Початок 2010-х став для українського кіно своєрідним пробудженням. Тоді ми вчилися говорити про себе – часто з надмірною щирістю, часом без форми, але з великою потребою бути почутими. Молоді режисери прагнули зняти своє перше кіно – будь-якою ціною, на ентузіазмі, на позичених камерах, без продюсерських стратегій. Це було кіно пошуку і самоідентифікації.
Сьогодні ж на зміну цьому дещо інфантильному, хоч і щирому, пориву прийшла усвідомленість. Замість «я хочу сказати» ми чуємо «я знаю, як це сказати». Кіномова стає більш зрілою: у ній з’являється структура, точність, розуміння глядача. Режисери не бояться тиші, нюансів, незручних пауз, бо знають, що саме в них народжується правда.
Нове покоління: без страху і без меж
Сьогоднішні українські режисери – це покоління, що виросло на документалістиці, війні, стримінгах і глобальній конкуренції. Вони розуміють силу історій і відповідальність, яку несе камера. Їхні фільми – не тільки про Україну, а про людину у світі, який змінюється. Це фільми про свободу, втрату, гідність, близькість, про внутрішню стійкість.
Молоді автори мислять категоріями глобального ринку, але зберігають корінь. Вони не намагаються копіювати Європу чи Голлівуд. Вони просто говорять своєю правдою. І світ починає слухати.
Освіта як простір формування покоління
У цьому процесі освіта відіграє вирішальну роль. Українська Кіношкола за десять років бачила, як зростають ці режисери: від першого короткого фільму – до фестивальної прем’єри. Ми бачимо, як у стінах школи формується не просто професія, а спосіб мислення – аналітичний, етичний, відповідальний.
Саме навчання дає відчуття, що кіно – це не тільки емоція, а й ремесло. Що за поетичністю має стояти структура, а за натхненням – дисципліна. І саме тому сьогодні українське кіно має обличчя, голос і впевненість.
Коли дорослішає кіно — дорослішає і глядач
Разом із режисерами змінюється і публіка. Глядач більше не шукає лише розваги, він очікує на розмову, співпереживання, розуміння. З’являється діалог між екраном і залом, між митцем і суспільством.
І саме в цьому – справжній знак зрілості.
Українське кіно дорослішає не тому, що стало технічно кращим, а тому, що стало чеснішим. І якщо ми сьогодні відчуваємо, що наші історії звучать у світі – це означає, що вони нарешті прозвучали в нас самих.