Потяг вирушив із складу Армії США на заході Німеччини й взяв курс на Польщу та український кордон. Це були останні 800 миль трансатлантичного ланцюга постачання, який підтримував Україну протягом більш ніж трьох довгих років війни.
Вантажем цього останнього дня червня були 155-міліметрові артилерійські снаряди — 18 000 штук, запакованих у ящики, з підривниками, відокремленими для запобігання детонації під час транспортування. Їхнім кінцевим пунктом призначення мав стати східний фронт, де генерали Владіміра Путіна накопичували сили й вогневу міць проти міста Покровськ. Битва точилася за територію та стратегічну перевагу, але також і за право хизуватися: Путін хотів показати американському президентові Дональду Дж. Трампу, що Росія справді перемагає.
Анонсуючи свій воєнний план, росіяни сказали радникам Трампа: «Ми вдаримо по них там сильніше. У нас є боєприпаси для цього». У Вашингтоні міністр оборони Піт Гегсет теж говорив про боєприпаси — даючи свідчення підкомітету Сенату з асигнувань, він заявив, що ті, які колишній президент Джозеф Р. Байден-молодший виділив для України, «досі надходять».
Насправді, трьома місяцями раніше Гегсет — без оголошення — вирішив притримати одну критично важливу категорію боєприпасів: американські 155-міліметрові снаряди.
Але 2 липня, коли потяг наближався до українського кордону, в Європейське командування Збройних сил США надійшов новий наказ: «Перенаправити все. Негайно».
Чому звільнені снаряди знову взяли в «полон», так і не пояснили. Зрештою вони чекали лише 10 днів — на залізничній станції неподалік Кракова. Та для американських військових офіцерів, які три з половиною роки боролися за підтримку України, перервана подорож 18 000 снарядів стала символом усього нового — хаотичного, непередбачуваного й роз’їдаючого — американського підходу до війни.
«Таке траплялося стільки разів, що я збився з рахунку», — сказав високопосадовець США. — «Це буквально їх убиває. Смерть від тисячі порізів».
Адміністрація Байдена постачала Україні широкий спектр дедалі більш складного озброєння, щоб стримати російську навалу — а можливо, й допомогти виграти війну. Американці, їхні європейські союзники та українці також увійшли до таємного партнерства у сфері розвідки, стратегії, планування й технологій. На кону, як стверджувалося, була не лише суверенність України, а й сама доля міжнародного порядку, створеного після Другої світової війни.
За президентства Трампа партнери розійшлися.
Заголовки всім відомі: публічне приниження президента України Володимира Зеленського в Овальному кабінеті у лютому. Серпневий саміт із Путіним на Алясці. Шалений дипломатичний марафон, який привів до недільної зустрічі в Мар-а-Лаго із Зеленським — останнього раунду високоставкових, але безрезультатних переговорів, у яких доля України знову ніби зависла на волосині.
Досі незрозуміло, коли — і чи взагалі — буде досягнуто угоди. Це хаотична й досі не розказана історія того, що відбувалося за лаштунками минулого року запаморочливих заголовків:
Ця розповідь ґрунтується на більш ніж 300 інтерв’ю з посадовцями нацбезпеки, військовими й розвідувальними офіцерами та дипломатами у Вашингтоні, Києві й по всій Європі. Майже всі наполягали на анонімності через страх репресій з боку Трампа та його адміністрації.
У Трампа було мало ідеологічної відданості. Його заяви й рішення часто формувалися під впливом останньої людини, з якою він говорив, того, наскільки він відчував повагу з боку українського й російського лідерів, і того, що він щойно побачив на Fox News.
Політика народжувалася в зіткненні ворогуючих таборів.
Байден залишив українцям фінансову й «збройну» подушку безпеки на непевне майбутнє. Переговорник Трампа з мирного врегулювання приніс йому план: зберегти підтримку України й водночас тиснути на російську воєнну машину.
Але ця стратегія врізалася в шеренгу скептиків щодо України на чолі з віцепрезидентом Джей Ді Венсом і однодумцями, яких він розсадив у Пентагоні та по всій адміністрації. На їхню думку, замість того щоб марнувати виснажені американські військові запаси на «корабель, що тоне», їх слід переорієнтувати на протидію найбільшій глобальній загрозі: Китаю.
Холодний вітер — те, що один високопоставлений військовий офіцер назвав «де-факто антиукраїнською політикою», — пройшов Пентагоном. Раз по раз Гегсет і його радники підривали, відсовували вбік або змушували мовчати генералів «на передовій» та посадовців адміністрації, які симпатизували Україні.
Навіть коли Трамп тиснув на Зеленського, він, здавалося, пестив Путіна. Коли Росія відкидала мирні пропозиції й пришвидшувала бомбардування українських міст, Трамп лаявся в Truth Social і питав помічників: «Ми накладаємо санкції на їхні банки чи на їхню енергетичну інфраструктуру?». Місяцями він не робив ні того, ні іншого.
Та потай Центральне розвідувальне управління і військові США — з його дозволу — різко підсилили українську кампанію ударів дронами по російських нафтових об’єктах і танкерах, щоб паралізувати воєнну машину Путіна.
У щоденній поведінці Трамп був непослідовним. Але він залишався укладачем угод, рішуче налаштованим «продавити» угоду — і переконаним, що у балансі важелів перевага на боці сильнішого. Обидві сторони вели «війну у війні», щоб сформувати президентські уявлення. «Вони виглядають непереможними», — сказав він помічникам у травні, подивившись кадри військового параду в Москві. Три тижні потому, після того як Україна провела зухвалу таємну операцію дронами всередині Росії, Зеленський відправив у Білий дім цілий «парад» радників зі своєю переможною тезою: «Ми не програємо. Ми перемагаємо».
Та і на полі бою, і за столом переговорів Трамп дедалі глибше загнав українців у кут. Він недооцінив лише одне: небажання російського лідера поступатися у своїх вимогах.
Вихідною точкою цієї історії була віра президента у власний «особистий зв’язок» із Путіним. У кампанії він обіцяв швидко укласти мир — можливо, ще до вступу на посаду.
Помічники Трампа знали, що він прагне почати якнайшвидше, але пам’ятали й тінь, яку контакти з Росією кинули на його перший термін. Тоді приховані контакти кількох помічників із росіянами до інавгурації стали частиною розслідування втручання Росії у вибори 2016 року. Трамп із гіркотою називав це «афера Росія, Росія, Росія».
Цього разу, вирішили його люди, їм потрібне офіційне «прикриття».
«Слухайте, до нас надходить купа різних звернень», — сказав обраний Трампом радник з нацбезпеки Майкл Волц своєму колезі з адміністрації Байдена Джейку Саллівану. — «Ми б хотіли почати тестувати деякі з них, бо Трамп хоче рухатися швидко».
І тому Волц попросив — про що раніше не повідомлялося — листа-дозволу від Байдена.
Частина 1. Перехід
У Майкла Волца були підстави для обережного оптимізму.
Кампанія була надзвичайно озлобленою, але щойно вона завершилася, Байден сказав своїм помічникам, що хоче впорядкованої, кооперативної передачі влади.
Вищі радники Байдена з національної безпеки здебільшого мали коректні зустрічі зі своїми наступниками. Винятком був міністр оборони Ллойд Остін. Він був гордим архітектором українського партнерства адміністрації Байдена й теж сподівався аргументувати його збереження. Він дав зрозуміти, що готовий зустрітися з Пітом Гегсетом, але перехідна команда Трампа не відповіла.
Запит Волца щодо листа розділив радників Байдена з нацбезпеки.
Існує закон — Акт Логана, востаннє застосований у 1853 році, — який забороняє неуповноваженим особам вести переговори між США та іноземним урядом. Але дискусія в Західному крилі не була юридичною. Вона точилася навколо значно туманніших питань.
Один із високопосадовців вважав, що надання листа підкреслить прагнення Байдена до доброї волі під час переходу влади. Інший бачив у цьому небезпеку — особливо з огляду на історію схильності обраного президента до поступок Путіну.
«Навіщо нам давати їм прикриття для початку розмови з Росією, яка може виявитися дуже шкідливою?» — запитав Байдена заступник радника з нацбезпеки Джон Файнер.
І це було не так, ніби адміністрація Байдена взагалі не намагалася говорити з росіянами.
У листопаді 2021 року, на тлі ознак неминучого вторгнення, президент відправив директора ЦРУ Вільяма Бернса до Москви, щоб натиснути на Путіна й змусити його відступити. Таємно близький радник Байдена Амос Гохштайн також намагався запобігти вторгненню через переговори з главою російського суверенного фонду Кірілом Дмітрієвим.
Тепер, на заході своєї влади й воєнного партнерства, яке він вибудовував, Байден зважив запит команди Трампа й не побачив жодних підстав вважати, що Путін раптом стане більш готовим до переговорів про мир. Зрештою, той вважав, що виграє.
Байден не забороняв адміністрації «в очікуванні» контактувати з росіянами. Але листа не буде.Як згадує один із помічників, «Байден сказав приблизно так: “Якщо я підпишу цей лист, це виглядатиме так, ніби я благословляю все, що зробить Трамп, а я не маю уявлення, що саме він зробить. Він може укласти угоду з Путіним за рахунок України — і я не хочу це схвалювати”».
Формальні переговори мали чекати до інавгурації. Але підготуватися було необхідно. І людиною, яка дуже хотіла бути в центрі цієї підготовки, був Кіт Келлог.
Відставний генерал армії й один із найвідданіших давніх соратників обраного президента, Келлог у перше президентство Трампа був радником віцепрезидента Майка Пенса з нацбезпеки. Він мав чіткі уявлення про Росію та війну в Україні — і переконання, що якщо Трамп неправильно поведе переговори, це стане катастрофою для Америки, Європи й його власної спадщини.
Погляди Келлога на Росію сформувалися в глибинах холодної війни. Служачи у Силах спеціальних операцій США, він очолював підрозділ Green Light — солдатів, навчених десантуватися за радянські лінії з тактичною ядерною зброєю, прив’язаною між ногами. Він також підозрював, що росіяни колись намагалися його вбити.
