Надворі 1977-й. У Бразилії – військова диктатура. На закинуту заправку приїздить “фольксваген жук” канаркового кольору. Поруч із заправкою лежить покинутий труп. Власник заправки ліниво обслуговує клієнта та пояснює, що труп – це вчорашній грабіжник: поліція сказала, що не приїде його забирати, аж поки не закінчиться карнавал. Раптом з’являється патрульна машина. Щоправда, копи приїхали не за трупом. Вони обшукують власника фольксвагена, а коли розуміють, що все в порядку, все одного вимагають хабаря. Грошей в чоловіка немає, тому вартові закону забирають цигарки.
Однією сценою режисер Клебер Мендоса Фільо показує людям, які не в контексті бразильської історії, як виглядає життя при військові диктатурі у 1970-х роках. Чоловік за кермом “жука” – це головний герой Марселу (Вагнер Моура, якого глядачі можуть пам’ятати за роллю Пабло Ескобара з серіалу “Нарко). Він колись був інженером-дослідником, але потім корумпований міністр закрив його кафедру, вкрав усі напрацювання і продав приватній фірмі. А щоб Марселу не протестував, найняв двох кілерів, які співпрацюють з державною поліцією. Тепер Марсело – втікач у власній країні. Він прямує до міста Ресіфі (рідне місто режисера), де хоче сховатися в комуні таких самих дисидентів по неволі та бути поруч із сином, який зараз на вихованні в тестя-кіномеханіка.
“Таємний агент” створуний за жанровими канонами неонуару – утім Фільо, на подив глядачів, створює теплу та залиту бразильським сонцем картинку (для більшого занурення в епоху 1970-х її знімали з використання анаморфотних об’єктивів Panavision). Щоб додати історії параноїдальності, режисер вибудовує неспішний, але рішучий темп: герой Моури постійно ходить шумними ринками та парками серед неймовірно стильних автівок та барвистих колоніальних будівель. Окремо варто згадати художницю з костюмів Ріту Азаведо, яка створює кілька десятків фактурних образів зі строкатих сорочок, шкірянок та парусинових брюк. Світ, витворений Фільо – це до дрібниць відтворена Бразилія 1970-х, де відголосся карнавалу перемішані з поліцейським сваліллям. Там є місце найманими вбивцями, корумпованими чиновниками, дисидентам та правозахисниками, ЛГБТ-ком’юніті та рядовими офісними клерками.
Попередньою роботою Фільо був документальний фільм “Примарні портрети”; у цьому кіноесеї режисер розповідає історію рідного міста Рефісі через історію його кінотеатрів: колись це були місця зустрічей громади, а покази новинок ставали подією. Історію “Таємного агента” він також закручує навколо кінотеатру: тут конспіративно оселяється Марсело, а показ у ньому фільму Спілберга “Щелепи” Фільо римує з історією про справжню акулу, яка з’їдає тіло однієї з жертв режиму. Від тіла лишається лише нога, доля якої отримує в цій історії окремий сюрреалістичний розвиток. Подібно до строкатої реальності Бразилії 1970-х, Фільо поєднує і “Таємному агенті” бі-муві-горор, політичний трилер, історію переслідування та політичне висловлювання.
Чимало ігрових фільмів намагаються працювати з темою національної травми та пам’яті через форми жанрового кіно – але в кінцевому результаті більшість потрапляє в неприємну ситуацію, коли осмислення травми перетворюється на атракцію. Яскравий приклад – минулорічна “Емілія Перес” француза Жака Одріяра. Створивши кримінальний мюзикл про мексиканського наркобарона, який вирішує відійти від справ, Одріяр намагався проговорити велику травму мексиканського народу — масові вбивства картелів та відсутність поховань жертв, яких роками і почасти безуспішно шукають рідні та близькі. У відповідь отримав велике обурення мексиканців тим, що їхні найболючіші проблеми отримали не надто коректне та емпатійне висвітлення.
Та Фільо – це людина, яка прийшла в режисуру з кінокритики. Він чудово розуміє подібні ризики, а тому знімкує дуже складно побудоване кіно, де архітектура фільму має кілька рівнів. Так “Таємний агент” з розповіді про Марселу від першої особи без додаткових пояснень перетворюється на розповідь з точки зору молодої історикині, яка досліджує архів часів військової диктатури. Тепер Фільо вибудовує уже два рівня розповіді: перший – це політичний трилер про науковця, який став жертвою владних інтриг, а другий – це оповідь про те, що фіксована пам’ять не завжди відображає реальну дійсність і навіть щирий інтерес дослідника не завжди дає змогу розкрити історію повною мірою. Режисер з одного боку досить вдало розповідає про національну травму та пам’ять, а з іншого створює насичене жанрове кіно про переслідування в дусі Браяна Де Пальми.
Історія Марселу розділена на три частини, і через них глядач отримує фрагментарну картину життя головного героя, яка стає втіленням того, як працює пам’ять: вона конструює цілісне з окремих спогадів, артефактів та епізодів. Фільо показує глядачеві, що пам’ять завжди вибіркова – але лише вона залишається з нами. І робить це не у форматі складної артхаусної драми, а через насичене подіями глядацьке кіно.