Розкажіть про прем’єрний показ фільму на Берлінале, як усе пройшло?
Усе пройшло чудово, на всі наші покази неможливо було дістати квитки. Ми зібрали близько тридцяти людей, які працювали над фільмом. Сьогодні багато хто з них живе в інших країнах і містах: хтось виїхав з дітьми, хтось внутрішньо переміщений. Зокрема ті, хто з півдня.
Тож було зворушливо всіх побачити й послухати, у кого як змінилося життя. Але відчуття було, наче все до війни. Така своєрідна машина часу.
Власне, ваш фільм теж є своєрідною машиною часу, тільки в майбутнє, бо ви передбачили низку подій, про які хочеться поговорити. «Редакція» народилася після того, як Держкіно скасувало результати пітчингу, який ви виграли з іншим проєктом. Чи можна сказати, що ця подія стала каталізатором для створення сатиричного фокуса? І чи спрямована його частка на Держкіно?
Це цікавий кут. Хоча для себе я так це не формулював, але, очевидно, тут є спрямування на загальний стан речей і трухлявих чиновників, які або не змінюються десятиліттями, або самовідтворюються. Кудерчук (Марина Кудерчук, ексочільниця Держкіно. — Ред.) я особисто не зустрічав жодного разу. Вона не прийшла ані на пітчинг, ані на жоден етап виробництва. Навіть у Берліні на прем'єру, хоча була запрошена. Тож навіть якби я робив якийсь памфлет на них, я був би розчарований. Не впевнений, що вони взагалі подивилися б його. Тим паче не спадало на думку мстити через фільм, бо це було б якось занадто дрібно. Фільм — це все-таки гігантська часова й енергетична затрата.
Багато людей після скасованого пітчингу почали це оскаржувати, але ми не робили цього. Памʼятаю абсолютно ганебну історію зі збором проєктів, які було скасовано. Тоді зібрали всіх авторів і продюсерів у кінотеатрі «Жовтень» для того, щоб рада Держкіно пояснила причини, чому саме ці проєкти скасували. Я теж прийшов на цю зустріч, і там усе мало максимально сумний вигляд. Ця зустріч нікого не примирила, а навпаки, розпалила ворожнечу всередині спільноти. Тож хотілося якомога швидше переключитися на творення, відійти від переживання цього безладу.
Тоді було розуміння, що зараз саме час зробити новий фільм, поки це ще можливо. Ми почали думати, що давно хотілося зробити? І так прийшли до «Редакції». На той момент вже мали багато записів, журналістських історій, а ще був маленький грант на девелопмент від УКФ. Тож мали можливість поїздити Херсонщиною, подивитися локації, надихнутися. Записали відеопроби місцевих персонажів, журналістів і людей, які називали себе політтехнологами. Багато цих історій згодом запозичили.
Як залучили свого головного актора Дмитра Багненка?
Саме під час наших мандрувань ближче познайомилися з Дмитром. Коли ми поїхали з Херсона, на наше прохання він продовжував розмовляти з журналістами різних поколінь, працювати в (нині зруйнованій) бібліотеці Гончара, досліджувати херсонські газети, робити фотокопії сенсаційних матеріалів, на основі яких ми будували історію. Що більше працювали над цим дослідженням, то більше ставали друзями.
Тобто він виріс з вашого польового дослідника й співавтора в актора?
Так усе починалося. Він уже працював у газеті «Вгору» і займався темою лісових пожеж і нелегальної вирубки лісів. Зокрема, працював з активістами, які розвішували камери спостереження в Олешківських лісах і писали про людей, які стоять за вирубкою лісів. Так я зрозумів, що там відбуваються важливі речі. І саме це стало відправною точкою, яка утворила сюжет.
Далі дізнався, що Дмитро цікавиться театром. У Херсоні тоді працювала драматургиня Наталія Блок, яка робила читки в обласному театрі, і Дмитро там був один з активних учасників. Я побачив його на сцені й подумав: «Вау, це рідко коли буває, що людина і активіст, і розслідувач, ще й шукає себе як актора».