Його еволюція поглядів на війну в Україні лягла в основу політичної записки, яку він опублікував у квітні 2024 року. Колись він належав до тих, хто вважав, що адміністрація Байдена робить замало для підтримки українців. Тепер баланс на полі бою змінився, і, як писав Келлог, Україна більше не має шляху до перемоги. Але, стверджував він, Америка все одно повинна озброїти українців настільки, щоб переконати Путіна: його територіальні амбіції вперлися в стіну.
Келлог надіслав записку Трампу, який повернув її з приписом угорі: «Чудова робота», — і своїм характерним хвилястим підписом під ним. Келлог оформив цю сторінку в рамку й повісив у домашньому кабінеті.
Коли формувалася нова адміністрація, Келлог безуспішно домагався призначення міністром оборони або радником з нацбезпеки. Але наприкінці листопада він поїхав до Мар-а-Лаго, щоб запропонувати себе на іншу посаду — спеціального посланця з питань України та Росії. Цього разу Трамп погодився.
Призначення майже одразу спричинило перший спалах ідеологічного протистояння, яке згодом пронизувало всю політику адміністрації щодо війни. Для частини союзників Венса Келлог, якому тоді було 80 років, виглядав реліктом холодної війни з типовим «яструбиним» поглядом на конфлікт і російську загрозу. Вони підозрювали, що Путін ніколи не працюватиме з ним. До того ж, на їхню думку, підтримка, яку пропонував Келлог, лише затягувала б бойові дії; Америка мала деескалувати ситуацію.
Ножі були нагострені, і Келлог не допоміг собі «туром слухання», який планував кількома європейськими столицями. Його донька Міґан Моббс, яка керувала благодійною організацією з програмами допомоги в Україні та Афганістані, запропонувала допомогти з фінансуванням поїздки. Вона знайшла донора, який погодився оплатити літак і проживання в готелях.
Деякі помічники Трампа мали підозри щодо цієї організації, її засновників і доньки Келлога. Вони вважали їх палкими прихильниками України, відкрито ворожими до Путіна й Трампа. (Насправді частина з них була анти-трампівською, інші — про-трампівською.) Вони також побоювалися, що гучна поїздка відвертого критика Путіна може налякати росіян. Керівниця апарату Трампа Сьюзі Вайлс наклала вето на тур, а Венс обмежив повноваження Келлога.
Келлог може говорити з українцями та європейцями, сказав Венс помічникам, «але тримайте його подалі від росіян».
Під час перехідного періоду з росіянами спілкувався лише один чоловік — Стів Віткофф, нью-йоркський девелопер і давній друг Трампа, призначений спеціальним посланцем з питань Близького Сходу. Людиною, з якою він розмовляв, був голова російського фонду національного добробуту Дмітрієв.
Дмітрієв не лише коротко «фліртував» з адміністрацією Байдена. Він неодноразово фліртував із середовищем Трампа й добре знав зятя президента — Джареда Кушнера.
Через місяць після початку роботи на посаді спецпосланця з Близького Сходу Віткофф поїхав до Ер-Ріяда на зустріч із спадкоємним принцом Саудівської Аравії Мухаммедом бін Салманом щодо війни в Газі. Принц знав про передвиборчу обіцянку Трампа швидко домовитися про завершення війни в Україні й запропонував знайомство.
«До тебе прийде багато людей, які стверджуватимуть, що мають прямий канал до президента Путіна, — сказав спадкоємний принц Віткоффу. — Але Дмітрієв — це правильна людина. Ми з ним мали справи». Кушнер також за нього поручився.
На відміну від переговорів, до яких Байден відмовився долучатися, радники Трампа переконували себе, що ці контакти будуть неформальними — «бізнесмен з бізнесменом». І тому Трамп доручив Віткоффу відкрити неофіційний канал зв’язку з росіянином.
Частина 2. Перші дні
Якою буде політика Дональда Трампа щодо України? У перші дні нової адміністрації конкуруючі табори розставили свої маркери.
Піт Гегсет — колишній піхотний офіцер, який став ведучим Fox News, — прибув до Пентагону 25 січня, маючи досить розмите уявлення про війну. «У нього не було власних сформованих поглядів на Росію й Україну», — пояснив один колишній посадовець Пентагону, додавши: «Але цивільні радники в нього були».
На четвертий день каденції новоспечений міністр оборони сидів за конференц-столом у Пентагоні, коли один із його радників почав наполягати на негайному розвороті курсу.
Ідеологічним хрещеним батьком цієї групи був Елбридж А. Колбі — онук директора ЦРУ епохи Ніксона Вільяма Е. Колбі. Молодшого Колбі й Джей Ді Венса познайомив у 2015 році редактор National Review, який вважав їх однодумцями. Майже дев’ять років потому, коли Байден вкладав мільярди доларів у озброєння України, Колбі наполягав, що «було б значно краще витратити набагато більше цих грошей у Тихоокеанському регіоні».
Тепер один із його учнів — Ден Колдвелл — презентував рекомендації групи Гегсету, генералу Чарльзу К. Брауну-молодшому, голові Об’єднаного комітету начальників штабів, та іншим військовим керівникам.
Пентагон, стверджував Колдвелл, має призупинити постачання певних боєприпасів, обіцяних адміністрацією Байдена Україні, бо наявних запасів, на його думку, недостатньо для реалізації американських воєнних планів у світі. Крім того, не слід використовувати додаткові 3,8 мільярда доларів, які Байден не встиг витратити, для закупівлі зброї для України.
Генерал Браун не сказав ані слова, коли Колдвелл завершив виступ. Він лише ніяково зсунувся у кріслі.
Наступного дня Кіт Келлог і його команда прийшли до Овального кабінету з кількома великими схемами, які викладали їхній план завершення війни. На одній із них великими літерами, у трампівському стилі, було написано: «ПЛАН AMERICA FIRST: ІСТОРИЧНА МИРНА УГОДА ТРАМПА ДЛЯ ВІЙНИ РОСІЯ–УКРАЇНА».
У багатьох аспектах цей план був доопрацьованою версією політичної записки Келлога 2024 року. Він повторював деякі передвиборчі тези Трампа: «Зупинити фінансування нескінченної війни за рахунок американських платників податків» і «змусити Європу взяти на себе більше відповідальності за власну безпеку та стабільність».
У своїй презентації Келлог цитував книгу Трампа «Мистецтво угоди»: «Важелі впливу — це найбільша сила, яку ти можеш мати».
Американська допомога триватиме — але лише за умови, що Зеленський погодиться на переговори з Росією.
Для Путіна пропонувався стимул — пом’якшення санкцій — і водночас стримувальні заходи: перекриття доходів від нафти й газу; тиск на Китай із вимогою припинити економічну підтримку російської воєнної машини; співпраця з європейцями щодо використання понад 300 мільярдів доларів заморожених російських активів для переозброєння та відбудови України.
Спершу — припинення вогню, потім — переговори про угоду.
Трамп перебив.
Україна, сказав він, не повинна вступати до НАТО. (Келлог принаймні пропонував поставити це питання на паузу).
Йому не подобався Зеленський.
А тоді, звертаючись до свого спецпосланця, він сказав: «Росія — моя, не твоя», — згадував один із посадовців. На що приголомшений Келлог відповів: «Добре, ви — президент».
У якийсь момент Гегсет додав рекомендацію не використовувати невитрачені 3,8 мільярда доларів. «Ми цього зараз робити не будемо», — сказав йому президент.
Коли зустріч завершувалася, Трамп і Гегсет коротко поговорили. Один із учасників запам’ятав послання президента так: «Піте, ти чудово справляєшся, просто йди й ухвалюй рішення — тобі не потрібно, щоб я це робив».
Повернувшись до Пентагону того ж дня, Гегсет відвів генерала Брауна вбік і сказав: «Зупиніть PDA».
PDA означало боєприпаси й техніку, які Байден погодився надати за механізмом «президентських повноважень на вилучення зі складів». Але що саме треба зупинити? Генерали в Європі почали надсилати в Пентагон розгнівані запити.
На наполягання свого керівника апарату Джо Каспера Гегсет уточнив наказ. Він не стосувався поставок, які вже прямували в Україну автомобільним або залізничним транспортом. Але на американській базі у Вісбадені, Німеччина — нервовому центрі партнерства, створеного адміністрацією Байдена, — українські офіцери раптом побачили на своїх екранах, що 11 транспортних авіарейсів зі США були скасовані.
За лічені хвилини українці почали телефонувати всім, хто міг мати інформацію або вплив.
Вони подзвонили Келлогу — той зателефонував Волцу. Керівник Офісу президента України Андрій Єрмак зателефонував Браяну Кілміду — ведучому Fox News, який підтримував Україну й мав вагу в адміністрації. Кілмід подзвонив Гегсету й Трампу. Трамп щойно, здавалося, дав Гегсету карт-бланш. Тепер же він сказав радникам, що насправді не мав на увазі припинення постачання.
Рейси відновилися після шестиденної паузи. Але для українців і їхніх американських військових партнерів у Європі та Пентагоні цей епізод став передчуттям найгірших страхів.
Частина 3. «Просто будь зі мною чесним»
У Пентагоні Об’єднаний штаб нещодавно підготував оцінку ситуації на полі бою для України: якщо адміністрація не використає невитрачені 3,8 мільярда доларів, Україна почне відчувати гостру нестачу критично важливих боєприпасів уже влітку. Генерали розуміли, що нова стратегія Трампа ґрунтується на тому, що Європа має взяти на себе провідну роль. Але після того як європейці й так спустошили власні й без того обмежені запаси, допомагаючи Україні, попереджав Об’єднаний штаб, їм майже нічого більше було дати.
Насправді Росія просувалася лише мінімальною ціною — ціною величезних втрат: понад 250 тисяч убитих і ще близько 500 тисяч поранених. Але без стабільних постачань американських боєприпасів Україні, сказав один високопосадовець США, «зрештою музика зупиниться».
Якщо ж прихильники України в Пентагоні сподівалися вплинути на Гегсета та його радників, то табір міністра оборони мав іншу інтерпретацію: українці програють, і до літа їх треба дотиснути, щоб вони пішли на угоду з Москвою.
