Сучасна історія Парк-Сіті в заснованому мормонами штаті Юта — це приклад вдалої реновації закинутих індустріальних зон. Раніше місто жило коштом шахт. Занепад почався після Другої світової, коли копальні закрили. Щоб урятувати економіку, тут відкрили гірськолижний курорт і всіляко вітали ініціативу Редфорда. Сьогодні в місто з восьмитисячним населенням щорічно приїздять понад 600 тисяч туристів, здебільшого гості «Санденсу», який наразі є найавторитетнішим форумом незалежного кіно у США. Призерами в різні роки тут ставали Квентін Тарантіно, Джим Джармуш, Даррен Аронофскі, Кевін Сміт, Роберт Родрігес, Пол Томас Андерсон, Стівен Содерберг.
Основних конкурсних програм чотири: конкурс драматичних фільмів США, конкурс документальних фільмів США, конкурс драматичних фільмів світового кіно, конкурс документальних фільмів світового кіно. Відповідно, в кожній номінації є гран-прі за найкращий фільм і приз за режисуру, передбачені призи глядацьких симпатій. Є також конкурс NEXT і змагання короткометражок. Фактично «Санденс» відкриває великий фестивальний сезон, і його призи є трамплінами для просування на американському ринку та до «оскарівських» перегонів.
Наше кіно присутнє на «Санденсі» останні 10 років. У 2015 р. картина «Російський дятел» (реж. Чад Грасія, США — Велика Британія — Україна) здобула гран-прі як найкращий світовий документальний фільм. 2020 року в тому ж конкурсі Ірина Цілик з повнометражним дебютом «Земля блакитна, ніби апельсин» стала першою українською кінематографісткою, відзначеною призом «Санденсу» за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики. У 2022-му одразу два призи: «Клондайк» (реж. Марина Ер Горбач, Україна — Туреччина) — найкраща режисура у світовій драмі, «Будинок зі скалок» (реж. Сімон Леренг Вільмонт, Данія — Швеція — Фінляндія — Україна) — найкраща режисура у світовій документалістиці. Позаторік «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова дістали приз глядацьких симпатій, а у 2024-му «Порцелянову війну» (спільна режисура Слави Леонтьєва й Брендана Белломо, США — Україна — Австралія) відзначили гран-прі в конкурсі документалістики США.
У п’ятницю, 31 січня, оголосили переможців фестивалю. І серед них знову були українські імена.
Отже, цьогоріч нагорода за найкращу режисеру в конкурсі світової документалістики дісталася Мстиславу Чернову за його новий фільм «2000 метрів до Андріївки».
Чернов знову, як і під час зйомок «20 днів у Маріуполі», опинився в гущавині подій. Під час контрнаступу режисер і його колега, фотограф Associated Press Олександр Бабенко ідуть за взводом українських військових з Третьої ОШБр, які мають подолати добре укріплену, заміновану лісопосадку і звільнити стратегічно важливе село Андріївка на Донеччині від російської окупації. Як зазначило журі, нагороду присуджено «за надзвичайно сміливий і чутливий фільм про одну битву в російсько-українській війні, фільм з кадрами шокуючої і незабутньої краси та тонкими портретами персонажів».
Зйомки «2000 метрів…» почали у вересні 2023-го. Проєкт продюсували Рейні Аронсон-Рат і Мішель Мізнер, а саундтрек до фільму створив дворазовий лауреат «Ґреммі» Сем Слейтер (у його доробку — музика до драми «Джокер» і серіалу «Чорнобиль»). Як і «20 днів у Маріуполі», новий фільм Чернова зробили у співпраці між PBS Frontline й Associated Press.
Загалом розподіл призів відображає орієнтацію «Санденсу» на незалежне кіно, автори якого експериментують з формою висловлювання або зачіпають найзлободенніші питання. Причому тема війни явно лишається нагальною. Так, гран-прі в конкурсі американської драми відійшов «Атропії» Гейлі Ґейтс — повнометражній версії короткометражки «Шако Мако» тієї ж режисерки.
