Луїс (Серхі Лопес, глядачі можуть пам’ятати його з “Лабіринту Фавна” Гільєрмо Дель Торо) в компанії сина-школяра Естебана (Бруно Нуньєс Архона) та пса Піпіти кочує від однієї нелегальної рейв-тусівки до іншої. Він шукає доньку, яка зникла десь посеред пустельних вечірок 5 місяців тому. Раптом серед пустелі з’являються війська, що примусово евакуюють громадян ЄС, адже почалась неназвана війна – скоріше всього, режисер натякає на ПОЛІСАРІО, військову організацію, яке веде партизанські бойові дії проти уряду Марокко. Так чи інакше, група підстаркуватих потертих життям рейверів виривається з евакуаційного конвою і мчить до самого кордону з Мавританією, де проходить чи не останній пустельний рейв. Луїс та Естебан вирішують мчати за ними, сподіваючить знайти заблукалу дівчину на тому ж рейві.
Олівер Лаше – улюбленець Каннського кінофестивалю. Всю свою фільмографію він презентував у Каннах, поступово підбираючись до основного конкурсу фестивалю. “Сірат” став його першою (і явно не останньою) стрічкою, що змагалася за Золоту пальмову гілку. У своїх роботах Лаше постійно робить відсилки до ісламського містицизму. “Мімози” (2016), наприклад, він трактував як “мусульманський вестерн” і розділив на частини, названі як частини молитви ракаат. Назва “Сірат” відсилає до мусульманської есхатології. Сірат – це міст товщиною в волосину й гострий як меч. Згідно з ісламським віровченням, у Судний день всі мають пройти Сіратом. Праведні здолають його і потраплять в рай, а грішники впадуть з Сірату до пекла. Подорож Луїса з сином в компанії престарілих рейверів – це і є метафоричний шлях Сіратом. Не кожен здатний здолати подорож пустелею, надто якщо там ідуть бойові дії.
Зерниста медитативна зйомка на 16 міліметрову плівку створює гіпнотичне видовище, яке важко дивитись і від якого неможливо відірватись. Ідея “Сірату” прийшла до Лаше задовго до початку знімань. Натхненний фільмом “Скажений Макс: Дорога люті” Джорджа Міллера, Лаше хотів зняти драму про нелегальні перегони в пустелі, однак згодом відійшов від першопочаткової ідеї – утім вплив міллерівської срічки візуально відчутний. Лаше міцно тримає медитативний ритм, але при цьому й достатньо рішуче рухає фільм, наповнюючи його шокуючими та жорсткими плот-твістами, аби глядачі навіть не думали зазирати у смартфони під час сеансу.
Картину доповнює ідеально вивірений саунд дизайн, який поглиблює стан шоку під час найбільш жорстких сцен, та музика, яка ідеально працює з ритмом фільму. Композитор стрічки – відомий французький електронний музикант Kangding Ray, його роботу в “Сіраті” також відзначили на Каннському кінофестивалі. Фільм починається зі сцени рейву, його кульмінацією також стає сцена з техномузикою і танцями; рейверка Джад говорить Луїсу, який сприймає техно як шум, що ця музика – не для слухання, вона – для танцю.
Німецький філософ Фрідріх Ніцше говорив, що ладен повірити лише в бога, який танцюватиме. Замінивши ідею фільму про перегони вантажівок на історію про нелегальні рейви, Лаше знімкує велику оповідь про силу та небезпеку ескапізму, яку втілює спільнота рейверів. Адже вся це велика рейв-тусовка, що ганяє на дизельпанківських фургонах пустелею, встановлює серед віковічних барханів сабвуфери максимальної потужності й розчиняється під техно у спільному майже шаманському трансі – це велика метафора ескапізму. Всі вони – бродяги, фріки, бітники нового покоління, які воліють жити, не помічаючи того, як змінився світ. Втеча від евакуаційного конвою та повна небезпеки дорога на останній рейв – це насправді спроба втекти від реальності світу, де існують війна та жорстокість, політика та бізнес, податки та соціальне страхування, спроба віддатись звуку, який створює ілюзію, що навколо нічого немає, бо ти його не бачиш.
Однак Лаше не дарма так часто посилається на релігію та містику. Він нагадує, що танцюючий бог – це ще й злий деміург, який карає тих, хто не готовий визнавати світ навколо. Простір пустелі у Лаше перетворюється на той самий есхатологічний Сірат: його не здатен пройти той, хто не може визнати свої гріхи та заплатити за них по рахунках.
Більшість роуд-муві або фіксуються на фініші мандрів як основній мотивації руху, або вбачають сенс у подорожі як такій. “Сірат” належить до другого типу, де шлях насправді не має початку і кінця. Вже з перших хвилин глядачі розуміють, що Луїс вже давно шукає доньку, а рейвери вже давно кочують між вечірками. А в кінці фільму з’ясовують, що останній рейв на мавританському кордоні – це радше міраж, неіснуюча мета. Куди ж врешті-решт їдуть герої – так і не зрозуміло. “Сірат”, направду, це спірітуалістське кіно, яке, через концепцію подорожі та випробування, виголошеє проповідь про те, що смерть завжди неочікувана, а горе завжди універсальне. Що не варто починати шукати щось цінне, якщо не навчився цінувати, що маєш. Що цей світ котиться в прірву і зрештою кожному доведеться пройти Сіратом, аби відповісти самому собі на питання, чи дійсно він праведний на своєму шляху.