ПОТЯГ
Мені завжди здавалося, якщо вона покладе око на мого Ва- сю, а Вася побіжить за нею ось так, за помахом пальця. Дур- на думка, узагалі нелогічна, я не розумію, звідки вона взяла- ся. І Вася ніби не давав приводів. Може, навіть якби він ось це прочитав, мені стало б соромно. Крім того, у неї є свій Ва- ся, тільки Вова. Худий, маслатий, мовчазний, усе зиркає з-під лоба. На холєри їй мій? А от причепилося і сидить скабкою, дзвенить над вухом, торохкотить віддалено, ніби потяг за се- лом, — так ніби не чуєш, але постійно знаєш, що він там є.
Я спостерігала, як вона підводиться з-за столу у своїх ідеальних костюмах, як заварює каву, як тримає цигарку, — і сповнювалася неприязні. Вона навіть палила якось так, ніби в будь-який момент готувалася штрикнути недопал- ком в око. Ця жінка точно дралась у школі, може, у якійсь підлітковій банді, і за це я її не любила ще більше. Я ж бо жодного разу нікого не вдарила.
Студенти за нею бігали табунами — і на перекур, і на за- няття. Я бачила, як вони розчаровано сприймали випад- кові заміни, коли мені доводилося провести замість неї лекцію чи семінар. Я програвала у прямому порівнянні, та й в опосередкованому теж, що вже говорити, тому відчи- тувала матеріал швидко, не підводячи очей, поспіхом ков- таючи слова, так, щоб за писанням конспектів у них не бу- ло часу на коментарі. У такі дні я мимохіть чи то вбиралася в довжелезний кардиган, чи то накидала хустку, обмотува- лася в кілька шарів і з дому здавалася собі елегантною та трошки загадковою, а вже в холі інституту бачила копицю на ніжках і втішала себе тим, що принаймні я копиця з ба- гатим і глибоким внутрішнім світом. «А ще широким», — підказував мій внутрішній світ.
Не скажу, що на роботі ми багато спілкувалися. Так, пе- ретиналися час від часу на виході з аудиторії. Бували дні й тижні, коли ми не бачилися, і тоді мені дихалося вільні- ше. А бувало так, що дівчата затягували мене в інститут- ський басейн на модну тоді аеробіку, а вона там плавала на сусідній доріжці. І от ми стрибали, місили воду поролоно- вими гантелями, робили велосипед і ножиці, а вона все плавала і плавала, плавала і плавала. Наче акула.
Я тоді остаточно переконалася, що спорт — не моє. Жо- ден сантиметр мого тіла не зайвий, хай усі вони лишають- ся при мені, і, обираючи між дриганням ногами в холод- ній воді й теплим ліжечком, я оберу своє ліжечко. А на зекономлені гроші краще тортик куплю.
Тим більше, Вася ніколи не заїкнувся, що йому не по- добаються мої параметри. «Коханий, подивися, так до- бре?» — «Добре». — «А ось так?» — «І так добре». Я, бува- ло, напускалася на нього: «Що ж ти за Морозко таке? Ну гримни якось, ну скажи чесно, не може ж такого бути, щоб і ці валики на боках, і ось ці стегна, і ось цей целю- літ тобі подобалися. Вася, ти хоч знаєш, що таке целю- літ?». А він тільки сміється та ще як ущипне за целюліт, трохи боляче.
Ну а в лютому і мій Вася, і її не-Вася опинилися в од- ному підрозділі. Воно і не дивно: тоді всі наші в одне терео записалися. Як уже вони там служили, чи здружилися між собою, не знаю, а ми з нею вимушено всілися в одному чов- ні. «Ну як твій?» — «Нормально, дякую. Твій що?» — «Ні- чого, терпимо». І так щодня, вранці й увечері, як отченаш.
