Запеклі протистояння частини кіноспільноти і функціонерів — спочатку навколо посади голови Держкіно, потім навколо процедури вибору Ради з держпідтримки кінематографії — сторонньому спостерігачеві можуть видатися гіпертрофованими й необґрунтованими. Ну що, здавалося б, такого не поділили, щоб аж така непримиренність і биті горщики? Ну, домовтеся вже якось — і всім благо! Одним здається, що це просто боротьба за доступ до корита, іншим — що кіноспільнота, яка виступає «проти витрати коштів на культуру», заважає іншим знімати фільми й розповідати про нашу війну.
Досліджуючи цю тему, я знайшла надзвичайно багато інформації, що допомагає побачити інші сторони явища.
Нагадаю, мова йде про Держкіно — важливу структуру фактично з міністерським статусом, яка відповідає за вироблення політик, регулювання в царині кіно, а віднедавна й телевиробництва. Ще за попередньої влади, аби оптимізувати й демократизувати процеси, при Держкіно створили Раду з держпідтримки кінематографії: від неї залежить остаточний розподіл грошей, виділених з державного бюджету на виробництво й розповсюдження фільмів, контроль законності й ефективності їх використання.
Раду обирають раз на два роки. За регламентом, її членами мають бути авторитетні й обізнані у сфері професіонали: вони отримують державну стипендію в розмірі 35 прожиткових мінімумів на місяць (зараз це близько 106 тис. грн) і зобов’язуються на термін повноважень у Раді не мати конфлікту інтересів — тобто не працювати на проєктах, які отримують фінансування через розподіл у Раді. Через два роки повноваження членів Ради припиняються автоматично й Держкіно проводить наступні вибори.
Але що відбувається? У регламенті про обрання Ради є лазівка, якою функціонери й зацікавлені скористалися, щоб у 2021-му хакнути Раду в попередньому скликанні. Регламент не забороняє Держкіно складати комісію для виборів у Раду одноосібно й непрозоро, без пояснення мотивів конкретного добору з-поміж усіх претендентів. Відповідно, ручна комісія може потім формувати потрібну Раду.
Кіноспільнота від самого початку каденції вже легендарної колишньої очільниці Держкіно Марини Кудерчук висловлювала незгоду щодо непрозорого конкурсу і на цю посаду, і в Раду. Утім, попри очевидний конфлікт інтересів у більшості обраних до Ради й кричущу невідповідність досвіду й освіти частини обраних завданням Ради, вона запрацювала. І з дозволу Кабінету Міністрів діяла понад три роки замість відведених двох (у березні 2023-го термін повноважень Ради минув, але Кабмін, попри очевидну неконституційність такої дії, продовжив термін повноважень Ради до закінчення воєнного стану).
Велика частина кіноспільноти активно протестувала проти таких дій влади. Але жодного разу за весь час (починаючи з 2020 року, коли Кудерчук призначили очільницею Держкіно й запровадили додаткові правила пітчингів, що спрощували ручне керування ними) діалогу не відбулося. Держкіно, яке вивели з-під контролю Мінкульту, методично породжувало кризи, а кишенькова Рада виносила заангажовані рішення й проводила пітчинги з розподілу грошей за принципом «своїм — усе, чужим – закон». Вторгнення тільки ускладнило процеси, бо до інструментів упокорення кіноспільноти додався ще один: контроль за перетином кордону дотичних до сфери кіно.
У бюджет на 2024 рік депутати заклали солідну суму на Держкіно: 589,6 млн гривень. Це підживило очікування галузі, але в той самий час додало скептицизму, оскільки розподіл цих грошей залежав від тієї ж групи людей, що вже продемонструвала заангажованість. При цьому проштовхнути таку значну суму видатків на Держкіно з бюджету країни у війні допомогла нескладна маніпуляція: ці гроші нібито потрібні, аби кінороби «документували» злочини держави-агресора. Звісно, кінопроєкти про війну не мають стосунку до реального документування, організованого за певними критеріями й стандартами, яке проводять не митці, а криміналісти і юристи. Мета документування не створити художнє висловлювання, а зібрати докази, які можна використати в суді.
Для розподілу виділених з бюджету коштів Держкіно оголосило 19-й конкурс проєктів, який мала оцінювати та сама Рада, що всупереч регламенту працювала й отримувала чималі стипендії вже третій рік. Проактивна частина кіноспільноти через недовіру до Ради закликала бойкотувати цей конкурс, а кошти спрямувати на військові й медичні потреби. Спілка кінематографістів звернулася до суду, щоб той визнав нелегітимність Ради.
19-й конкурс був у самому розпалі (вже відбувся другий етап, публічний захист проєктів), коли Верховний Суд остаточно визнав, що Рада нелегітимна. Держкіно мусило розпочати формувати нову Раду.