Коли дійшла справа до кастингу, ми передивилися чимало акторів, які за віком і типажем могли б бути Юрою. Але я сказав, що маю ще одного непрофесійного кандидата — треба його викликати. Діма приїхав невиспаний, з потяга, тексту не знав, мішки під очима. Щось там пробубонів і поїхав. Кастинг-директорка каже: «Ти справді думаєш, що він може зіграти головну роль?» — «На основі цієї проби, звичайно, ні, але давай ми його викличемо ще раз». Другого разу він зробив це вже абсолютно переконливо.
Для актора важливо робити все однаково з дубля в дубль. А він щоразу грав по-різному, але по-своєму цікаво. Було зрозуміло, що з ним усе буде абсолютно непередбачувано, це коштуватиме багато часу й енергії, але винагорода може це все виправдати. Так ми затвердили Діму й водночас домовилися, що звільняється з роботи, бере кнопковий телефон і займатиметься акторством з індивідуальним коучем. Поступово він почав перетворюватися з Діми на екранного Юру.
Ви давно працюєте з непрофесійними акторами. Зокрема, в інтервʼю до «Вулкана» казали, що важливе їхнє територіальне походження. Та в «Редакції», я бачу, обирали не так людей з Херсонщини, як журналістську тусовку. Як саме добирали другорядних акторів?
Я не сказав би, що це прям тусовка, бо ми зібрали групу з привезених і місцевих людей. Завжди плюс, якщо збігається походження. Пробували багатьох місцевих персонажів, але не всіх змогли затвердити. Утім саме завдяки цьому процесу було розуміння, які потрібні типажі.
Редактор газети «Пектораль» Курочкін — непрофесійний актор. Він теж ураган й атомна станція, бо жодного дубля не робить однаково, постійна імпровізація. Ми зробили йому проби з Жанною Озірною (режисерка, у фільмі «Редакція» грає Леру. — Ред.). Вони абсолютно автономно ввели довгу полеміку про фемінізм, про старе й нове покоління, і це було просто фантастично. Можна було випускати як серію вірусних тіктоків.
З Жанною я познайомився через її емоційні пости у фейсбуці, теж пов'язані з пітчингами. Коли ми зустрілися наживо, я зрозумів, що собою вона може наповнити героїню стрічки, бо сама поділяє її світогляд, складається з її меседжів.
Ілля Ракош, який грав у «Вулкані» члена місії ОБСЄ, колись був священником. Я його попросив прочитати проповідь, і він це зробив так круто, що не було сенсу когось іншого шукати. Щось таке священники вміють. Переконувати, мабуть.
Поговорімо про сюжет. Історія й сама атмосфера редакції спираються на ваші спостереження за досвідом батьків, які були журналістами. Можна було б очікувати ностальгійне, приємне кіно, але ви з цього познущалися. Не було у вас внутрішнього бажання бути лагіднішим до минулого?
Насправді порівняно з реальністю цей фільм є теплим ностальгічним висловом. Я бачив усю когорту журналістів, які принесли певні традиції в цю професію. Один з них, наприклад, запровадив традицію фуршетів: дзвонив у податкову й давав вказівки, що має бути на столі, щоб журналісти приїхали на пресконференцію. Інший журналіст написав критичну статтю про суддю апеляційного суду Херсона, а потім на цю статтю написав 25 спростувань, за які купив собі дачу, машину і квартиру. Третій працював на центральну пресу в ранніх 2000-х, коли найкраще продавалися кримінальні хроніки. Він мав широкі зв'язки, від міліції до моргу, а коли їх не вистачало, сідав і висмоктував історії з пальця — просто щоб заповнити інфопростір. Тим самим творив образ півдня України як дуже кримінального регіону, де вбивають чи не на кожному перехресті.
Це ніби смішні іронічні історії, але за ними стоїть масштабна система. За ними багато болю, бо ніхто не опікувався читачем, не прагнув, щоб чутливі для жителів теми ставали публічними й обговорювалися. Усім було байдуже. Тому, гадаю, в реальності все жорсткіше, ніж у нашому фільмі. Сподіваюся, він дасть привід задуматися.
І посміятися, як обіцяє комедійний жанр. Утім для мене фільм був доволі сумним саме через віддзеркалення реальності.
Я сказав би, він доволі універсальний.
Наприклад, мер у комі. Найвідоміший наш мер у комі — це мер Харкова, який довго в ній лежав і врешті-решт припинив своє існування. Стояли величезні черги попрощатися, подякувати за щось — хоча людина по суті грабувала Харків і область. Тут є з чого посміятися, мені здається. Не плакати ж з цього приводу. А ще був Сальдо, призначений росіянами мер Херсона. Упав у кому на п'ятий день після призначення.