У другий тиждень лютого Гегсет вирушив до Європи. Першою зупинкою Гегсета став армійський гарнізон у Штутгарті, Німеччина, де він мав зустрітися зі своїм європейським командувачем — генералом Крістофером Каволі.
Майже три роки Каволі був у швидкому наборі у міністра оборони Остіна. Щодня, окрім неділі, він надсилав йому докладний звіт із поля бою.
Спочатку генерал надсилав Гегсету ті самі щоденні звіти — йому сказали, що вони занадто довгі. Він почав надсилати скорочені щоденні звіти — йому відповіли, що вони надто часті й усе одно занадто довгі. Відтоді Каволі мав надсилати один щотижневий підсумок — чотири–п’ять речень.
Вранці 11 лютого Каволі провів Гегсета до свого кабінету й, сидячи навпроти, детально пояснив усе, що Європейське командування робить для підтримки України. «Якщо ми припинимо це робити, — сказав він, — ситуація піде не в той бік».
Що саме так роздратувало міністра, його помічники не могли сказати напевно. Це могли бути протестувальники під будівлею, які засуджували жорсткі заходи Пентагону щодо трансгендерних військовослужбовців. Це міг бути джетлаг. Це могла бути мізерна кава-брейк — дві маленькі пляшки води на шістьох — або те, як генерал нахилявся вперед, розмовляючи. Або ж відверта симпатія Каволі до України й антипатія до Росії.
У будь-якому разі, саме тоді — під час їхньої першої й єдиної зустрічі — «Гегсет почав асоціювати генерала Каволі з українською війною, — сказав один посадовець. — Він почав ненавидіти їх обох. І я не знаю, кого першим».
Наступного дня міністр поїхав до штаб-квартири НАТО в Брюсселі й зустрівся з міністром оборони України Рустемом Умєровим. Українці неодноразово просили повноцінну зустріч. Натомість це була коротка розмова стоячи — у передпокої.
Перед початком, за словами одного американського посадовця, Гегсет припудрив ніс із маленької пудрениці. «Виглядатиму владно», — сказав він одному з помічників. Рукостискання з українцем могли показати на Fox; президент міг дивитися.
Потім почалася розмова. Умєров підійшов ближче, знизив голос майже до шепоту й запевнив міністра, що розуміє: політичний і безпековий порядок денний США може змінюватися. Він не просив нової допомоги. Йому потрібно було знати лише одне: чи продовжить американська армія постачати ті боєприпаси, на які Україна розраховує — ті, що були затверджені Байденом.
Кожна поставка означала врятовані життя українських солдатів на передовій; кожен день без поставки означав, що наступного дня ці солдати загинуть.
Знову й знову Умєров повторював: «Мені просто потрібно, щоб ви були зі мною чесні. Просто будьте чесні зі мною».
«У мене пішли мурашки по шкірі, — сказав американський посадовець, який стояв поруч. — Він не випрошував бажану відповідь. Він просив лише чесності, бодай якогось сигналу. Він говорив: ви можете мені довіряти, ви можете довіряти нам. Просто скажіть, що ви насправді думаєте».
За словами помічників, Гегсет просто кивав.
Свої жорсткі тези він озвучив пізніше того ж дня — на засіданні Контактної групи з оборони України, міжнародної коаліції, що підтримувала воєнні зусилля: «Ми маємо почати з визнання того, що повернення України до кордонів 2014 року є нереалістичною метою».
Далі:«Сполучені Штати не вважають, що членство України в НАТО є реалістичним результатом переговорного врегулювання».
І нарешті: американські війська не братимуть участі в миротворчій місії після завершення війни.
«Я не думаю, що це мудро — знімати з порядку денного членство України в НАТО й робити територіальні поступки Росії ще до початку переговорів», — втрутився міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус.
«У нього буквально пара з вух ішла», — сказав високопоставлений американський військовий, присутній у залі.
Саме такої шокової реакції, за спогадами американських посадовців, Гегсет і домагався. Після цього він та його радник Колдвелл оголосили: «Місію виконано».
Кожен пункт промови Гегсета був заздалегідь узгоджений із провідними радниками Трампа через чат у Signal. Відсутнім у цьому чаті був Кіт Келлог. Того дня й у наступні кілька днів він почав краще розуміти, що саме мав на увазі Трамп, коли сказав: «Росія — моя, не твоя».
О 13:30 11 лютого Волц, радник з національної безпеки, написав у X, що Віткофф «покидає повітряний простір Росії разом із Марком Фогелем» — американським учителем, ув’язненим у Росії з 2021 року.
Дуже швидко з’ясувалося, що звільнення Фогеля стало результатом переговорів, які Віткофф — без відома Келлога і майже всіх, окрім жменьки людей, — почав із Дмітрієвим під час перехідного періоду. Тепер цей неофіційний канал пройшов своє перше випробування.
Наступного ранку президент опублікував власне повідомлення в Truth Social. Він щойно завершив «надзвичайно продуктивну» розмову з Путіним; їхні команди негайно розпочнуть переговори.
Під час розмови, за словами двох американських посадовців, Путін похвалив Віткоффа. Саме Віткофф очолить команду Трампа разом із Джоном Реткліффом, директором ЦРУ; Марко Рубіо, держсекретарем; і Волцом. У цьому повідомленні не згадували спецпосланця з питань України та Росії Келлога.
14 лютого в Німеччині, на Мюнхенській конференції з безпеки, не будучи певним, чи він і досі має роботу й у чому вона полягає, Келлог зіткнувся з європейськими й українськими лідерами, які самі перебували у вирі розгубленості. «У нас усе ще є союз?» — запитав польський віцепрем’єр Радослав Сікорський. Келлог намагався заспокоїти їх, назвавши себе «вашим найкращим другом» в адміністрації.
Втім, один із лоялістів Гегсета на конференції описав це інакше у повідомленнях до Вашингтона, звинувативши Келлога в тому, що той нібито заявляє: «Я тримаю оборону проти цих ізоляціоністів в адміністрації». Це лише закріпило статус посланця як «чужого», як і сюжет Fox News, що зіставив його останній допис про Зеленського (він — «обложений і сміливий лідер нації, що воює») з дописом Трампа (він — «диктатор без виборів»).
Коли незабаром після цього Келлог зайшов до Овального кабінету, президент накинувся на нього.
«Тобто ти називаєш Зеленського обложеним і сміливим?» — різко запитав він, за словами двох посадовців.
«Пане президенте, так, — відповів Келлог. — Це екзистенційна боротьба на українській землі за виживання його нації. Коли востаннє американський президент стикався з таким? Це був Авраам Лінкольн».
Переказуючи цей епізод іншим радникам пізніше, Трамп буркнув: «Він ідіот».
Частина 4. «Будь дуже, дуже вдячним»
Трамп дав зрозуміти кілька речей абсолютно чітко: за всю допомогу, яку Сполучені Штати надали Україні, Америка повинна отримати щось навзаєм.
Під час гри в гольф із Трампом у розпал кампанії сенатор Ліндсі Ґрем підкинув ідею. Республіканець із Південної Кароліни щойно повернувся з України, де посадовці показали йому мапу мінеральних ресурсів країни. Сенатор згадує, як показав її Трампу, а той заявив: «Я хочу половину».
Ніхто не мав чіткого уявлення, скільки насправді цих мінеральних багатств і чи можливо їх видобувати найближчим часом. Але вже в перші тижні після повернення до Білого дому Трамп зациклився на ідеї негайної угоди.
Далі почалося щось схоже на сцену з абсурдної дипломатичної фарси: люди президента — з відкритим суперництвом — змагалися між собою, чия версія угоди сподобається українцям і самому Трампу.
Першим був міністр фінансів Скотт Бессент. Його план передбачав, що Україна назавжди передасть половину доходів від видобутку корисних копалин, нафти й газу. Він прибув до Києва 12 лютого. Декілька високопосадовців, здавалося, відреагували позитивно, але Зеленський відмовився підписувати документ, заявивши, що ще не прочитав його.
Розчарований і ні з чим, Бессент залишив місто.
14 лютого у Мюнхені Венс, Рубіо й Келлог мали зустрітися із Зеленським — вони сподівалися домовитися про доопрацьовану версію документа. Вони були настільки впевнені в успіху, що підготували кімнату з українськими та американськими прапорами, розкішний стіл для підписання й навіть наклеїли на підлозі мітки, де саме мають стояти високі гості. Але перед цим Венс і Рубіо відвели Зеленського вбік, і він чітко дав зрозуміти, що не готовий підписувати.
Попри це, «шоу» вирішили не скасовувати. Коли Венс знову запитав, чи підпише він документ, Зеленський звернувся до міністерки юстиції Ольги Стефанішиної, і та відповіла: «Ні, ви не можете це підписати — документ має схвалити Рада».
Тепер до Києва вирушив Келлог — спробувати інший підхід. Він попросив керівника Офісу президента Андрія Єрмака організувати підписання короткого листа, в якому Зеленський підтвердив би намір укласти угоду, а деталі визначити пізніше. Трамп, пояснив він, відчував, що українці «водять його за ніс».
Єрмак спочатку погодився — але раптом передумав: він щойно почав обговорювати інший варіант угоди з іншим членом адміністрації — міністром торгівлі Говардом Лутніком.
На тлі провалу переговорів і з мовчазного дозволу президента Лутнік нашвидкуруч запропонував власний план: Україна віддає половину прибутків від корисних копалин, нафти й газу, але з обмеженням — верхньою межею в 500 мільярдів доларів.
У Києві Келлог помчав до посольства США й зателефонував Лутніку. Єрмак був за крок від того, щоб переконати Зеленського підписати лист. Чи може Лутнік відступити? Так, згадав пізніше один дипломат, відповів той. Лише сівши в потяг до Польщі, Келлог дізнався від Єрмака, що той знову говорить із міністром торгівлі.
У цьому вирі людей і документів саме Волцу довелося зібрати Бессента й Лутніка в ситуаційній кімнаті Білого дому. Трамп мав розставити всі крапки. У підсумку саме Бессенту доручили довести свій план — із необмеженим «апсайдом» для Америки — до фінішу.
Та тепер Зеленський наполягав на церемонії підписання в Білому домі — і продовжував наполягати навіть після того, як Келлог попередив: він сам себе підставляє.
