Спеціальна програма «Міцні конструкції»
«Міцні конструкції» — це надбудова над основною темою. Програма вивчає джерела сили українського суспільства. Тут покажуть анімацію про досвід окупації в Київській області («Жевріння» Владислава Каленського) й вигадливий футуристичний короткометражний док творчого дуету Яреми Малащука й Романа Хімея «Відкритий світ», де вони, використовуючи робота-пса, проводять сеанс воззʼєднання з домом юнака, що вже декілька років як виїхав з України.
Окремої уваги вартий фільм «Одного дня я хочу побачити тебе щасливим» Марини Нікольчевої. Це щирий та інтимний щоденник режисерки, що фіксує свої стосунки з партнером і його кризу середнього віку, яка поглиблюється на тлі повномасштабного вторгнення.
Конкурсна програма DOCU/СВІТ
У цій програмі зібрані фільми, що говорять про найактуальніші теми у світі. Багато цих історій, знятих деінде, відгукуються поточним викликам і резонансним справам в Україні.
«Ти мене любиш?» Лани Дагер досліджує аудіовізуальну історію Лівану, змонтовану з матеріалів домашнього відео, телебачення, кіно. Попри те, що країна не має національного архіву, приватні архіви її жителів достатньо сильні, щоб стати голосом країни крізь віки й покоління.
«Ціна правди» Марка Баудера стежить за викривачами корупцій та інших злочинів. Стрічка розповідає про відповідальність, яку вони беруть на себе заради донесення істини. Це натхненна, чесна історія про одну з головних «простих конструкцій», на яких тримаються демократичні суспільства.
«Майлін» Марії Сільвії Естеве змішує жахливу реальність і наївну казку. Її героїня, 37-річна Майлін, судиться зі священником Карлосом Хосе, який знущався з неї (і ще зі 121 жінки) протягом 15 років. Попри сміливість заговорити, боротьба Майлін натикається на стіну корупції, яка пронизує правосуддя.
«Блаженні» Андрія Лисецького фіксують стан українських митців, які переосмислюють свою роль і роль мистецтва в часи війни. Це естетична (як завжди в оператороцентричного Лисецького) оповідь про відповідальність творців і про виклики війни. А ще про майбутні образи нашого поточного досвіду, що їх, можливо, здатне закарбувати мистецтво. А можливо, безсиле це зробити.
Позаконкурсна секція ДОКУ/ХІТИ
У цю секцію збирають хіти зі світових фестивалів. Серед них — «Волосся, папір, вода» Чіонга Міня Куі та Ніколя Ґро, що розповідає про літню жінку з народу рук, яка жила в печері та навчає своїх онуків мови, що зникає. У фокусі вʼєтнамського режисера, відомого фільмом «Вʼєт і Нам» — історія його краю та дитячі спогади. Вони живлять усе нові й нові його стрічки — завжди медитативні, поетичні й напрочуд естетичні. Фільм переміг у конкурсі Concorso Cineasti del Presente кінофестивалю в Локарно, відомого пошуком новаторських мистецьких стрічок.
Формально вигадливий док «Якби голуби перетворилися на золото» Пепи Лубояцкі з документального конкурсу Берлінале-2026 звертає увагу на родичів режисерки, що роками живуть із залежностями. Авторка намагається зрозуміти причини шкідливої пристрасті, а також розібратися у травмах, що супроводжують її родину поколіннями.
Позаконкурсні фільми різних секцій
У позаконкурсній програмі також чимало фільмів, що резонують з нашою реальністю. «Кельтська утопія» Денніса Гарві та Ларса Ловена досліджує самобутню ірландську музичну сцену, яка звертається до міфології минулого в постколоніальному русі. Тут національна спадщина тісно переплетена з тягарем минулого пригноблення й надією на світле майбутнє. Для Ловена це вже друге занурення в музику, яка є частиною антиколоніального дискурсу, тоді як Гарві до того вивчав значно абстрактніші речі.
«Природжений фальсифікатор» Ерека Бремера й Беньяміна Роста занурює нас в історію Майкла Борна, який у 1990-х продавав комерційним телеканалам Німеччини фейкові новини. Він залучав акторів, записував фейкові аудіо й маніпулював матеріалом заради сенсацій. Багато його напрацювань і досі використовують пропагандисти і сумнівні блогери. Автори фільму розглядають історію Борна не лише як цікавий курйоз, а й як привід глибоко дослідити медіа та природу нашої довіри до них.
