Париж між Володимирською і Солом’янкою
Віктор Некрасов народився 1911 року в Києві. Родина проживала на Володимирській (тоді Великій Володимирській) і належала до давнього дворянського роду Мотовилових. Мати була лікаркою, а батько працював у банківській сфері. Дитинство Некрасова минуло в Парижі, куди мати, Зінаїда Некрасова, виїхала здобувати медичну практику.
У Київ Некрасови повернулися 1915 року, після того як перебування в Парижі через Першу світову війну стало небезпечним; мешкали на вулиці Кузнечній (нині Антоновича). У революційні роки Некрасов здобув освіту в комерційному училищі, гімназії та трудовій школі на Ярославовому Валу. Згодом вчився на залізничного техніка в профучилищі та брав участь у побудові Київського залізничного вокзалу.
1930-го вступив в Київський будівельний інститут на архітектора. Ця професія його цікавила мало, тому паралельно відвідував акторську студію при Театрі російської державної драми (нині Театр ім. Лесі Українки), щоб згодом стати актором і тимчасово покинути Київ. До початку німецько-радянської війни Некрасов як актор побував у різних містах СРСР, від Ростова до Владивостока.
«В окопах Сталінграда»
З нападом нацистської Німеччини на СРСР Віктор Некрасов іде добровольцем в армію. Служив офіцером в інженерно-саперних частинах. Воював на Харківщині, був учасником Сталінградської битви, брав участь у вигнанні нацистів з Одеси. Закінчив службу на початку 1945 року в польському Любліні як капітан інженерних військ.
Багато розповідати про фронтове життя Некрасова не варто, адже він сам чудово все розповів у повісті «В окопах Сталінграда» (1946). На тлі перших повоєнних радянських книг про війну повість Некрасова відрізнялася різким реалізмом, мінімальною кількістю патріотичної чи комуністичної патетики.
У другій половині 1940-х усе ще лютувала цензурна кампанія ждановщини, коли летіли голови значно вагоміших культурних діячів, ніж дебютант-фронтовик і редактор газети «Радянське мистецтво» (саме там працював Некрасов після демобілізації). Однак книгу відзначили Сталінською премією другого ступеня, що фактично одразу вписало її в канон радянської літератури. Існує байка, ніби Сталін особисто розпорядився присвоїти премію свого імені книзі Некрасова, аргументувавши це тим, що «задниця в мене вже блискуча від того, як її всі лижуть». До слова, кошти з премії Некрасов витратив на колісні крісла для фронтовиків з інвалідністю.
Реалістичність опису воєнного побуту та бойових дій у повісті «В окопах Сталінграда» стала одним з поштовхів для формування вже під час хрущовської відлиги, на межі 1950–1960-х, лейтенантської прози — літератури авторів, які у війну були переважно молодшими офіцерами і змогли відносно реалістично описати досвід участі в ній. До лейтенантської прози зараховують творчість Василя Бикова, Алеся Адамовича, В’ячеслава Кондратьєва тощо.
Дисидентство
У 1950-х Віктор Некрасов уже вагомий радянський письменник. Мешкає в самому центрі Києва — в Пасажі на Хрещатику. Публікується в одному з найпрестижніших радянських видань «Новый мир». Кіностудії стоять у черзі за сценаріями від Некрасова. Заслужений ветеран і популярний письменник, він мав усі можливості стати класичним представником радянської партійно-культурної еліти. Однак вроджене відчуття справедливості та прямолінійність, які зробили його видатним письменником, не давали йому змоги змовчати там, де цього вимагала радянська цензура.
Ще в 1947 році Некрасова зі скандалом зняли з посади заступника голови правління Спілки письменників України через відмову брати участь у цькуванні, розгорнутому в межах кампанії боротьби з космополітизмом. Згодом, у 1957 році, Некрасов як радянський письменник отримав небачену для радянського громадянина можливість відвідати європейські країни та США. За підсумками турне він опублікував збірку нарисів «По обидва боки океану» (1962). Некрасов чесно описував враження від побаченого в мандрах, без пропагандистських штампів про загниваючий Захід. Книгу особисто розгромив радянський лідер Микита Хрущов, за ним покотилася хвиля критики уже з літературного цеху. В Україні особливо старався драматург і публіцист Олександр Корнійчук (тоді голова Верховної Ради УРСР). Під час одного «розбору» Некрасова Корнійчук заявив письменнику: «Ви з якого до нас фронту, Вікторе Платоновичу?». На що фронтовик Некрасов відповів Корнійчуку, який не воював: «Я зі Сталінградського, а ви з якого фронту, Олександре Євдокимовичу?».