Вранці 28 лютого Келлог, сенатор Ґрем та кілька інших прихильників України зустрілися із Зеленським для підготовчої розмови в готелі Hay-Adams — за кілька хвилин пішки від Білого дому.
За плечима була важка передісторія. Під час першого президентського терміну Трамп звинувачував не Кремль, а Україну у втручанні у вибори 2016 року, яке запустило «російське розслідування». А його спроби змусити Україну розслідувати справи Байденів призвели до першого імпічменту. За словами п’ятьох помічників, на нарадах Трамп іноді говорив про Зеленського: «Цей сучин син».
Зважаючи на все це, Келлог та інші, за словами учасників, радили Зеленському трохи підлещуватися до Трампа — «бути дуже, дуже вдячним Сполученим Штатам Америки за те, що вони зробили» для України. Вони спеціально просили його не показувати Трампу фотографії виснажених українських військовополонених, які він привіз із собою.
Зеленський майже не дослухався до цих порад. Падіння, якого боявся Келлог, транслювали наживо — а образи й приниження потім крутили знову і знову.
Зеленський майже не послухався цієї «передматчевої» поради: падіння, якого Келлог боявся, транслювали наживо, а потім ці кадри й образи прокручували знову і знову.
У розкладі був передбачений робочий ланч. Натомість українців відправили до кімнати Рузвельта, поки американці обговорювали подальші кроки.
«Давайте просто пообідаємо й якось проговоримо все», — сказав Трамп радникам. Але спочатку Волц, а потім інші наполягали: Зеленський погано поставився до президента і його треба відправити геть.
«Виселення» мали здійснити Волц і Рубіо; вони сказали українцям, що ланч, очевидно, не буде продуктивним. Українці опиралися. Американці наполягали. Коли вони виходили, як пригадує один високопосадовець США, посол України Оксана Маркарова виглядала так, ніби плакала. Після цього Трамп і його радники з’їли обід.
Того дня по обіді у своєму кабінеті, коли Fox News знову і знову показував сцену конфлікту, Гегсет підкрутив гучність, щоб краще чути коментарі. Колдвелл та інші зайшли до нього, згадували посадовці Пентагону, і чоловіки по черзі, із задоволенням — навіть із якоюсь збудженою радістю, — глузували із Зеленського та вихваляли Трампа.
Частина 5. Українці
У понеділок, 3 березня, Трамп зібрав своїх радників в Овальному кабінеті, щоб розглянути рекомендації щодо призупинення допомоги Україні. Ден Колдвелл стояв зовні й, коли радники президента заходили до кабінету, роздавав їм копії матеріалу Associated Press із жовтим маркером на ключових цитатах.
Зеленський заявив журналістам у Лондоні, що вважає партнерство зі США міцним, що американська допомога й надалі надходитиме, а переговорний мир «дуже, дуже далекий».
Для радників президента ця стаття стала доказом того, що Зеленський одночасно сприймає підтримку як належне й знецінює обіцянку Трампа укласти угоду.
Трамп наказав заморозити допомогу Україні. Єдина дискусія точилася навколо тривалості. Помічники пропонували тиждень, але президент хотів максимального важеля тиску. «Ні, — сказав він їм. — Не будемо казати, коли заморозка завершиться».
Ще до цієї заморозки партнерство (і, можливо, позиції президента) похитнули два удари.
Восени 2023 року, пом’якшивши заборону на присутність американських військових на українській землі, Байден відправив до Києва невелику групу військових радників та інших офіцерів; згодом ліміт підняли до 133. Але коли Гегсет побачив внутрішній звіт, що тепер в Україні вже 84 офіцери, він обвів це число й заявив: «більше — ні».
Після тривалих умовлянь Байден також дозволив українцям запускати по Росії американські далекобійні ракети, відомі як Army Tactical Missile Systems, або ATACMS, щоб захистити сили, які вони відправили в Курську область. Трамп цього дозволу не скасував, і коли російські оборонці та північнокорейські союзники почали стискати кільце, українці попросили генерала Каволі «розблокувати» їхні останні 18 ATACMS. Він був їхнім незмінним прихильником, але відмовив; ці ракети були старішої модифікації й мали мало шансів прорвати російську протиповітряну оборону. Краще зберегти їх для більш вразливих цілей. Українці сказали, що розуміють, але осад залишився.
Тепер настала заморозка, і знову Умєров благав.
Що потрібно, запитав він наступного дня Гегсета, аби допомога знову пішла?
Гегсет тримався сценарію, написаного в Білому домі: «Нам потрібно побачити, що ви серйозно ставитеся до переговорного процесу».
Серйозне ставлення до переговорів означало б необхідність прийняти болісну дипломатичну відвертість.
11 березня Рубіо стояв у конференц-залі готелю в Джидді, Саудівська Аравія, і розгорнув на столі велику мапу України. На ній була позначена лінія зіткнення двох армій — лінія, що розтинає країну між українськими та російськими територіями.
«Я хочу знати ваші абсолютні “червоні лінії”; що саме вам потрібно мати, щоб вижити як країна?» — запитав він українців, за словами американського посадовця, який був присутній.
На початку дня українці швидко погодилися на заклик Трампа до негайного, всеохопного 30-денного припинення вогню.
Тепер, коли група стояла й вдивлялася в мапу України, Волц простягнув Умєрову темно-синій маркер і сказав: «Починайте малювати».
Умєров обвів північний кордон України з Росією та Білоруссю, а потім провів лінію зіткнення через області Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку й Херсонську.
Потім він обвів Запорізьку атомну електростанцію — найбільшу в Європі. За словами українського посадовця, Умєров попередив, що російські окупанти не забезпечують належного обслуговування станції, наражаючи на ризик «ядерної катастрофи». Україна хотіла повернути її.
Нарешті він вказав на Кінбурнську косу — вузьку смугу пляжу й солончакових луків, що врізається в Чорне море. Повернення контролю над косою, пояснив він, дозволило б українським суднам заходити в миколаївські верфі й виходити з них.
Перша територіальна пропозиція України для мирного плану
Українська делегація дала зрозуміти, що готова прийняти угоду, яка зупинить війну на поточній лінії фронту, за умови збереження двох зон, життєво важливих для національної безпеки.
Протягом трьох років війни Зеленський знову й знову присягався, що українська армія воюватиме, доки не поверне вкрадену землю. Це була його найполітично неприйнятніша «червона лінія».
І ось настав момент прориву, як пригадує один американський посадовець: «уперше Зеленський — через своїх людей — сказав: щоб досягти миру, я готовий віддати 20 відсотків своєї країни».
Українці, казали один одному радники Трампа, тепер були «в коробці».
Пізніше того дня Трамп наказав відновити допомогу, а його радники виписали параметри угоди.
Україна відмовляється від територій уздовж лінії, окресленої Умєровим. Україна може вступити до Європейського Союзу, але Трамп заблокує членство в НАТО. АЕС керуватиметься Сполученими Штатами або міжнародною організацією. Американці попросять Росію повернути Кінбурнську косу.
Далі був Крим. Півострів, захоплений Росією у 2014 році, був, можливо, найпотужнішим символом «туги за батьківщиною», що лежить в основі війни з обох боків. Визнати його російським, міркувала команда Трампа, означало б дати Путіну сильну «морквину».
Водночас це було б одним із найважчих пунктів для українців. Сам натяк на це на початку переговорів спонукав Умєрова до розлогих пояснень.
«Не можна вірити російській пропаганді, бо вони скажуть вам, що Крим — не український, що він завжди був російським, — сказав він. — А я тут, щоб сказати вам: я — кримський татарин, і Крим — український». Його родину росіяни вислали до Узбекистану, але вони повернулися до Криму, коли йому було 9. Там він бачив, як його батько й брат власними руками будували будинок.
Тепер Рубіо сказав українцям, що Трамп не вимагатиме від них — і від європейців — визнавати російські претензії. «Ми будемо єдиними», — сказав він.
Американці розуміли українські заперечення й застереження. Але, як згадував один високопосадовець США, «конкретне запитання, яке ми їм поставили, було: “Ви підете з переговорів через це?” І вони сказали: “Ні”».
Саме посеред переговорів Трамп офіційно закріпив зменшення ролі Келлога, написавши в Truth Social, що тепер він — «Спеціальний посланець з питань України». Келлог намагався заспокоїти українців, радячи їм думати про післявоєнну Німеччину — розділену між прозахідним Заходом і просовєтським Сходом. Сьогодні росіяни можуть отримати Крим і великі шматки сходу, але в майбутньому Україна знову може стати цілісною.
Тепер м’яч був на боці росіян. А якщо Путін відмовиться грати? «Тоді в нього проблема на ім’я Дональд Трамп», — сказав Рубіо українцям у Джидді.
Частина 6. Росіяни
Американцям, можливо, було комфортно тиснути на українців. Але щоб змусити Путіна «грати», їм здавалося, потрібен м’якший підхід.
На першій переговорній сесії — у лютому в Ер-Ріяді — Рубіо спробував розрядити атмосферу. Він «увімкнув» свого внутрішнього Брандо.
Сидячи навпроти міністра закордонних справ Сергія Лаврова та близького помічника Путіна Юрія Ушакова, він запропонував свою версію сцени з «Хрещеного батька», де Віто Корлеоне наставляє сина щодо загроз від конкуруючих мафіозних кланів і каже: «Все життя я намагаюся не бути необережним. Жінки й діти можуть бути необережними, але не чоловіки». Ядерним державам, пояснив Рубіо, потрібно спілкуватися.
Навіть Лавров, який зазвичай насуплений, ледь усміхнувся.
Від самого початку радники Трампа вважали, що Путін має два варіанти:
Продовжувати війну — ціною величезних втрат на полі бою, економічного хаосу та шкоди для відносин із американським президентом.
Або укласти угоду, наповнену тим, що Волц рекламуватиме росіянам як «усі ці вигоди»: пом’якшення санкцій, нова ера бізнес-співпраці — навіть кінець вигнання з клубу провідних індустріальних держав.