Вона до нього кілька разів з’їздила, і від фото, на яких він весь такий тактикульний і засмаглий, а вона під його рукою — маленька, делікатна й невимовно щаслива, мені ставало сумно. Вася фоток майже не слав і мені приїжджа- ти заборонив. «Не хочу, — каже, — відволікатися, ти мені заважатимеш. Мені треба бути зібраним, тут відповідаль- на робота, я не можу піддаватися емоціям. Ти в безпеці, у тебе є їжа й дах над головою, мені більше не треба знати».
«Так, сер. Йес, сер», — подумки відповіла я. Поплака- ла, звісно, та й досі плачу. Заблокувала його спересердя в телефоні, але вистачило мене ненадовго, за кілька хви- лин блокування зняла, він нічого й не помітив.
Психолог, до якого ми сходили з дівчатами, сказав, що так і має бути. Що емоції на фронті — це зло, і що, трапля- ється, хлопець так от із нареченою поговорить, рознер- вується, а тоді підводиться на повен зріст в окопі, і його застрелюють. Ну або забуває ріжок на нервах зарядити чи там гранату спіймати.
Я не хотіла, щоб Вася забував ловити гранати, тому ста- ла в розмовах дуже обережною. Ото як відпише, я відпові- даю, а як ні, то ні, сама не наярюю. А коли подзвонить, то все на погоду розмову переводжу. Він аж прохопився якось: «Ти в мене як прогноз погоди стала: усі градуси й опади фіксуєш, і швидкість вітру. Не дружина, а барометр».
«Нічого, Васю, ти, головне, не нервуйся, — кажу. — Бе- режи свої емоції».
По-моєму, його пройняло.
Це було в червні, уже ближче до іспитів. Після тієї на- шої розмови я поїхала на роботу, і тут вона мене підстерег- ла в коридорі та вчепилася у плече, наче кігтями. «Твій дав- но дзвонив?» — «Учора, а що?» Виявляється, її чоловік дзвонить щодня двічі, а то й тричі на день, а це з ним нема зв’язку уже двадцять годин.
Я набрала Васю, він не відповів. Буває, у них нестабіль- не покриття, іноді випадають на деякий час. «Ні, мій мене завжди про таке попереджає». — «Ну послухай, у нас війна. Не завжди можна попередити, там ситуація постійно змі- нюється. Хочеш, набери його командира». — «А в тебе що, є його телефон?»
Ну привіт, а в тебе що, нема? Усе в окремому файлі: дані командира, контакти хлопців з відділення, копія присяги, наказ про переведення у військову частину з но- мером і назвою підрозділу, інші документи, флешка з фото- графіями.
—А фотографії на флешці навіщо?
—Якщо доведеться шукати зниклого безвісти. Вона відійшла на кілька кроків і закурила.
— Я тебе боюся. Скажи, чого ти така правильна? Як во- но в тебе виходить — усе на поличках і на своїх місцях? — А як інакше? Як ти тоді впорядковуєш своє життя і як керуєш тим, що з тобою відбувається? Має бути порядок. Потяг ніколи не поїде, якщо йому не прокласти рейки і не вказати пункт призначення. Я впевнена, з нашими все гаразд. Спробую з’ясувати подробиці; коли щось знатиму — повідомлю.
Я обдзвонила всі контакти, але ніхто не відповів. З чого я дійшла висновку, що вони всі разом десь поза зоною, а не тільки один Вася, і відчула полегшення. Будемо вва- жати, що він не відірвався від колективу.
Далі я зосередилася на двох речах. Перша — це контроль дихання і насильницьке, виснажливе заганяння в діру, за- штопування, витіснення паніки, яка накриває з головою. Паніки? Це щось занадто велике виривається з твоїх гру- дей, коли ти фізично відчуваєш, як розступаються ребра. Боротися з цим — усе одно що зупиняти потяг силою дум- ки. Уявний потяг на уявних рейках, який летів на уявну ме- не, а я тримала в руках маленький уявний важіль і перево- дила стрілки з останніх сил.