Іронічно, що ви в якомусь сенсі передбачили кому Сальдо. Знову машина часу.
Бо кіно бере енергію з реальності. Навіть якщо дивитися зараз на вибори в США, є багато речей, що відгукуються: прихильники Трампа, які на знак солідарності з ним заклеюють собі вухо пластирем і так приходять на мітинги. Здається, це навіть перевершує те, що ми зробили в «Редакції», бо це якась вершина абсурду. Хіба це не кумедно? Власне, у фільмі ми не хотіли називати це Херсонщиною — у нас це такий південний обласний центр, але не конкретний.
Колективний образ?
Так. Ми навіть міняли номери на машинах, вигадуючи свої, щоб не було очевидно, який це регіон.
Також у «Редакції» незрозуміло, у які роки відбуваються події. Особисто мені здалося, що це 2010-ті, які застигли в часі.
Там багато чого застигло в часі. Якщо говорити про час, то до перемоги Зеленського, до його президентської кампанії все було без змін. У наших дослідницьких інтерв'ю журналісти і технологи бідкалися, що до цієї кампанії все було як по маслу. У провінції просто відкривали штаб, який збирав журналістів, накривав столи й замовляв матеріали — і газети існували від кампанії до кампанії, заробляючи раз на чотири роки.
А Зеленський просто не відкрив там ніякого штабу. Тож не зрозуміло було, ані до кого йти, ані кого кошмарити, ані в кого гроші вимагати. Він був віртуальний. Десь на рівні телефільму «Слуга народу» — телезірка в телевізорі. Це поплутало всі карти.
Утім після вторгнення, звичайно, багато чого змінилося.
Зокрема, змінився фінал фільму, який ви переписали після початку вторгнення. Епілог показує події за пів року після завершення війни. Тим самим ви врешті привʼязали фільм до часових рамок.
Проблема з фільмами в тому, що вони робляться доволі довго. Треба зробити те, що буде актуальним кілька років після того, як фільм вийде в люди. А в ситуації з війною ми взагалі не знали, коли він вийде. І це велика удача і подвиг продюсерів, що ми взагалі зібрали його докупи.
Початково епілог не дуже відрізнявся від фінального. Ми надихнулися розповіддю одного херсонського журналіста-розслідувача, який був глибоко занурений у тему лісових пожеж. В інтерв'ю він сказав, що не може бути надто радикальним з фігурантами своїх розслідувань, тому що спільнота доволі тісна і фігурант може виявитися батьком однокласника сина або сином маминої подруги. Тому не можна рубати з плеча, а тільки з часткою терпіння змінювати цю спільноту.
Така толерантність нам притаманна, але цей журналіст вивів її в концепцію. Для мене це було доволі несподіваним відкриттям. Бо мені хочеться змін негайно, і здається, що ми на них заслуговуємо. Бо проходимо дуже складні випробування.
Чому герої висаджують дерева в цьому епілозі?
Щороку в Херсоні є такий ритуал — на пісках висаджують нові дерева, які ці піски стримують. Весь Олешківський ліс висадили для того, щоб зупинити пустелю: вона мандрувала, руйнувала врожаї, могла засипати села. Тож жителі й агрономи висадили цей ліс, і зараз вони теж продовжують його висаджувати.
Ми з нашою творчою групою поїхали на таку висадку восени 2021-го, самі взяли участь у ній. Це все має дуже епічний вигляд: лісники звозять саджанці на вантажівках, роздають спеціальні лопати; приїздять усі місцеві політики й позують з цими саджанцями перед камерами. Ритуал бездоганний. Я думаю, нам у цьому може позаздрити будь-яке традиційне плем'я Австралії чи Африки.
Ритуал радісної висадки дерев має два прочитання: чи то людей змінила повномасштабна війна, чи це просто черговий акт лицемірства. І фільм не наполягає на жодному варіанті.
Він і не може наполягати. В оригінальному задумі ми мали столичного політика, який позує з цими саджанцями разом з купою місцевих і столичних журналістів. Зробивши спільне фото, вони від’їздили, а на галявині залишалися люди, яким не байдуже, і вони продовжували садити ліс. Ці люди завжди в меншості, але вони є і на них тримається наша країна.
