі автобуси.

Але йшли години, сонце переміщувалось по камері, усі принишкли, навіть найговіркіші. Так і сиділи в тиші, напружено вдивляючись у квадратик назовні. Коли автобуси раптом почали від’їжджати, Марина пригадала, як їй розповідали про обмін, що зірвався. Вона намагалася відігнати погані думки. А потім на вулиці знов заметушилися. Хтось у камері вигукнув: «Почалося».

На волі

13 вересня 2024 року Марина нарешті опинилася вдома.

На волі спочатку охоплює ейфорія. Потім поступово усвідомлюєш реальність. Усе рухається повільно, то тебе не випускають за межі санаторію, то немає грошей, щоб кудись поїхати і владнати свої справи. І ти прив’язаний до соцпрацівників, яким Марина насправді дуже вдячна, адже вони зробили дуже багато. Але виплат ще треба дочекатися, а ступінь твоєї свободи все вищий і вони необхідні. І в цій ситуації рятівним стає не тільки набір гідності, а й невелика сума грошей, яку перерахувала громадська організація «Сема», що допомагає постраждалим через сексуальне та гендерно обумовлене насильство внаслідок збройної агресії Росії проти України.

— Ти риєш землю копитом. Бо таке відчуття, що все відбувається не так швидко, як тобі бажається. Ти ніби на низькому старті й готова рухатись далі, а ще не можна.

Одна довідка тягне за собою іншу. І зараз у Марини багато біганини в житті. І нібито майже п’ять місяців — солідний строк, щоб щось зробити, і більшу частину цього шляху подолано, але не весь. До того ж треба поправити здоров’я, проблеми з яким накопичувались.

— Протягом семи років у мене взагалі не було доступу до стоматолога. Природно, що все зруйнувалося.

З оплатою лікування допомагає благодійна організація. І це дуже доречна підтримка. Так Марина зможе використати компенсацію при звільненні на власну оселю — саме така нова мрія. Інакше все довелося б витратити на лікування.

До пошуків роботи й житла вона ще не підступалася. Наразі живе в притулку. До кінця реабілітації ще два місяці. Проглядання вакансій показує, що на її рідкісну спеціальність попиту немає. А від самої думки про швейну машинку проймає холодом. Повернення в нікуди і ні з чим — то окреме випробування. Але тендітна Марина сильна, впорається і з цим.

— Я себе морально готувала до цього. Був варіант залишитися там або залишитися ні з чим, проте мати шанс бути тут. Я обрала друге. Це мій усвідомлений вибір.

Нині Марина приєдналася до громадської організації «Сема», в якій відповідає за комунікації. У 2019-му організацію заснували Людмила Гусейнова, Олена Лазарєва й Ірина Довгань, які так само пройшли через незаконне поневолення.

Не знаю, чи усвідомлює це Марина, але вона і є однією з тих жінок, якими так захоплювалася, перебуваючи в Ізоляції.

Ми стоїмо на зупинці в день, який своєю сірістю нагадує той, коли її перестріли двоє з посвідченнями ДНР. Вона розповідає, як ненавиділа свої дні народження в неволі, бо вони відраховували черговий вкрадений рік життя. Як особливо важко було навесні, яку так любила і яку знову і знову пропускала. 

І от уже майже весна. Над головою хай і похмуре, але небо, куди вистачає погляду. А Марина прокладає маршрут у телефонному навігаторі. Бо нарешті сама вирішує, куди їй далі.