Трамп був упевнений у привабливості «вигод» через свою віру в особистий зв’язок із Путіним. Повертаючись із Москви, Віткофф захоплено розповідав про «величезну повагу» російського лідера до президента. Але справа була не лише в цьому: вперше за роки, казали собі помічники Трампа, американський президент і багато його ключових радників «залицяються» до росіян, слухають їх зі співчутливими інтонаціями. Путін напевно побачить у цьому цінність.
Та все виявилося не так просто. Віткофф, можливо, й «підживлював» свій неофіційний канал через Дмітрієва. Але офіційні переговори вели два зовсім інші росіяни — досвідчені дипломати з більш ортодоксальною відданістю геополітичним образам і суперництвам.
Лавров був націоналістичним «яструбом», який люто виступав проти будь-яких поступок заради завершення війни; він похмуро говорив про те, щоб «розв’язати українське питання раз і назавжди». Ушаков справляв враження відкритішого. Але й він часто говорив про «першопричини» війни — кремлівський евфемізм для путінської гіркоти через те, що Росія, на його думку, втратила статус у пострадянському світі.
Ця напруга між «офіційним каналом» і «бекканалом» спалахнула в епізоді зі стільцями.
На лютневих переговорах в Ер-Ріяді Рубіо, Волц і Віткофф сіли навпроти Лаврова й Ушакова. Третій стілець — для Дмитрієва — був порожній. «Ми будемо його чекати?» — здивовано запитав Рубіо. «Ні», — відповів Лавров, і стілець відсунули в задню частину кімнати.
Коли почалася друга сесія, на російському боці вже стояло три стільці, і Дмитрієв був у кімнаті. За словами двох американських посадовців, які були присутні, Лавров знову відсунув стілець у кінець залу — але Дмитрієв повернув його, сів і згодом вихваляв економічні вигоди мирної угоди.
Якщо все це й породжувало невизначеність щодо позиції Путіна, то «яструби» намагалися її зняти. Щоб зрозуміти переговорну позицію Путіна, казали вони американцям, слід звернутися до його промови в червні 2024 року в Міністерстві закордонних справ: Путін не завершить війну, доки не реалізує свої територіальні амбіції — повний контроль над чотирма областями на сході України.
На той момент у трьох із них Росія контролювала менш як три чверті території. Трамп може змусити українців залишити решту — або росіяни воюватимуть далі.
«Яструби», по суті, натякали: Путіна не надто приваблює американський «пакет вигод».
Після того як американці загнали українців «у коробку», вони сподівалися переконати росіян на власні поступки. Хіба Путін не захоче залишатися в добрих стосунках із Трампом?
За тиждень після Джидди Трамп подзвонив Путіну й попросив погодитися на припинення вогню. Але російський лідер згодився вести переговори лише про вузьку паузу — припинення ударів по енергетичній інфраструктурі.
На думку радників Трампа, проблема, можливо, була не стільки в стимулах, скільки в сумнівах, чи виконає президент те, що обіцяє. «Сьогодні Трамп каже одне; завтра — хто знає?» — як пригадує один високопосадовець Європи, Лавров казав. Адже під час першого президентства Трамп говорив про потепління, але «яструби» щодо Росії на ключових посадах у сфері нацбезпеки лише посилювали жорсткішу політику.
Тепер, готуючи другий раунд переговорів в Ер-Ріяді наприкінці березня, американці хотіли показати, що цього разу все буде інакше. Вони відправили представників, які були помітними критиками байденівської підтримки України, — Майкла Антона, керівника підрозділу політичного планування Держдепу, та Колдвелла, помічника Гегсета.
«Багатьох людей, яких ви не любите, тут немає», — сказав Антон росіянам в Ер-Ріяді.
Американці сподівалися перетворити «заморозку» ударів по енергетиці на широке припинення вогню, на яке українці погодилися в Джидді. Але переговори закінчилися там само, де й почалися: росіяни погодилися лише заморозити енергетичні удари на 30 днів.
Віткофф залишався оптимістом. «Стів каже: “У нас завжди все чудово”, — сказав один високопосадовець США. Але як би радники президента не хотіли вірити Дмітрієву, багато хто все одно не міг. Дехто мав сумніви й щодо Віткоффа. Вони не наважувалися говорити вголос через його дружбу з президентом, але помічали, що Віткофф інколи, здається, погано розуміє географію України та її стратегічні наслідки.
Була ще й його наполегливість зустрічатися з Путіним і його помічниками наодинці; деякі американські посадовці побоювалися, що це зробить дипломатично недосвідченого Віткоффа вразливим до маніпуляцій. На першій зустрічі його не супроводжував перекладач уряду США; хоча на наступні він перекладача вже брав, але стенографіста — ні.
«Він відчував, ніби Путін запросив його, і що між ними є такий рівень взаєморозуміння», — пояснив один посадовець. Віткофф казав колегам: «Я навчений юрист — я й був тим, хто робив нотатки».
Протягом наступних трьох місяців Віткофф і Дмітрієв намагалися зрушити справу з місця. Двоє чоловіків приватно обговорювали можливі нові поступки Путіну — значно ширші, ніж ті, що пропонували українцям. Віткофф «підстелив доріжку» для короткого візиту Дмитрієва до Вашингтона у квітні, де той привіз те, що росіянин називав новими пропозиціями для розгляду.
Зустрічі проходили в будинку Віткоффа в районі Калорама, а щоб підсилити довіру до Дмітрієва, Віткофф запросив Рубіо та групу сенаторів на вечерю ввечері 2 квітня.
Серед сенаторів був Річард Блюменталь — демократ із Коннектикуту й відвертий прихильник України. Він прийняв запрошення, згадував він, із «змішаними почуттями» щодо того, що доводиться «їсти цю дуже елегантну вечерю з хлопцем, який є одним із поплічників Путіна». Додав: «Мене трохи коробила дружність, панібратство, ця затишність між ним і Віткоффом».
На вечері, сказав Блюменталь, він «якнайввічливіше й коректно» протистояв Дмітрієву.
«Я не сказав: “У вас кров на руках”, — згадував він. — Але по суті я сказав: “Ми сподіваємося, що ви сядете за стіл переговорів, бо Росія тут — агресор, і люди гинуть”».
Один радник Трампа сказав, що вечеря була способом передати Путіну сигнал через Дмітрієва: «У нас тут багато політичних перешкод. Ось що я почув. Ось політичні реалії у Вашингтоні».
Саме на тлі переговорного «надіятися всупереч усьому» вибухнула ворожість Гегсета до генерала Каволі.
Наступного ранку після «вечері Дмітрієва» кореспондентка CNN Наташа Бертран опублікувала в X допис із цитатою з виступу генерала в сенатському комітеті: Росія є «хронічною» та «зростаючою» загрозою. Помічники переслали цей допис Гегсету як доказ того, що генерал підриває зусилля «задобрити» Путіна. «Звільніть Каволі», — гаркнув Гегсет своєму начальнику апарату Касперу, за словами посадовців, поінформованих про розмову. Каволі став би одним із щонайменше двох десятків високопосадовців, яких міністр оборони «вичистив», якби Каспер не вказав, що тоді європейський генерал тимчасово контролював би американські ядерні сили в Європі.
8 квітня генерал виступав перед комітетом Палати представників. Але спочатку союзниця Колдвелла в Пентагоні Кетрін Томпсон заявила, що «контури тривалого миру починають вимальовуватися», що перше припинення вогню — імовірно, заморозка ударів по енергетиці — нібито «закріплюється».
Потім виступив генерал Каволі й, очевидно не усвідомлюючи, наскільки близьким щойно був до звільнення, знову повторив попередження про російську загрозу. Цього разу міністр зателефонував йому і, за словами посадовця, поінформованого про розмову, сказав, що своїми «словами, манерою й свідченнями» він підриває президента. Що саме він сказав? — запитав генерал. «Не обов’язково те, що ти сказав; а те, чого ти не сказав», — відповів міністр. «Ти не сказав “припинення вогню”, ти не сказав “мир”, ти не сказав “переговори”».
Насправді те перше «припинення вогню» трималося лише у найвужчому сенсі: кожна сторона звинувачувала іншу в порушеннях. Україна погодилася продовжити паузу; Росія відмовилася.
Навіть Трамп мусив запитувати: «Путін справді хоче угоду, чи він хоче всю Україну?» Один помічник сказав, що президент почав підозрювати: він «повністю переоцінив» свою здатність зачарувати Путіна. За кілька тижнів один високопосадовець Європи поговорив із Путіним. Зеленський так багато вже поступився; Трамп так багато запропонував. «Як на мене, позиція Трампа дуже близька до вашої позиції, — сказав він російському президенту. — Чому б вам не погодитися на припинення вогню й не домогтися, щоб американці зняли санкції?»
«Ми хочемо миру», — відповів Путін, а потім повторив свої максималістські вимоги: він хотів не лише всі спірні території — він хотів, щоб американці й європейці визнали легітимність його претензій.
Пізніше цей європейський посадовець тиснув на Віткоффа, щоб той активніше змушував Путіна сідати за стіл. Посланець відповів приблизно так: «Ми перепробували всі можливі ідеї. І нічого не працювало. І ми дійшли до точки, коли, можливо, їм просто треба “довоювати” це між собою».
Частина 7. «Фактично антиукраїнська політика»
Лінія зіткнення простягалася на 750 миль. До червня два вектори війни — війна слів і війна крові та куль — почали зводитися в одній точці цієї лінії, у місці під назвою Покровськ.
Ще з попереднього липня росіяни дедалі більше концентрували на цьому місті свої сили та вогневу міць. До війни Покровськ був залізничним вузлом із населенням 60 тисяч. Тепер це була оболонка: менш ніж 2 тисячі людей трималися серед руїн. Втрати росіян були катастрофічними — багато десятків тисяч. І все ж Покровськ не впав.
Для Путіна та його генералів, однак, це місто-привид було золотом — черговим трофеєм у багаторічній кампанії захоплення всієї Донецької області. Якби Путін нарешті взяв Покровськ, це стало б для Трампа сигналом: перемога Росії неминуча.
Для України та її прихильників Покровськ ставив інше запитання: чи надасть Пентагон боєприпаси, щоб підтримати українську оборону й показати Путіну, що ціна Покровська — надто висока?
Саме довкола цього питання в Пентагоні зійшлися потужні зустрічні течії.