Друга річ — я дуже хотіла щось зробити руками, якусь дію, яка б йому там допомогла, але в мене не було ні досві- ду, ні практики, ні належної віри в те, що таке можливо. Я не знала жінок, які так уміють, можливо, чула про їх існу- вання. Вірніше, знала одну... Бабуся.
Якби в нас було більше часу, якби вона пожила довше, а я б народилася раніше, може, щось і вийшло б, хоча сум- нівно. Вона не любила мене, найстаршу зі своїх сімох ону- ків, завжди дивилася так, ніби самé моє існування пору- шувало неписані угоди, ніби мене помилково підкинули їй на ґанок. Щоліта, коли ми приїжджали до неї в гості, ме- ні хотілося познайомитися наново. «Добрий день, мене звати...» Таким тяжким було її здивування, коли ми обі- ймалися після річної перерви. Вона хвилину вдивлялася в моє лице, ніби сподівалася там щось побачити, потім роз- чаровано зітхала і йшла на город.
Звісно, вона нічого мені не розказувала й не показува- ла. Тільки цикала, коли натикалася на мене в зоні види- мості, а я як на гріх мала вроджений талант опинятися не в тому місці й не в той час. Я бачила, що вона робила в сад- ку, і якимось чином мені було зрозуміле й логічне те роб- лення. Я співчувала її люті й була на її боці. Я теж не- навиділа бригадира з батогом, який пошмагав дітей, що забрели на колгоспне горохове поле. Я бігла слідом за нею, коли вона неслася через дорогу до його «уазіка» і щось ви- крикувала на бігу. Я була тут, поряд, і, на відміну від ма- лих, які заходилися ревінням у канаві, добре чула, що са- ме вона йому сказала і як.
Тоді мені добряче перепало за те, що не приглянула за дітлахами, і за те, що вони полізли у шкоду. А як мені бу- ло за ними стежити? Мені все хотілося заховатися від них із книжкою, та і не приймали мене дядині та тітчині діти у свою компанію.
Того вечора я втекла за клуню у свій сховок і довго пла- кала від жалю й туги, які смугами проходили крізь моє ди- тяче тільце, що ніяк не хотіло набувати жіночих форм, і роз- ливалися туманом у старому садку. Білі як сметана пасма розходилися віялом, пласталися, закручувалися спіралями й покірно стікалися в одну точку, до маленької згорбленої фігури, яка ходила від дерева до дерева і щось гнівно виго- ворювала з таким притиском, ніби дорікала зрадливій варті.
На ранок усі три тополі на межі засохли. Молоді ще де- ревця, дзвінкі і гнучкі, посивіли на труху за одну ніч. Дід нічого не сказав, мовчки спиляв і мовчки спалив на моріж- ку, навіть на дрова до хати не пустив. А ще через місяць бригадир помер від стрімких сухот, лікарі нічого не змогли зробити. Та й не думаю я, що його старанно лікували: ме- дицина в селі тоді була слабенькою.
Баба прожила довге життя й померла легко, до певного розчарування сусідів, які вже налаштувалися «шифер роз- бирати» (є в нас таке повір’я, що «відьми» довго стражда- ють перед смертю й не відходять, доки в даху над головою не проб’ють діру). А баба одного вечора пожалілася на го- ловний біль, прилягла на дивані, а вранці не прокинулася. Дід пішов за нею майже відразу, і року не прожив. Про- явилась онкологія, про яку ні він сам, ні ми гадки не мали.
Хата спорожніла й стала швидко валитися, паркан і клу- ню розібрали на дрова, пивниця так заіржавіла столітніми замками, що її не змогли відімкнути й залишили як є. Ли- ше дерева росли й, попри відсутність догляду, щороку ро- дили то білим наливом, то симиренкою, а то маленькими жовтими грушками, солодкими як мед, яких на селі більше ні в кого не було.