К'ярі 52, вона відома акторка. Її мати Катрін Деньов — більш ніж відома акторка. У фільмі «Мій Марчелло» К'яра читає в дуеті з Фабрісом Лукіні фривольний діалог для нового фільму Ніколь Гарсія. Але режисерка хоче жвавішої гри. Інакше кажучи: «Більше Мастроянні, ніж Деньов».
Власне, К’яра Мастроянні — найкращий наслідок партнерства Катрін Деньов і Марчелло Мастроянні, яке дало в кіно лише кілька посередніх фільмів і розпалося через чотири роки. Важко зрозуміти, що насправді відчувала К’яра, зростаючи в затінку таких великих імен. Але вона принаймні знайшла свого режисера: Крістоф Оноре охоче запрошує її у свої проєкти.
У «Моєму Марчелло» всі грають самих себе: не тільки К’яра, а й Деньов, Лукіні, друг і партнер Марчелло Мастроянні по майданчику Мельвіль Пупо, режисерка Ніколь Гарсія, Стефанія Сандреллі, що грала з Марчелло в «Розлученні по-італійськи», і навіть чоловік К’яри, музикант Бенжамен Біоле.
Однак це не мок’юментарі і не стилізація під документ. Це радше театр у театрі, гра всередині гри. Вона починається з прологу, коли К’яра, вбрана як Аніта Екберг у «Солодкому житті» Фелліні, відтворює знамениту сцену в римському фонтані Треві, який насправді є фонтаном перед паризькою церквою Сен-Сюльпіс. Далі треба підвищувати ставки, тому К’яра сприймає настанову Ніколь більш ніж буквально. Вона не просто влаштовує «більше Мастроянні», вона стає власним батьком: одягається в костюми, як у нього, ходить і курить, як він, розмовляє італійською; перука ідеально відтворює батькову зачіску, окуляри доповнюють образ до стовідсоткової ідентичності. Оточуючі спочатку тривожаться, лякаються, влаштовують скандали, але поступово приймають воскреслого Марчелло. Найдовше тримається Деньов, але насамкінець здається і вона.
Відповідно, з К’ярою відбуваються ситуації, подібні до батькових фільмів. Зокрема, в одному епізоді, що відсилає до «Білих ночей» Лукіно Вісконті, вона зустрічає нещасливо закоханого британського солдата-гея Коліна (Г'ю Скіннер із серіалу «Погань»), і перевтілення спрацьовує настільки, що Коліна вже приваблює саме цей Марчелло.
Звісно, маємо потік спогадів. Катрін виплескує давні обра́зи (цікаво, яке співвідношення удавання й щирості в її репліках?), К’яра ж бачить себе малу поруч з батьком. Обговорюючи з Пупо його нову роль, вона повторює фразу з «8 ½», адресовану, знов-таки, герою Марчелло: «Він не вміє любити». Коли всі паризькі місця пам’яті вичерпано, дія переміщується до Рима. Доходить навіть до телешоу з конкурсом двійників Марчелло, який К’яра, звісно, виграє, але ця перемога радше збентежує її.
А втім, усе закінчиться добре — як іще? Усі люблять Мастроянні, усі люблять одне одного, усі сварилися несерйозно, адже й забава несерйозна. Тут-то й біда.
Бо, перевдягнувши К’яру в її надто знаменитого батька, Оноре пообіцяв глибину, якої не зміг осягнути. Могла б бути тонка й гірка комедія, або висока драма, або навіть психоаналітичний трилер. Натомість вийшла приємна сентиментальна дрібничка, кіноманська бонбоньєрка, світський анекдот, щоб не сказати водевіль, розтягнений до повного метра.
Але, на диво, на цей фільм не можна злитися за обмануті очікування, як не можна злитися на коментар на полях книги за те, що він поступається книзі в об’ємі й сенсах. Режисер запропонував нам гру в Мастроянні. Ми в неї не без задоволення зіграли. Пару разів посміхнулися в процесі. На цьому все.