Генерал Каволі та інші, хто давно працював на підтримку України, залишалися глибоко відданими цій справі. Союзники Венса — такі, як Колбі й Колдвелл, — прагнули почати утримувати боєприпаси.
Їхня відданість була спрямована в інший бік — на Азію, щоб підстрахуватися від китайських задумів щодо Тайваню, і на Близький Схід, де назрівала війна з Іраном і де Ізраїль, воюючи в Газі, просив близько 100 тисяч 155-міліметрових снарядів — значну частину виснажених запасів армії США.
Протягом трьох років, навіть коли Пентагон намагався наростити виробництво критично важливих озброєнь, адміністрація Байдена «заливала» Україну боєприпасами. Союзники Венса не хотіли йти на такий ризик.
Як сказав один високопосадовець американських збройних сил: «Вони вірили, що Україна на межі провалу. Те, що емпіричні дані свідчили про протилежне, їх, здається, не турбувало; якщо вже на те пішло, вони, схоже, вважали, що це означає: треба допомогти Україні провалитися швидше, щоб із цим покінчити».
Людиною «посередині», із рукою на крані, був Гегсет.
Його «путівником» у цій динаміці стала річ, яку називали stoplight chart — «світлофорною таблицею».
«Світлофорна таблиця» порівнювала кількість окремих видів боєприпасів у запасах Пентагону з кількістю, потрібною для воєнних планів США в усьому світі. Якщо в армії було менш як половина необхідного обсягу, боєприпас позначали «червоним». У Гегсета було три варіанти: припинити надавати «червоні» боєприпаси, скоротити постачання удвічі або урізати його за темпом, який ще треба визначити. Він міг також зберегти статус-кво.
У лютому Колдвелл і його союзники радили Гегсету почати притримувати низку критично важливих боєприпасів. Натомість міністр зберіг курс. Він, казав він їм, не хотів «випереджати президента» і не хотів ставити під загрозу «мінеральну угоду». (Її підписали б у квітні.)
У березні, після того як Трамп скасував замороження допомоги, запроваджене після фіаско в Овальному кабінеті, Колдвелл і його союзники рекомендували дотримуватися статус-кво, але з одним винятком — 155-міліметрові снаряди американського виробництва, які Байден пообіцяв Україні незадовго до завершення своєї каденції. (Пентагон усе ще міг постачати снаряди, закуплені за кордоном.)
Ці снаряди, якими стріляли з гаубиць M777, були ключовими для успішного контрнаступу України у 2022 році. І хоча українці дедалі більше покладалися на вітчизняні ударні дрони, «155-ті» залишалися «робочою конячкою» їхнього арсеналу. Запаси Пентагону були небезпечно низькими, сказав Колдвелл Гегсету; відсікання — єдиний спосіб змусити європейців «підтягнутися».
Каспер марно намагався відмовити начальника: щоб стримувати росіян, Україні потрібно більше снарядів, ніж Європа здатна надати. Але Гегсет — без оголошення — наказав заморозити постачання. Деякі американські офіцери називали це «тіньовою забороною».
Саме тому протягом трьох з половиною місяців тисячі й тисячі снарядів лежали на палетах на армійському складі боєприпасів у західній Німеччині. Саме тому генерал Каволі та його штаб надсилали лист за листом, благаючи «розморозити» відвантаження. І саме тому генералу Кіну, коментаторові Fox, довелося приїхати до Гегсета в Пентагон, а потім зателефонувати президентові, щоб зрушити «поїзд» з місця.
«Останнього разу, як я перевіряв, наша політика була — підтримувати Україну, — сказав один високопосадовець американських збройних сил. — Президент сказав відновити відправлення. А ці люди в Пентагоні не давали цьому статися, створюючи фактичну антиукраїнську політику: тягнули час, вставляли палиці в колеса й “повільно прокочували” підтримку всіма цими паскудними дрібними способами».
Поблизу Покровська командир на ім’я Алекс нормував витрату «155-х». Маючи 200 на день, його підрозділ міг вражати лише п’ять із 50 цілей, які виявляли розвідувальні дрони. «Цього недостатньо, щоб утримати лінію», — пояснював він.
Алекс воював під Бахмутом — ще одним невеликим містом, яке колись теж здавалося вмістилищем усіх ставок війни. Він бачив, як війна змінювалася. «У Бахмуті це був український солдат і російський солдат — обличчям до обличчя, у траншеях, — сказав він. — У Покровську дрони вбивають росіян більше, ніж кулі й артилерійські снаряди».
І все одно українці були «перебиті» — у дронах, у живій силі й у цих базових артилерійських снарядах. «Чим менше в нас снарядів, тим більше в нас втрат, — пояснював Алекс. — Є прямий зв’язок».
11 червня — того самого дня, коли Гегсет свідчив перед підкомітетом Сенату з асигнувань, що боєприпаси, які Байден пообіцяв Україні, “досі надходять”, — він підписав оновлену версію «світлофорної таблиці». Вона вимагала, щоб Європейське командування отримувало його дозвіл, перш ніж відправляти українцям «червоні» боєприпаси. Поставки зупинили, чекаючи «ясності» від Гегсета.
«Я такого в житті не бачив», — сказав колегам, які прийшли до нього з претензіями щодо цього наказу, генерал Ден Кейн — новий голова Об’єднаного комітету начальників штабів. (Генерала Брауна звільнили наприкінці лютого.)
Генерал Каволі мав іти у відставку 1 липня, і він надіслав Гегсету те, що американські офіцери називали «меморандумом про початок кінця». Українці, писав він, повільно програють, і якщо Пентагон не надасть більше боєприпасів, вони програватимуть швидше.
Європейці вже розробили план: озброювати Україну зі своїх наявних запасів і купувати нові боєприпаси американського виробництва — для себе і для України. Але ці озброєння не могли з’явитися миттєво; потрібен час, щоб розширити виробничі лінії, потрібен час, щоб виготовити боєприпаси. А з огляду на виснаженість запасів усіх сторін європейці й українці мусили б стояти в черзі за новою продукцією — позаду американських збройних сил.
Україні потрібні були не лише артилерійські снаряди. Якщо «155-ті» були найпростішими із «заморожених червоних» боєприпасів, то найтехнологічнішими були перехоплювачі PAC-3 Missile Segment Enhancement. Ніщо інше не збивало балістичні ракети, що тероризували українські міста, так ефективно; лише американці могли їх постачати.
Але й вони були в хронічному дефіциті. З конвеєра щомісяця сходило лише близько 50 таких ракет.
Звістка, що українці не отримають заплановану кількість перехоплювачів, надійшла саме тоді, коли росіяни нарощували обстріли. У травні вони випустили по Україні 45 балістичних ракет; у червні — 59. До кінця місяця запас PAC-3 в українців зменшився б до 16.
Між 18:00 3 липня та наступним ранком росіяни запустили в бік Києва 539 ударних дронів і сім балістичних ракет — один із найпотужніших обстрілів столиці, повідомили Повітряні сили України. Двоє цивільних загинули, ще 31 був поранений. Польське посольство зазнало пошкоджень від уламків, що падали.
4 липня Келлог зателефонував президентові й сказав: «Ось так війни виходять з-під контролю», — пояснивши «світлофорну таблицю» й згадавши про членство Польщі в НАТО. Трамп після цього доручив йому передати Гегсету: негайно перекинути 10 PAC-3.
Минуло два тижні — а ці 10 перехоплювачів так і не відправили. Повертаючись із Києва, Келлог заїхав у Вісбаден. Тамтешні посадовці сказали йому, що Пентагон «дозує» постачання низки боєприпасів Україні. Повернувшись до Вашингтона, він пішов у Пентагон.
«Ви все сповільнюєте. Ви їх убиваєте», — сказав він Гегсету.
«Ні, ми ні», — відповів міністр.
У кімнаті був генерал Кейн — і тут він втрутився. «Чого хоче SACEUR — те SACEUR і отримає», — сказав генерал Кейн Гегсету, маючи на увазі нового Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі — генерала Алексуса Дж. Гринкевича.
Наприкінці місяця українці нарешті отримали 30 перехоплювачів.
Невелика команда «українських спеціалістів» — приблизно шість людей — працювала в офісі заступника міністра оборони з питань політики, Колбі. Високопосадовець американських збройних сил відвідав команду наприкінці червня. «Вони буквально боялися вимовити слово “Україна”», — згадував він.
За адміністрації Байдена українські посадовці у Вашингтоні та Києві майже безперервно контактували з цими спеціалістами. Тепер же, коли росіяни нарощували удари дронами по українських містах, українці відчайдушно намагалися дістати відносно дешеві перехоплювачі. Один генерал, який керував ППО в Києві, згадував: «Ми писали команді з України повідомлення. Казали, що нам потрібно більше перехоплювачів для дронів. Але раптом вони перестали відповідати».
З офісу Гегсета спустили вказівку: спеціалістам заборонено спілкуватися з українцями без прямого дозволу на це. Деякі помічники Гегсета казали, що підозрювали: ці спеціалісти спробують саботувати зусилля з перенаправлення перехоплювачів та інших критично важливих боєприпасів на Близький Схід.
Пізно вночі та у вихідні українці інколи отримували повідомлення від старих контактів у Пентагоні: «Ми тут, але нічого не можемо зробити. Вибачте».
«Холод» підіймався службовою ієрархією.
Генерала Кейна привели до присяги на посаді голови Об’єднаного комітету начальників штабів у квітні. До серпня він навіть не зателефонував своєму українському колезі.
«Це на сто відсотків Пол Пот, — пояснив один високопосадовець американських збройних сил. — Тут дуже відчутний ленінський ухил: мовляв, ми скажемо вам, що небо зелене — і отже, небо зелене».
Частина 8. «Те, що працює»
У дуже багатьох сенсах партнерство розпадалося. Але існувала й контрісторія, значною мірою розкручувана потай. У її центрі було ЦРУ.
Там, де Гегсет відтіснив на маргінес генералів, які підтримували Україну, директор ЦРУ Реткліфф послідовно захищав зусилля власних офіцерів, спрямовані на допомогу Україні. Він зберіг присутність агентства в країні на повній потужності; фінансування програм ЦРУ там навіть зросло.