Наступним кроком у дисидентстві Некрасова стала пам’ять про Бабин Яр. Письменник наполягав на вшануванні жертв найбільшого акту Голокосту від куль. Наголошував насамперед на його єврейських жертвах. У 1959 році, коли стало відомо, що на місці масової страти планують побудувати стадіон, Некрасов публікує у всесоюзній «Літературній газеті» статтю «Чому це не зроблено? (Про пам’ятник загиблим у Бабиному Яру в Києві)». Боротьбу за будівництво меморіалу в Бабиному Яру він вів до запуску його побудови на початку 1970-х. Саме тоді Некрасов познайомився з молодою прогресивною української інтелігенцією, що зовсім скоро стане основою дисидентського руху в Україні: В’ячеславом Чорноволом, Іваном Дзюбою, Леонідом Плющем, зовсім молодим Семеном Глузманом. Через активну участь у відстоюванні пам’яті Бабиного Яру Некрасова звинувачували в організації «сіоністських збіговиськ». На мітингу до 25-х роковин розстрілів Некрасов виступив зі словами «Тут розстріляно багато національностей, але лише євреїв тут розстріляли за те, що вони євреї».
У 1960-х дисидентство Некрасова почало набирати обертів. Лауреат Сталінської премії та учасник оборони Сталінграда підписав листа з вимогою припинити реабілітацію Сталіна. Російськомовний у побуті й літературі, він активно виступав проти русифікації освіти й культури в Україні. Фінальною крапкою стала підтримка заарештованих В’ячеслава Чорновола й Івана Дзюби.
У 1972 році в Некрасова провели перший обшук; знайшли дисидентський самвидав і закордонні заборонені видання Бориса Пастернака й Олександра Солженіцина. Цього було достатньо, аби ініціювати виключення з Компартії, що автоматично означало позбавлення багатьох громадянських прав. Зокрема, Некрасова перестали публікувати. У 1974 році відбувся ще один масштабний обшук у квартирі письменника, що тривав два дні.
У Некрасова вилучили сім мішків: самвидав, закордонні видання, його власні архіви. Протягом кількох днів письменника допитували в КДБ. Наступні два роки Некрасов жив під прискіпливим наглядом радянських спецслужб: його творів не друкували, міліція регулярно затримувала його для «перевірки особи». В умовах постійного тиску 1974 року Некрасов емігрує з СРСР — йому дозволили тимчасово виїхати на лікування, ймовірно, розраховуючи, що він зникне з радянського інформаційного поля. Спершу він поїхав у Швейцарію, а згодом у Францію, в Париж. Навіть під час виїзду радянська влада намагалася принизити дисидента: в обшуках загубилося посвідчення на медаль «За оборону Сталінграда», а провезти медаль без посвідчення не дозволяли. Тоді Некрасов узяв свою повість, приколов до неї медаль і запитав: «Це посвідчення підходить?».
У Франції жилося складно, не вистачало грошей. Некрасов був близький переважно з російською інтелігенцією: Володимиром Набоковим, Андрієм Синявським, Володимиром Максимовим; друкувався в російськомовних виданнях на кшталт журналу «Континент»; працював на «Радіо Свобода». Остання книга, яку випустив Віктор Некрасов, мала назву «Маленька печальна повість» (1986). Письменник помер 1987 року від раку легень. Похований на паризькому цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.
Вулиця киянина
Віктор Некрасов був непересічною та харизматичною особистістю. У ньому збігалися абсолютно різні естетики. Нащадок дореволюційного дворянства, він сам себе іноді жартома називав білогвардійцем. Фронтова молодість і героїзм під Сталінградом давали йому змогу стати шанованим партійним автором до кінця життя. Та він став на шлях дисидентства, яке постійно набувало різних форм і проявів, а згодом обрав еміграцію.
Так чи інакше, більша частина його життя було міцно пов’язана з Києвом, у якому він народився, хрестився, навчався, формувався як письменник. Некрасов був дослідником Києва — знав його історію і трепетно беріг його пам’ять. Він проєктував сходи на Аскольдовій могилі ще до Другої світової війни; першим заговорив про важливість зберегти Замок Ричарда Левове Серце на Андріївському узвозі; його квартира в Пасажі була центром зібрань київської інтелігенції, а гостям з-поза Києва він обожнював проводити екскурсії містом. В еміграції Некрасов продовжував наполягати, що він киянин у Парижі. Тож вулиця Віктора Некрасова на Сирці — це не просто вулиця письменника і дисидента. Це вулиця киянина, який усе життя любив це місто.