Український фільм «Мир для Ніни» Жанни Максименко-Довгич торкається болючої теми родичів загиблих на війні. Син Ніни, Ігор Брановицький — один з останніх захисників Донецького аеропорту. Він був страчений 2015 року в полоні російськими найманцями. Відтоді Ніна шукає справедливості й способу покарати винних у злочині. Її біль знаходить підтримку у спільноті таких самих матерів, як і вона, і наштовхується на холодну бюрократію. Та яким би важким не був цей шлях, він веде героїню до зцілення.
Конкурс ДОКУ/УКРАЇНА
Український конкурс Docudays UA цьогоріч зібрав усі основні хіти, що вже встигли пролунати у світі. «Сліди» Аліси Коваленко й Марисі Нікітюк розповідають про жінок, що постраждали від сексуального насильства на війні, але змогли знайти в собі силу говорити, адвокатувати інших постраждалих і, головне, рухатися далі. Світова премʼєра фільму відбулася на Берлінале, де він виграв приз глядацьких симпатій у документальному конкурсі секції «Панорама».
«Тиха повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука — фільм-спостереження за закритою релігійною громадою, яка оселилася в мальовничому місці, де проходили фронти двох світових воєн. Здавалося б, їхня найбільша проблема — це повінь, що час від часу загрожує місцевим. Але війна також змінює звичне життя. Це напрочуд поетична картина, яка вже встигла виграти приз за найкращу операторську роботу на фестивалі документального кіно IDFA.
«Ілюзія тихої ночі» Ольги Черних — мозаїка досвідів, обʼєднана липневою ніччю. Фільм дає обʼємне уявлення про життя в Україні часів повномасштабного вторгнення, де військова дійсність перетинається з побутовими радощами й незгодами. Стрічка продовжує особисте есе Ольги Черних, де війна нашаровувалася на її досвід переселенки й поєднувала «швейну машину та парасольку на операційному столі». Фільм отримав спеціальну відзнаку в секції Burning Lights на кінофестивалі Visions du réel 2026.
«Не питай мене, чи я вбивала» Олени Максьом — особистий щоденник режисерки та військовослужбовиці, яка приєдналася до Сил оборони на початку повномасштабного вторгнення. Відеощоденник стає простором рефлексії режисерки про витривалість і моральний тягар. Він продовжує лінію автофікшну, почату її роботою «Усе не буде добре».
«Де все зникає» Олександра Ткаченка — ще один відеощоденник, але відрефлексований стороннім спостерігачем. Це фільм на основі зйомок художника й ветерана Дмитра Докунова, який фіксував свою реальність на смартфон. Разом з Олександром Ткаченком їм вдалося створити документацію людини, яку змінює війна, і яка, попри жахливу реальність навколо, залишається собою.
Секція «Архів війни / Фрагменти опору»
Це добірка фільмів, створених військовими. Тут ідеться про службу різних видів військ (спецпризначенні, ППО, дронові екіпажі, оператори НРК, НГУ тощо), а також про культурну дипломатію, яка триває навіть в умовах фронтової реальності. У програмі зібрали знакових режисерів-документалістів, серед яких Вадим Ільков («Підрозділ з нуля», «Сова»), Сергій Лисенко («Джин у повітрі»), Дмитро Грешко («Семюел Баєр: поза кадром»), Володимир Сидько («Механіка війни») та інші.
Спеціальна програма «Деконструкції»
Програма архівного кіно у співпраці з Довженко-Центром зібрала знакові для України події, закарбовані на плівці у 1980-х і 1990-х роках. Це фіксація повернення кримських татар додому («Минуле?…» Рафаїла Нахмановича) і солдатів-афганців, що після участі у навʼязаній війні опиняються вдома, де ніхто не розуміє причин трагедій, які спіткали їхні родини («Рана» Хаджи-Мурада Мамедова). Кадри з мітингу 1989 року з нагоди річниці Чорнобильської трагедії («Право на правду» Георгія Шкляревського) та зустрічі режисера Анатолія Сирих з Сергієм Параджановим у Тбілісі («Сергій Параджанов. Відвідини» Анатолія Сирих). Ці плівки є тими «простими конструкціями», які досі чекають розвитку дискусії та рефлексії в українському суспільстві. І водночас містять підривну силу, яка вже колись змогла похитнути могутню імперію.