Коли Трамп у березні наказав заморозити допомогу, американські військові поспішили припинити весь обмін розвідданими. Але коли Реткліфф пояснив ризики, з якими стикаються офіцери ЦРУ в Україні, Білий дім дозволив агентству й надалі ділитися розвідінформацією про російські загрози всередині України.
Тепер агентство відточувало план — принаймні виграти час, ускладнити росіянам можливість скористатися надзвичайним моментом слабкості України.
Один потужний інструмент, який адміністрація Байдена зрештою застосувала — постачання ATACMS і цільової розвідінформації для ударів по території Росії, — фактично прибрали зі столу. Але паралельна «зброя» залишалася: дозвіл офіцерам ЦРУ та військовим ділитися цільовою розвідінформацією й надавати іншу допомогу для українських ударів дронами по ключових компонентах російської оборонно-промислової бази. Це включало заводи з виробництва «енергетиків» — хімічних речовин, що використовуються у вибухових речовинах, — а також об’єкти нафтової промисловості.
У перші місяці адміністрації Трампа ці удари були розпорошеними й мали незначний ефект. Українські військові та розвідувальні структури конкурували між собою, працюючи за різними списками цілей. Російська ППО та засоби радіоелектронного придушення робили об’єкти з виробництва «енергетиків» майже непроникними. На нафтопереробних заводах дрони врізалися в резервуари для зберігання, спричиняючи вибухи, що давали гучні заголовки, але майже нічого більше.
У червні виснажені американські військові офіцери зустрілися зі своїми колегами з ЦРУ, щоб допомогти сформувати більш скоординовану українську кампанію. Вона мала зосередитися виключно на нафтопереробних заводах і, замість резервуарів зі сировиною/запасами, бити по «ахіллесовій п’яті» НПЗ: експерт ЦРУ визначив тип муфти/з’єднувача, який було настільки складно замінити або відремонтувати, що завод залишався б зупиненим на тижні. (Щоб уникнути негативної реакції, вони не постачали б озброєння та інше обладнання, яке союзники Венса хотіли спрямувати на інші пріоритети).
Коли кампанія почала давати результат, Реткліфф обговорив її з Трампом. Президент, здавалося, слухав його; вони часто грали в гольф у неділю. За словами американських посадовців, Трамп схвально відгукувався про приховану роль США в цих ударах по російській енергетичній галузі. Вони давали йому можливість заперечувати причетність і забезпечували важелі впливу, сказав він Реткліффу, поки російський президент продовжував «водити його за ніс».
За однією оцінкою американської розвідки, ці удари по енергетиці могли коштувати російській економіці до 75 мільйонів доларів на день. ЦРУ також отримало б дозвіл допомагати українським ударам дронами по суднах «тіньового флоту» в Чорному морі та Середземномор’ї. По всій Росії почали б вишиковуватися черги на автозаправках.
«Ми знайшли те, що працює», — сказав один високопосадовець США, а потім змушений був додати: «Як довго — ми не знаємо».
Частина 9. «Ми сперечаємося через дверні ручки»
Келлог розумів, куди все рухається, — так він казав колегам: попри всі різкі гойдалки до цього й ті, що ще попереду, розрахунок звужувався до жорстокого розподілу землі.
Він читав книжку «Винні люди» — полемічний твір, опублікований у гніві 1940 року, після того як нацистська Німеччина окупувала Норвегію та Францію. «Винними» автори називали 15 політиків, яких звинувачували в тому, що вони не підготували британські війська до війни й умиротворювали Гітлера.
«Я відмовляюся бути винним», — сказав Келлог колезі.
На нараді в Овальному кабінеті, все ще сподіваючись урятувати бодай частину справедливості в територіальних поступках України, він запропонував план обміну територіями. За цим «планом два-плюс-два» Путін мав би вивести війська із Запорізької та Херсонської областей. Україна ж відмовлялася б від решти Донецької та Луганської.
Келлог визнавав, що це був «хейл-марі», кидок відчаю, і Трамп сказав йому: «Путін, імовірно, на це не піде». Але все ж доручив Віткоффу: «Передай це Путіну».
Вони зустрілися 6 серпня. Путін не погодився — він не збирався добровільно поступатися територією. Але Віткофф почув те, що сприйняв як прорив. За словами одного з радників Трампа, посланець доповів, що Путін сказав йому: «Гаразд, гаразд, ми не можемо домовитися про припинення вогню. Ось що ми зробимо: укладемо фінальну мирну угоду, і цією угодою буде баланс Донеччини».
Насправді це було більше.
У цьому «плані три-плюс-два» росіяни також залишали за собою Крим і отримували останній клаптик Луганщини. Замість виведення військ із Херсонщини та Запоріжжя, як пропонував Келлог, вони зберігали території, які вже захопили. Це не був повний контроль, якого Путін давно вимагав, але все одно це було значно вигідніше для Росії.
Після цього Трамп назвав зустріч «надзвичайно продуктивною» і запросив російського президента до Аляски.
Саміт на Алясці мав стати першою особистою зустріччю двох президентів у другому терміні Трампа — і був обтяжений спогадами про минулі принизливі саміти, особливо про Гельсінкі 2018 року, де Трамп відкинув висновки власних розвідслужб і став на бік Путіна, заявивши, що не бачить причин, чому Росія втручалася б у вибори 2016 року.
Підозри, що надто запопадливий Трамп може дати собою маніпулювати, не зняв і вибір місця: з огляду на історичні зв’язки Аляски з Росією, він виглядав так, ніби покликаний «повернути» Путіна з дипломатичного вигнання. Оголошуючи саміт 8 серпня, Трамп сказав журналістам: «Моя інтуїція справді підказує, що в нас є шанс на мир».
Реткліфф, директор ЦРУ, прилетів на Аляску разом із президентом 15 серпня і перед зустріччю проінформував його про «те, що в нас є» щодо намірів Путіна. Це не збігалося з інтуїцією Трампа: за оцінкою агентства, російський лідер не був зацікавлений у завершенні війни. Один високопосадовець США так описав цю оцінку: «Трамп не отримає того, чого хоче. Йому просто доведеться зробити з Аляски шоу».
Разом, на летовищі в Анкориджі, два президенти й розпочали це шоу — їхали поруч у «Звірі», броньованому автомобілі Трампа; Путін усміхався й махав камерам. Згодом, після завершення зустрічі, кожен зробив заяву, туманно натякаючи на домовленості.
Питань вони не приймали, залишивши світ гадати, про що саме домовилися. Але, за словами двох радників Трампа, Путін повторив те, що сказав Віткоффу: він завершить війну, якщо отримає решту Донецької області.
І чому б ні? Як це бачив Трамп, за словами одного з його радників, та фінальна третина Донеччини — це лише клаптик землі, «про який ніхто в Америці ніколи не чув».
«Ріелтори дивляться на це так: “Окей, ми погодили всі інші умови угоди, але тепер б’ємося за оздоблення, сперечаємося через дверні ручки”», — сказав інший радник.
Коли Зеленський і сім європейських лідерів прилетіли до Вашингтона за три дні після Аляски, їхньою місією було «навчити» Трампа — показати йому, що одна третина означає набагато більше.
Зібравшись у тісному Овальному кабінеті, вони пояснювали, що виведення сил із Донеччини поставить росіян у позицію загрожувати найбільшим містам України — Харкову, Херсону, Одесі та Києву. З Донеччини, як сказав один із радників Трампа, «це як довге коров’яче поле до Києва».
Від самого початку ключем до переговорної позиції Трампа було припущення про силу росіян на полі бою й слабкість українців. Якщо Зеленський не віддасть той клаптик землі, росіяни просто його заберуть.
Тепер Трамп повторив цей аргумент — і Келлог перебив: «Пане, це нісенітниця. Росіяни не непереможні». Голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Кейн підтримав його: російські сили, сказав він, слабкі й некомпетентні. Так, Покровськ може впасти. Але, за оцінками американських розвідслужб на той момент, росіянам знадобилося б до 30 місяців, щоб захопити весь цей шматок Донеччини. (У грудні цей термін скоротили б до 20 місяців або менше; дехто з радників Білого дому називав навіть вісім).
Але це не був повтор вибуху в Овальному кабінеті майже пів року тому.
Трамп зауважив помічникам, що коли він володів конкурсом «Міс Всесвіт», українські конкурсантки часто були найкрасивішими. А тепер випалив: «Українські жінки красиві».
«Знаю, я з однією одружений», — відповів Зеленський.
Трамп пояснив, що його давній друг, лас-вегаський магнат Філ Раффін, одружився з колишньою «Міс Україна» Олександрою Ніколаєнко; президент познайомився з нею через конкурс «Міс Всесвіт». Тоді він зателефонував Раффіну, той передав слухавку дружині. Трамп зробив те саме для Зеленського, і наступні 10–15 хвилин у кімнаті настала пауза, поки вони розмовляли українською.
Ніколаєнко розповідала про свою родину, яка досі в Одесі. «Він здивувався, що вони не виїхали, — згадувала вона слова Зеленського. — Мій батько не поїде. Він офіцер старої школи. І вірить, що якщо поїде, повертатися буде нікуди. Він хоче бути зі своїм домом, зі своєю землею, зі своєю країною».
«Було відчутно, як змінилася атмосфера, — сказав один із присутніх посадовців. — Температура впала. Усі засміялися. Це створило людський зв’язок. Наче відбулося злиття свідомостей. Це “олюднило” Зеленського для Трампа».
За місяць, у Нью-Йорку на відкритті Генеральної асамблеї ООН, Трамп назвав Зеленського «великою людиною», яка «тримається неймовірно». Пізніше в Truth Social він написав, що, зрозумівши «військову та економічну ситуацію Україна/Росія», вважає: «Україна, за підтримки Європейського Союзу, перебуває в позиції, щоб боротися й ПЕРЕМОГТИ, повернувши всю Україну в її первісному вигляді».
Навіть більшість найближчих радників президента були вражені тим, що виглядало як різкий розворот. Але, за словами одного з них, Трамп намагався «шокувати» росіян.