Локація цієї химерної історії — декоративне містечко Атропія, збудоване для військових навчань за кілька годин їзди від Лос-Анджелеса. Суто візуально воно нагадує типовий близькосхідний населений пункт. Відповідно, його населення складають актор(к)и, які живуть там постійно і по черзі грають різні ролі. Головна героїня — актриса-початківиця (Алія Шоукат), що удає офіціантку, виконуючи епізодичні ролі, але, звісно, мріє про свій зоряний час. Незабаром вона закохується у справжнього солдата (Каллум Тернер), який грає роль повстанця. Межі між грою та реальністю загрозливо розмиваються. Цікаво, що зірки класу А — Хлоя Севіньї та Ченнінг Татум — виконують тут лише другорядні ролі.
Бріттані Шайн, відзначена гран-прі в категорії американської документалістики за свій повнометражний дебют «Насіння», не новачок для організаторів фестивалю, адже її картина створена за підтримки програми документального кіно Інституту Санденса.
«Насіння» — це фільм-спостереження за трьома фермами (двома в Джорджії та однією в Міссісіпі) в рамках проєкту, що тривав дев'ять років. У 1910 році чорношкірі фермери володіли 16 мільйонами акрів землі в США. Сьогодні ця цифра набагато менша. Герої фільму хочуть передати землю своїм нащадкам, але стикаються з постійними перешкодами. В одній сцені група фермерів-афроамериканців виходить на протест проти того, що білі фермери отримують державні кошти раніше за чорношкірих.
Однак було б помилкою зводити фільм лише до соціального складника. Уміло використовуючи чорно-біле зображення, режисерка створює своєрідний графічний гобелен. Ще одна заворожлива риса стилю Шайн — портретні кадри обвітрених облич фермерів, повні ніжності сімейні сцени.
Так само на людях непростої долі зосереджується лауреат премії за режисуру в конкурсі американської драми Рашад Фретт у «Рікі».
Рікі — 30-річний афроамериканець, якого щойно звільнили з тюрми, куди він потрапив ще неповнолітнім. Фретт досліджує його емоційний світ. По суті, Рікі — зраджений, скалічений в'язницею підліток, який живе всередині дорослого тіла і намагається інтегруватися в життя своєї богобоязливої матері в Гартфорді, штат Коннектикут. Хлопець пропустив дуже багато того, що його однолітки сприймають як належне: обряди статевої ініціації, знайомства з дівчатами, смартфони, соціальні мережі. Рікі сильний, красивий і доброзичливий, але через ці десятиліття соціальної ізоляції його не розуміють. Він непоганий перукар, та невідомо, чи допустять колишнього зека до нормально оплачуваної роботи — а це потрібно, аби відповідати вимогам офіцера з питань умовно-дострокового звільнення.
Один з найяскравіших компонентів цього співчутливого роману виховання — акторський дует Стефана Джеймса і Шеріл Лі Ральф, які переконливо й тонко грають ролі Рікі й офіцерки Джоан, яка має твердий характер і велике серце.
Гран-прі конкурсу світової драми отримала індійсько-британо-канадська копродукція «Кактусові груші» (реж. Рохан Парашурам Канаваде).
Протагоніст цієї камерної стрічки, частково ґрунтований на автобіографічному досвіді, 30-річний містянин Ананд (Бхушан Манодж), відбуває десятиденну жалобу за батьком у суворій сільській місцевості на заході Індії. Він ніжно прив'язується до місцевого фермера, який бореться за те, щоб не одружуватися. Коли траур минає й уже треба повертатися, Ананд має вирішити долю своїх стосунків.
Горе Ананда через втрату батька ускладнюється необхідністю повернутися з матір'ю до будинку предків і неминучими запитаннями від патріархальної рідні про його сімейний стан. Канаваде у своєму повнометражному дебюті знаходить оригінальну авторську мову, щоб зобразити життя квір-меншин серед сільських і нижчих каст Індії. Точна й виважена гра акторів тут не має нічого спільного з болівудським мелодраматизмом. Окремо слід відзначити розкішну операторську роботу Вікаса Урса як на відкритих ландшафтах, так і на вуличках маленьких сіл, а також сценарну майстерність Рохана Парашурама Канаваде, який вміє непередбачувано вибудовувати сюжет.