Після початку вторгнення ми змінили масштаб присутності політиків. Ми його розширили навіть за кордони країни, адже від початку Великої війни вони приїздили сюди фоткатися на наших руїнах.
Наприкінці фільму ви зробили доволі сміливий сюжетний твіст, чого ми не бачили у «Вулкані». Українські й міжнародні журналісти постійно порівнюють цей момент з фільмом «Сонцестояння» Арі Астера, оскільки ви теж показуєте своєрідну екокомуну. Як ви прийшли до рішення впровадити елементи фолкгорору в сюжет.
Я взагалі тільки недавно відкрив для себе горор як жанр. Мої знання про горор обмежувалися Хічкоком, Кубриком і якоюсь дрімучою класикою на кшталт «Відьми з Блер». Про те, як жанр розвивається останні років десять, я не мав гадки. Нещодавно почав цікавитися, у тому числі після цих численних питань про «Сонцестояння». Це дуже цікаво, але ж це не фолкгорор взагалі. Бо там має бути абсолютно канонічна структура, яка повинна містити обовʼязкові елементи. Інакше це не працює.
Ми ж ішли за сюжетом. По суті, це розвиток сюжетної лінії з виборчою кампанією: вона тримає на собі безглузді ритуали, які підвищують градус із розвитком фільму. Певною мірою це сатиричний коментар до всіх цих кампаній, які…
…набувають повного сюру?
Це сюр, але він зібраний з документальних спостережень: і мер у комі, образ якого використовують у медіа через старі записи й фотографії; і екопоселення, збудоване доволі жорсткими бізнесменами, які, з одного боку, цей ліс рубають, а з іншого — пропагують екологічний спосіб життя…
До речі, насправді власник екопоселення не вирубував лісу, він створив доволі успішний бізнес з виробництва пельменів і заморожених продуктів. У якийсь момент він зрозумів, що гроші вже має і час подбати про дух. Власне пельмені фінансували веганське екопоселення. Ця сума парадоксів з незначною модифікацією привела нас до сюжетного рішення. Це все смішно, врешті-решт. І ми сильно веселилися, коли це знімали.
Мені здається, що подібні речі роблять реальність не такою страшною. Може, коли люди будуть вдаватися до корупції на побутовому рівні, ця сцена їм нагадуватиме, що чинити так — це соромно й смішно.
Які у вас робочі плани на наступний рік? Повертатиметесь у документальне кіно?
Щось пишемо, але не так швидко, як хотілося б. З ігровим зараз буде непросто рухатися.
Зараз з Вадимом Ільковим (оператор-постановник стрічки «Редакція». — Ред.) розвиваємо фільм з робочою назвою «Рекавері», або «Відбудова». Ми документуємо всі процеси, пов'язані з відбудовою України. Хоча більше поки що руйнувань, на жаль. Ми документуємо руйнування цивільної інфраструктури, прильоти, розмінування, волонтерські рухи. Також міжнародні події, де політики намагаються випрацювати правила, за якими Україна має змінюватися, щоб отримувати інвестиції. Це буде доволі тривале й масштабне спостереження: як українці впораються з таким складним викликом, коли є шанс відбудуватися в якійсь кращій версії, модерновішій і зручнішій, попри все більші руйнування й агресивніші обстріли.
А інший проєкт ми робимо з Дарʼєю Аверченко (продюсерка та сценаристка стрічки «Редакція», дружина Романа Бондарчука. — Ред.). По суті, це сімейні хроніки. З 2014 року вона документує життя нашої родини й те, як значні події в ній збігаються з історичними подіями.
Така документація допомагає переживати події навколо. Це можливість перенестися в часи, коли в нас була дача на лівому березі Дніпра й це був якийсь рай на землі. А після прориву Каховської ГЕС цю дачу змило в Чорне море, і зараз над цим місцем у всі боки літають міни, ракети й узагалі все, що може літати.
Задум цього проєкту — показати новітню історію на прикладі однієї родини, показати, як під час війни ростуть діти. У цьому фільмі я буду співрежисером і стратегічним співрадником, бо Дарʼя знімала більшу частину матеріалу і є основним драйвером стрічки.