16 жовтня Трамп поговорив із Путіним — це була їхня перша розмова після Аляски. У Нью-Йорку Зеленський переконав Трампа в нещодавньому прогресі України на полі бою. Тепер Путін перевернув цю історію з ніг на голову — і Трамп повернувся до своєї базової позиції: Росія перемагає.
Келлог неодноразово казав президентові та його помічникам, що з морального погляду було б неправильно вимагати від Зеленського віддати ті «дверні ручки» Донеччини. Путіну не можна довіряти — він не дотримається угоди, говорив Келлог; уся Україна опиниться під загрозою. Від самого початку він закликав президента «більше ризикувати з Путіним» — посилювати тиск санкціями.
Трамп мав зустрітися із Зеленським у Білому домі 17-го. Але хоча Келлог формально все ще був спецпосланцем з питань України, його не було в списку запрошених.
У серпні він був в Овальному кабінеті під час моменту зближення Зеленського з Трампом. У якийсь момент український президент підійшов до великої мапи Криму.
Трамп давно звинувачував колишнього президента Барака Обаму в тому, що той дозволив Росії забрати півострів у України 2014 року. «Вісім років Росія “їздила” по президенту Обамі, ставала дедалі сильнішою, відхопила Крим і додала ракет. Слабко!» — писав він у Twitter 2017-го.
Тепер президент запитав Зеленського: «Скільки солдатів ви втратили?»
«Жодного», — відповів українець. (Насправді був один, можливо два.)
Коли Трамп спитав чому, той сказав: «Ми не воювали». А коли Трамп запитав чому, відповів: «Ви сказали нам не воювати».
Тепер, у гонитві за своєю нагородою, Трамп був готовий сказати Зеленському не лише віддати території, які росіяни захопили після повномасштабного вторгнення, а й віддати дорогоцінну землю, яку росіяни ще не захопили. Він не просто сказав би українцям не воювати. Він сказав би їм відмовитися від того, за що понад десятиліття вони воювали й помирали.
Увечері напередодні жовтневої зустрічі із Зеленським президент зв’язався з Келлогом і попросив його прийти.
Наступного дня Трамп і його помічники справді тиснули на Зеленського, вимагаючи віддати решту Донеччини. Український президент жорстко опирався. Потай Віткофф подав знак Єрмаку, головному раднику Зеленського, і вони вийшли назовні. «Тобі треба його заспокоїти, — сказав Віткофф. — Це йде погано».
Повернувшись усередину, Єрмак подивився на Умєрова й сказав: «Президенте Зеленський, нехай Рустем скаже». Зеленський вимкнув мікрофон, і Умєров відвів лідерів від краю прірви.
Після цього Келлог сказав президентові, що не зміг бути присутнім.
«Він хотів, щоб я був там і тиснув на Зеленського, — сказав він колезі, — а я не хотів цього робити». (Пізніше він повідомив Білому дому, що піде з посади наприкінці року).
Частина 10. Ривок до угоди
Далі послідував шаленний два з половиною місячний дипломатичний вихор — і все заради того, щоб змусити одного перейти свою найжорсткішу «червону лінію», а іншого — зрушити з місця його непохитні вимоги.
14 жовтня Віткофф зателефонував Юрію Ушакову, близькому помічникові Путіна. Лише кількома днями раніше Трамп оголосив про угоду щодо припинення бойових дій у Газі, укладену за посередництва Віткоффа та Кушнера. Тепер спецпосланець запропонував росіянам спробувати подібну угоду й для України. Напруга між «офіційним» і «бекканальним» треками спалахнула знову — цього разу в епізоді з листом.
У вересні в Нью-Йорку, за словами трьох американських посадовців, Лавров сказав Рубіо, що, на його думку, Трамп на Алясці взяв на себе зобов’язання змусити Зеленського віддати решту Донецької області.
Тепер, дізналися американські посадовці, Лавров доручив російському посольству у Вашингтоні надіслати Рубіо листа з вимогою, щоб Трамп публічно це визнав. (Американські посадовці кажуть, що хоча Трамп позитивно відреагував на пропозицію Путіна на Алясці завершити війну в обмін на Донеччину, жодних зобов’язань змушувати до цього Зеленського він не брав).
Трамп і його радники були стривожені. Їм повідомили, що Путін не санкціонував цей лист; вони сприйняли його як силовий хід Лаврова.
22 жовтня, на тлі цих напружень, Трамп зробив те, чого давно уникав, остерігаючись, що Путін просто піде зі столу переговорів: він доручив Мінфіну запровадити санкції проти двох найбільших російських нафтових компаній. Президент, як пояснив один із радників, «надсилав Росії сигнал: “Не грайся зі мною”».
Путін зі столу не пішов. Він усунув Лаврова від участі у високорівневій зустрічі в Москві й відправив Дмітрієва зустрітися з Віткоффом у Маямі-Біч.
Віткофф і Кушнер уже почали готувати те, що згодом стане 28-пунктною мирною пропозицією. В останні вихідні жовтня вони усамітнилися з Дмітрієвим у вітальні будинку Віткоффа на березі океану: росіянин пропонував формулювання для окремих пунктів, Кушнер набирав їх на ноутбуці.
У середині листопада свою чергу в тій самій вітальні мав український переговорник Умєров; він також запропонував формулювання, які Кушнер додав до тексту.
Підсумковий документ містив чимало положень, вигідних Росії. Але в кількох важливих аспектах він був менш сприятливим для неї, ніж попередні американські пропозиції, — і менш сприятливим, ніж це широко вважалося.
У попередніх переговорах росіяни вимагали, щоб українці різко скоротили чисельність своєї армії. У цьому плані зазначалося, що Збройні сили України можуть налічувати до 600 тисяч військовослужбовців.
Ще один пункт звучав так: «Крим, Луганськ і Донецьк визнаються де-факто російськими, зокрема Сполученими Штатами». Це означало, що уряд США на практиці визнає контроль Росії над цими територіями; у попередніх обговореннях американці говорили росіянам, що готові юридично визнати ці території частиною Росії.
Документ також містив гарантії безпеки США, включно з «потужною скоординованою військовою відповіддю» у разі нової російської агресії.
І все ж найбільша, практично непрохідна перешкода для українців залишалася — сформульована канцелярською мовою підпункту: «Українські сили виводяться з тієї частини Донецької області, яку вони нині контролюють, і ця зона відведення вважається нейтральною демілітаризованою буферною зоною, міжнародно визнаною як територія, що належить Російській Федерації».
19 листопада міністр армії США Деніел П. Дрісколл прибув до Києва. Кількома місяцями раніше українці здійснили вражаючу раптову атаку — операцію «Павутина», у межах якої дрони вартістю близько 100 тисяч доларів знищили російську військову авіацію на майже 10 мільярдів доларів. Американським військовим було чого повчитися з українських досягнень у дронових технологіях; Дрісколл мав відвідати кілька виробничих майданчиків.
Дрісколл — довірена особа Венса, і тепер віцепрезидент разом із Рубіо залучили його до іншої місії — тиснути на українців, аби ті погодилися на мирний план. Момент, як їм здавалося, був вдалим: росіяни наступали на Покровськ, а Зеленського хитав корупційний скандал.
Дрісколлу дали чіткі вказівки: дати зрозуміти, що Америка більше не може дозволити собі постачати Україну, що у Трампа є інші пріоритети для цих боєприпасів — в Азії, на Близькому Сході та в Латинській Америці. Дати зрозуміти, що без угоди Україна воюватиме без американської підтримки.
Дрісколл передав це безкомпромісне послання, додавши «солодощів» і порцію емпатії, — так описували його зустрічі з Зеленським та його командою українські й американські посадовці.
Укладіть угоду зараз, сказав Дрісколл українцям, — і військові США допоможуть створити мережу фізичних бар’єрів і систем озброєнь, щоб стримувати росіян від нових захоплень.
Подібні «плюси» обіцяли й для післявоєнної відбудови.
Але якщо відмовитися від угоди зараз — нічого з цього не буде.
«Ми вас любимо. Те, що ви зробили, — вражає, — сказав Дрісколл. — Але ми не зможемо й далі вас постачати, і Європа дивиться так само».
Українці заперечили: «Подивіться, росіяни платять високу ціну» у вигляді втрат на полі бою.
«Так, платять, але вони готові її платити», — відповів Дрісколл. І додав: «А з кожним днем ви втрачаєте все більше території. То чого ви чекаєте?»
«Отак воно і є, — підсумував Дрісколл. — Я маю бути з вами абсолютно чесним».
Звісно, це було не те, що українці хотіли почути. Але до цього все й дійшло.
«Дякую за чесність», — відповів Умєров.
За кілька днів у Женеві, обговорюючи подальші правки плану — зокрема збільшення граничної чисельності української армії до 800 тисяч, — Віткофф озвучив те, що звучало як інше повідомлення.
«Ми вас не залишаємо, — сказав він Умєрову в присутності Дрісколла. — Ми не просимо вас ухвалювати рішення, з яким вам некомфортно або яке, на вашу думку, шкодить вашій країні».
На той момент українці вже звикли до суперечливих сигналів.
Як сказав один український посадовець: «Насправді Дрісколл і Віткофф говорили нам одне й те саме: “Ми налаштовані серйозно. Ми хочемо, щоб ви зрозуміли: ми прагнемо, аби цей раунд переговорів дав результат, і ми хочемо, щоб угода була швидкою”».
Щонайменше 83 рази до дня виборів Трамп обіцяв, що здатен завершити війну за один день — ще до вступу на посаду. «Це легко порівняно з деякими іншими речами, — казав він у Вашингтоні в червні 2023 року. — Я зробив би це за 24 години».
У неділю президент поговорив із Путіним телефоном, а потім зустрівся із Зеленським у Мар-а-Лаго. На пресконференції після цього Трамп і український президент підкреслили свій прогрес. За словами Зеленського, вони повністю погодилися щодо гарантій безпеки США; план економічного процвітання завершували.
А що з Донеччиною? «Це питання, яке їм треба дополірувати», — сказав Трамп.
Він продовжив: «Є одна-дві дуже колючі теми, дуже складні питання. Але, думаю, у нас усе йде дуже добре. Сьогодні ми досягли великого прогресу. Втім, насправді ми рухалися до цього весь останній місяць. Це не угода на один день. Це дуже складні речі».