Влітку 2022, через декілька місяців після початку повномасштабного вторгнення, кінотеатр KINO42 відновив роботу. Ми додали до репертуару програму українських архівних фільмів під кураторством Довженко-Центру: 2-3 рази на місяць кінознавці ДЦ представляли фільм, а після показу відбувалось його обговорення разом із глядачами. За рік показали 21 український фільм 1940-1990-х років і ще півтора десятка анімаційних стрічок. Відбулись три тематичні програми: українські фантастичні фільми, мелодрами, кіно про дорослішання.
Несподіванкою стало те, що квитки розкуповували за декілька днів, практично всі покази ішли при аншлагах. Це було щось нетипове навіть для прокачаної аудиторії KINO42. Глядачами рухала явно не лише кіноманська цікавість – ймовірно, це був один із способів реалізувати запит на внутрішню деколонізацію (дерусифікацію) та пошук ідентичності. Після 24 лютого багато українців повністю відмовились від російського контенту – просто викреслили російських режисерів, письменників, співаків зі своєї реальності. В результаті виникла пустка, яку швидко почали заповнювати усім українським – крім кіно, це підтверджує і зріст зацікавленості українською літературою, зокрема історичною і класичною.
Все йшло чудово, поки на один з таких показів не прийшов глядач, що публічно обурився показами, як йому здалося, російського кіно. Йшлося про фільм “Маленький шкільний оркестр” Олександра Муратова – нарис про київську молодь 1968 року, знятий російською мовою. Цей глядач, а також його численні підписники (їх у нього близько 45 тисяч) писали нам: навіщо ви це показуєте? Російськомовне кіно – це рускій мір! Навіщо ви взагалі показуєте радянське кіно в часи, коли в нашій країні відбувається декомунізація? А ви тут що, ностальгуєте за ковбасою по 2.20?
Це щире обурення, а подекуди відкритий хейт потребують розгорнутої відповіді.
Мова, ідеологія та історія
Більшість фільмів радянського часу українські кіностудії знімали російською. До деяких із них потім додавали доріжки українського дубляжу (тож, коли це можливо, KINO42 показує фільми українською мовою; коли дубляжу нема – з українськими субтитрами). Але будьмо відверті, проблема не лише в мові.
Радянська влада, починаючи з Леніна і до розпаду СРСР, інвестувала у кіновиробництво силу силенну ресурсів. Звісно, не від великої любові до мистецтва, а через високу здатність кіно викликати емоції. Маючи охоплення у сотні мільйонів глядачів, СРСР використовував кіно як інструмент впровадження рішень партії та ведення національних політик. Практично все кіно, створене у радянський час, просякнуте ідеологією – за рідкісними винятками.
У цьому кіно ми бачимо українців, які почуваються комфортно в ролі громадян радянської республіки. В кращому разі це просто звичайні радянські люди з побутовими та зовсім негероїчними сюжетами. Але переважно це переконані будівники комунізму, що спілкуються російською мовою (українською чи з українським акцентом говорять здебільшого негативні персонажі).
То навіщо нам потрібне таке кіно? Чому б нам просто не викинути з канону всі російськомовні та ідейно-радянські фільми?
Якщо так вчинити, ми отримаємо бездоганну з сьогоднішньої ідеологічної точки зору історію українського кіно: в ній залишаться переважно екранізації української класики (“Тіні забутих предків” Параджанова, “Криниця для спраглих” Іллєнка, “Пропала грамота” Івченка) і щось протестне з пізніх 1980-х, коли вже можна було протестувати. Але ми втратимо тих небагатьох українських режисерів, що вписані в історію світового кіно: Дзиґу Вертова, Кіру Муратову, Олександра Довженка. Ми втратимо батька української документалістики Фелікса Соболєва та його учнів. І багатьох інших режисерів, що протягом десятиліть фіксували українську радянську дійсність, знімали міські сюжети. Втратимо історію “Пісні про рушник”, “Київського вальсу”, пісні “Києве мій” і ще десятка українських пісень, що були написані для радянських кінофільмів. Ми створимо пустку у нашій памʼяті.
І головне, ми втратимо нашу кінематографічну традицію та тяглість. А з ними у нас і так великі проблеми.
Традиція українського кінематографа
Російська пропаганда століттями намагалася переконати нас самих та усіх навколо у тому, що України не існувало. Для цього вона розбивала фізичну та символічну тяглість української культури, привласнюючи собі політичних діячів, письменників, художників, режисерів, а також знищуючи культурні та політичні еліти. Вона залишала в “офіційній історії” пустку, створюючи підстави представити Україну, як країну без власної історії та культури, як вигадку австрійського генштабу.
Окрім того, до культурних та історичних розривів доклалися катаклізми та потрясіння, що ставалися в новітній історії України майже кожні 10 років. У кіно останній такий розрив відбувся у 1990-х: радянське кіно вже закінчилося, а нове українське зʼявилося аж у 2010-х. Таким чином практично не відбулася передача “естафети” від старшого, ще радянського покоління кінематографістів новому українському кіно.