У головної героїні лауреата гран-прі журі світової документалістики «Прорізаючи скелі» (реж. Сара Хакі, Мохаммадреза Ейні, Іран / Німеччина / США / Нідерланди / Катар / Чилі / Канада) своя війна. Адже Сара Шахверді — перша обрана депутатка ради іранського села, що в умовах Ісламської Республіки саме по собі є викликом. А вона до того ж прагне зламати потворні патріархальні традиції, навчаючи дівчат-підлітків їздити на мотоциклах і припиняючи дитячі шлюби. Звісно, громада, де верховодять чоловіки, швидко висуває звинувачення, у тому числі такі, що ставлять під сумнів наміри Сари розширити можливості дівчат.
Але Сару залякати нелегко. Вона сповнена рішучості підняти свою громаду і покласти край порожнім обіцянкам, які роками давали місцеві депутати. Ми стаємо свідками наполегливої боротьби Сари, а також її перемог, радощів і нестерпних невдач. Її найбільша мета — дати жінкам можливість обирати свій шлях або як мінімум мати право голосу в цьому виборі. Прості наміри, засновані на здоровому глузді. Але в сучасному Ірані майже самовбивчі.
Не менш гострий погляд уже на дійсність США в найкращої режисерки конкурсу американської документалістики Ґіти Ґандбхір в «Ідеальному сусіді».
У звичайному районі у Флориді, де сім'ї живуть своїм життям, а діти граються одне з одним, одна пані надто легко й швидко сприймає будь-який конфлікт як напад, що вимагає уваги поліції. За набридливою поведінкою сварливої жінки поступово відкривається щось набагато темніше. Незначна, на перший погляд, сусідська суперечка переростає у смертельне насильство. Режисерка розповідає цю специфічно американську історію через майстерне введення реальних кадрів з поліцейської бодикамери та слідчих інтерв'ю. Такий підхід дозволяє обставинам проявлятися зі страхітливою ясністю. Питання, поставлені Ґандбхір, лишаються відкритими: Чи буде здійснено правосуддя? Чи втрутиться правова система, створена для захисту людей? Чи виправдає ця система непростиме? «Ідеальний сусід» — це хірургічно глибоке дослідження кривавої події, яка має далекосяжні наслідки. Найгірші монстри цілком можуть жити по сусідству, у гарному будиночку з добре підстриженим газоном.
Володар премії за режисуру в секції світової драми, відомий ірано-американський режисер Аліреза Хатамі (зокрема, має нагороди Венеційського фестивалю) нову роботу «Те, що ти вбиваєш» (Туреччина / Франція / Польща / Канада) структурує як тихий, але непередбачуваний і чіпкий трилер.
Головний герой — Алі (Екін Коч), університетський професор, чиє життя зайняте шлюбом, турботою про матір (Гюліз Ширінян), викладацькою роботою та садом. Однак коли його мати несподівано помирає, Алі ставить під сумнів обставини її смерті і знаходить відповіді про свого жорстокого батька, які він не хоче визнавати, оскільки рівень й інтенсивність цього викриття приголомшує його.
Знятий на тлі мальовничих пейзажів Туреччини, фільм досліджує цикл насильства в цій родині, яке триває з покоління в покоління. Цікаво, що у фільмі немає музики та великих планів акторів, що підсилює відчуття відстороненості, втрати й самотності. У деяких сценах камера взагалі губить протагоніста. Усі ці кінематографічні елементи створюють темряву й сувору реальність всередині й довкола Алі, коли він починає розгадувати і намагається контролювати своє оточення.
Хатамі визнає, що фільм частково ґрунтується на його досвіді. «Це здебільшого правдива історія». Він хотів зняти те, що дозволило б йому прийняти власних демонів, і пояснив, що покійний Девід Лінч «сформував його розуміння того, яким може бути кіно, і навчив його, як прийняти свою темряву». Також Хатамі зазначив, що планував зробити фільм, який залишає тривале й некомфортне враження. Що ж, йому вдалося.
Загалом на «Санденсі» відбулися прем’єри 87 повнометражних фільмів, понад 40 % з яких є режисерськими дебютами. Наступний фестиваль розпочнеться 22 січня 2026 року.