Створення фільму є певним актом відновлення: ти структуруєш хаос, надаєш сенс тому, що сталося, вибудовуєш свій наратив замість безсилля. І саме тому сьогодні дедалі більше психологів і освітян говорять про терапевтичну силу кіно – не лише для глядачів, а й для тих, хто його творить.
Що таке кінотерапія — і як її розуміють психологи
Кінотерапія (cinema therapy) – це одна з форм експресивної терапії, в якій фільми, відео або окремі сюжети використовуються як інструмент для проживання емоцій і відновлення внутрішньої рівноваги. Людина не просто споживає контент, а бачить відображення власних станів у героях, сценах, символах. Це створює безпечну дистанцію до болю, даючи змогу розпізнати його й ословити. Не «злитись» із травмою, а побачити її як сюжет, над яким можна працювати.
За даними дослідження «Healing Movie Program» (Korean Journal of Biological Nursing Science, 2021), участь у групових переглядах і створенні коротких відео з терапевтичним фокусом знижувала симптоми ПТСР та тривожності на 22–30%.
Деякі українські психологи, зокрема Олена Вознесенська у роботі «Media-art therapy as a helping tool for a personality in the information age», зазначають, що медіа-арттерапія допомагає не лише зменшити рівень стресу, а й відновити суб’єктивне відчуття контролю над життям, особливо в умовах війни.
Так, кіно не замінює психотерапію. Але воно створює простір між мовчанням і свідомим проговоренням. Простір, де знову можна відчути себе автором, а не лише свідком подій.
Як це працює в кіноосвітньому середовищі
В Українській Кіношколі я бачу декілька ключових вимірів того, як терапевтична функція мистецтва втілюється в навчанні.
1. Студенти як свідки себе
Коли студентка приходить на заняття й каже: «Я хочу зняти фільм про день після обстрілу», – це вже більше, ніж просто студентська робота чи вправа з режисури. Це спроба обережно помістити в простір те, що болить. Поставити власний біль у кадр і побачити його збоку. Так народжується дистанція, а з нею ясність і прийняття. І це теж результат навчання.
2. Документальні практики як спосіб осмислення
На заняттях ми говоримо: «Зніми не про війну, а про те, як ти живеш у ній». Це змінює кут погляду: від жертви – до спостерігача, від хаосу – до структури. Такі роботи часто стають документами часу, але ще частіше – інструментом особистого зцілення. Після перегляду група обговорює не лише техніку, а емоції, символи, сенси. Ми працюємо як колективна антена болю і надії.
3. Викладач як ментор, не просто технічний фахівець
Роль викладача під час війни – це вже не просто передача знань. Це менторство у широкому значенні «бути поруч». Навчання кіно – це не лише про техніку, а й про довіру, без якої немає жодної історії. Наша роль – навчити говорити, слухати, трансформувати.
Від болю — до історії, від історії — до відновлення
Психолог Джеймс Пеннебейкер, автор концепції «expressive writing», довів: коли людина структурує власний досвід у вигляді розповіді, рівень тривожності знижується, а когнітивна ясність зростає. Травма – не просто втрачений момент, а розрив у наративі життя. Щоб повернути цілість, потрібно його реконструювати – через слова, образи, історії. Кіно дає цей простір реконструкції.
У психології часто говорять про «наративну терапію» – коли людина переповідає свою історію і через це змінює її. Кіно може бути сильним інструментом у цій зміні, бо додає візуальну площину, символіку, ритм.
Війна вчить нас дивитися уважніше. І тому сьогодні українське кіно – не лише про кадри, а про сміливість їх знімати. Після війни мають бути відбудовані не тільки міста, а й культурні канони, сенси, ставлення до болю.
І я впевнена, що ті історії, які ми зараз створюємо (на наших телефонах, наших перших монтажах, наших студентських кадрах) – це зачатки нашого нового культурного ландшафту. Простору, в якому ми вже по-новому переосмислюємо біль, травми, ставлення до реальності.