Тим більше варто цінувати ті виключення, коли ця передача все ж таки відбувалася: Ахтем Сеітаблаєв – учень Олександра Муратова; Дмитро Сухолиткий-Собчук – учень Михайла Іллєнка. Але якщо ми почнемо “зачищати” канон, про тяглість доведеться забути.
Забування та сліпі зони
За формулюванням письменниці Олени Стяжкіної, у радянській Україні персональне минуле було небезпечним, іноді смертельно. Квитком за грати, у заслання чи на розстріл могли стати соціальне походження та діяльність до приходу радянської влади, діяльність під час революції та визвольних змагань, увʼязнення родичів та близьких під час терору 1930-х, діяльність під час німецької окупації, участь в антирадянському підпіллі.
Тож позбавлення себе минулого через замовчування чи вигадування було стратегією виживання. Наслідком цього є хронічна переривчастість персональних історій. Окрім того, що минуле часто було “забороненим”, воно також було травматичним. Голодомор, війна, увʼязнення, репресії родичів – усе це краще було забути, щоб не боліло. Можливо, забування стало нашим методом справлятися з болючою реальністю
Але на місці “відміненої памʼяті” виникають сліпі зони, які несуть загрозу та небезпеку. Наше непроговорене, неосмислене минуле може бути інтерпретоване ворогами на власний розсуд і нам на шкоду. Занедбану нами спадщину легко привласнити: росіяни радо додають до свого пантеону “геніальних російських режисерів” Довженка та Муратову. Окрім того, потрапляючи у сліпу зону, наше радянське минуле загалом та українське радянське кіно зокрема стає черговою точкою розриву тяглості. Лише памʼятання усього того, що було, а не лише того, що хочеться, дозволить усвідомлено проживати теперішній момент та вільно рухатися в майбутнє.
Як можна дивитись радянське українське кіно
Перш за все, не варто оцінювати радянські українські стрічки з перспективи сьогоднішнього моменту, відкидаючи історичний контекст. Російськомовний киянин на екрані у 1968 році – це просто пересічна людина, а не агент змосковщення. А сюжет про підлітків, де майже немає моралізуючих дорослих – за тими мірками, небезпечно вільне та за своєю сутністю антирадянське кіно.
Варто навчитися (про це можна запитати в бабусь та дідусів) читати між рядків та вловлювати сценарні та режисерські натяки – адже вони були єдиним способом, у який вільна думка могла прорватися на екран. Варто навчитися бачити, що НЕ показує стрічка – і вивчати таким чином призму радянської пропаганди, її власні фігури замовчування та сліпі плями. Можна впізнавати наші площі та вулиці, досліджувати їх історію, зрештою, насолоджуватися виражальними засобами кіно – режисурою, діалогами, акторською грою. Можна відчувати ще більшу гордість за дисидентів, що в такій реальності мали сміливість відкрито протистояти радянській системі – попри ризик заборони на професію, увʼязнення та смерті.
Дивитися – не означає погоджуватись. Уявлення про те, що глядач, який подивиться сповнений ідеологічних штампів радянський фільм, автоматично захоче назад в СРСР, має сенс хіба в інформаційному всесвіті єдиного марафону. Але не варто недооцінювати здатність глядачів до критичного сприйняття, яке дозволяє усвідомлювати ідеологічні штампи, необхідні для затвердження стрічки у тодішньому Держкіно, та бачити при цьому чесноти фільму, якими і зараз можна насолоджуватися.
Візьмемо ідеологічно радянські стрічки нашого головного кінематографіста Олександра Довженка: його “Земля” – це оспівування колективізації, “Поема про море” – ода індустріалізації. Довженко знімав пропагандистські фільми і був улюбленим режисером Сталіна. Та водночас ці фільми є вагомим внеском де лише в українське, а й у світове кіно, і ми не можемо відмовитись від цієї величини з ідеологічних міркувань.
Можна подивитись на приклад Польщі, яка пройшла цем шляхом трохи раніше. Польська школа кіно, якою пишаються польські кінематографісти, постала у 1950-х; один з її батьків-засновників Анджей Вайда знімав як світові шедеври, так і прохідні радянські фільми; актор Даніель Ольбрихський зіграв у десятках радянських пропагандистських робіт, але все ще залишається улюбленим актором мільйонів поляків. Поляки розуміють, що міф про “велику вітчизняну війну” був основою радянської ідеології другої половини ХХ століття, але не відмовляються від улюбленого телесеріалу кінця 1960-х “Чотири танкісти та собака”. Адже тяглість традиції важливіша за ідеологічну бездоганність.
Минуле не визначає майбутнє. Майбутнє ми визначаємо своїми вольовими рішеннями, і Україна зробила свій вибір. Ностальгія за спільним радянським минулим після 24 лютого неможлива. Минуле, натомість, дає можливість означити початок руху, осягнути шлях, який ми вже пройшли. Дає можливість рухатися вперед – із кінематографічною традицією та без страху минулого.