Спільнота публічно застерегла щодо використання практик непрозорості й недемократичності і закликала провести всі процедури відкрито, із залученням журналістів, народних депутатів і т.д. Утім Держкіно вкотре проігнорувала думку кіноспільноти й застосувало ту саму практику, що у 2021 році: сформувало комісію за незрозумілим принципом, відкинувши багато гідних кандидатур без пояснень. Ця комісія спочатку відібрала кандидатів у члени Ради (вибірково відсіяла за формальними огріхами в документах частину небажаних претендентів); вона не пустила на засідання громадськість (вела трансляцію в ютубі) і всупереч правилам дозволила онлайн-участь окремих членів комісії. Так комісія затвердила остаточний склад нової Ради.
Як і минулого разу, значна частина її членів мають конфлікт інтересів (зважаючи на перелік компаній і проєктів, які за підсумками другого туру конкурсу претендують на держфінансування). Зокрема, продюсер Тарас Босак (учасник Спілки підприємців кіно та телеіндустрії, якою володіє керівник Офісу Президента Андрій Єрмак, а керує Артем Колюбаєв, очільник попередньої Ради; Босак працює з колюбаєвською компанією «Мейнстрім пікчерз», проєкти якої претендують на отримання бюджетних коштів у 19-му конкурсі) або юристка Галина Вярвельська (працює з компанією «Солар медіа», чиї проєкти також серед фіналістів 19-го конкурсу). У той самий час кандидатів, які не мали конфлікту інтересів (і мали відповідну кваліфікацію), комісія відкинула — як, наприклад, кінокритика Дмитра Десятерика.
Спробую висловити міркування з приводу причин такого впертого небажання демократизувати процес, зробити доступ до бюджету рівним і змагальним, а не наперед визначеним.
У 2023 році відбувався так званий конкурс проєктів Мінкульту, де розподіляли трохи меншу суму (450 млн) на телепроєкти. Той «конкурс» уособив розуміння владною верхівкою концепції розподілу державних грошей у сфері кіно- й телевиробництва. Конкурсу як такого не було. Час, виділений для подачі проєктів, не передбачав участі тих, хто не був завчасно проінформований. Так само стрімко виносили рішення. Ніякого оцінювання експертів не було. Долю розподілу грошей нібито вирішували дві особи: колишній міністр культури Олександр Ткаченко й режисер «Кварталу», близький друг президента Олексій Кірющенко.
Звісно, перелік «переможців» був симптоматичним: свій до свого по своє. Серед тих, хто отримав держфінансування, не було випадкових людей і компаній. Усі вони тим чи іншим чином дотичні до так званого телелобі. Можливість освоїти частину державних грошей є, в рамках цього розуміння, нагородою за лояльність.
За тим самим принципом проходитиме й нинішній, 19-й «пітчинг». Аналогічно список проєктів-фіналістів, що претендують на фінансування, майже не містить випадкових компаній і персон. Винятки, звісно, є, та вони лиш підкреслюють масштаби явища. Нову Раду сформували з метою і надалі не допускати (до виробництва, поширення, бюджету, законотворчості) в кіносфері чужих, не належних до телелобі. За бортом опиняється значна частина кінематографістів, серед яких, наприклад, ті, хто захищає країну на фронті, або ті, хто активно представляє Україну на міжнародних кінофестивалях.
Не варто думати, що ця частина кінематографістів сидить склавши руки. Вона бере участь (і перемагає) у справді чесних і прозорих конкурсах зі зрозумілими технічними і творчими критеріями оцінювання. Можна згадати конкурси від Європейського фонду солідарності (його створили 22 європейські кінокомісії, щоб підтримати українське кіно під час війни), або від Нетфліксу (ця компанія двічі виділяла по мільйону євро для тих самих цілей через Кіноакадемію), або від програми «Фільмбуст» (донорські гроші розподіляли за конкурсом через організаторів фестивалю «Докудейз») — їхні ресурси потрапили до рук багатьох команд, що вже зараз презентують фільми на вагомих світових майданчиках. Окремо слід згадати діяльність Українського інституту, який робить надзвичайно багато для промоції українських фільмів.
Отже, існують дві паралельні реальності. Одна — де державні фінансові й організаційні можливості повністю привласнила група людей, де всі події підпорядковані єдиній ідеї: не допустити рівності й змагальності, аби зберегти контроль. Інша — де кінематографісти самотужки, без державної підтримки, тягнуть той віз, на якому зараз лежить колосальне навантаження культурної дипломатії та протидії інформаційній агресії РФ. Чи варто нагадувати, що перший в історії український фільм, що отримав «Оскар», Держкіно не підтримало навіть інформаційно? Що не завадило його чиновникам піаритися на чергових форумах через «здобутки українського кіно». Закордонним колегам вкрай складно зрозуміти, як так відбувається в українській кіносфері, що є державний орган, є державні гроші, але нема державної політики й суголосного культурного представництва країни за кордоном. Немає стратегії, кошти витрачають за принципом «проїсти», а не вкласти в щось, що створить додану вартість на виході як яскравий культурний ефект і розширить взаємодію світу з Україною як з культурно рівним партнером.