Як усе починалося
Колись урочище Дорогожичі (або Дорожичі) являло собою важливу стратегічну висоту на шляху до столиці, адже тут перетиналися дороги, що пов'язували Київ з Черніговом, Полоцьком, Новгородом, а також з Волинню і Галичем, а через них – з Європою. Саме з боку Дорогожичів до Києва в 1139 році вступило військо чернігівського князя Всеволода II Ольговича. Посівши київський престол, князь заклав на Дорогожичах монастир і церкву, присвячену своєму небесному покровителю, святому Кирилові Александрійському. Вперше монастир згадано в Іпатіївському літописі. Більшість дослідників сходиться на тому, що будівництво завершено в 1140-х роках.
Через сто літ Кирилівський монастир, з великою ймовірністю, було сплюндровано військом хана Батия. Обитель відродилася в XVII ст., спершу під опікою князя Костянтина Острозького, пізніше – гетьмана Мазепи. 1806 року, після заснування по сусідству міського шпиталю для душевнохворих (Києво-Кирилівський богоугодний заклад), церква стає лікарняною. Сучасного вигляду «Кирилівка» набула вже в 1880-1889 рр. завдяки реставраційним роботам під керівництвом професора Адріяна Прахова.
Читайте такожПрахови, Стешенки, Ханенки: сімейні вулиці Києва. Частина 2
В радянський час від руйнації храм вдалося зберегти завдяки перетворенню на музей за рішенням Ради Народних Комісарів УРСР. Це сталося 1929 року; богослужіння поновили вже за Незалежності.
Звісно, довкола будівлі з такою довгою і насиченою історією існує сила-силенна легенд і міфів. Ось найяскравіші.
Змій
Сюжет, що супроводить будь-який старовинний будинок – підземелля. Таємний тунель на берег річки чи в інший замок, секретні печери, сховані скарби – все, що уява оповідача здатна втиснути під ґрунт.
Кирилівська церква стоїть на високому пагорбі урочища Дорогожичі. Прямо під нею – Смородинський яр, дном якого колись текла річка Смородина. Є переказ, що саме через цю річку пролягав так званий Калинів міст між світом живих і світом мертвих. Ясна річ, міст мав хтось охороняти, і тим вартовим казкарі призначили Змія Горинича. Жив він у Смородинській (Зміїній) печері.
Цікаво, що печери справді існують. Їх у 1876 р. виявив професор Володимир Антонович – за кілька хвилин ходи від Кирилівської церкви, у пластах глини та пісковика. Це – галереї заввишки близько 2 м, що заглиблюються в землю в різних напрямках. У печерах знайдено знаряддя праці, кістки ссавців, черепки посуду епохи міді-бронзи – а це IV–I тисячоліття до н. е.
Отже, Змій гніздився там, у норі, що вела до самого пекла. Щороку він виповзав на поверхню і вимагав від киян юнака чи молодицю, котрих забирав у своє лігво – і ніхто тих бідолах, звісно, більше не бачив. Одного разу дійшла черга до княжої доньки. Уздрівши дівчину надзвичайної вроди, Горинич не з'їв її, а лишив жити з собою. Хитромудра княжна вивідала в чудовиська, що побороти його може лише Кирило Кожум'яка, і передала цю звістку батькові через поштового голуба. Кожум'яка вийшов на ґерць і здолав Горинича. Той згинув, але перед тим голосно застогнав — звідси назва річки Стугна на Київщині, а на честь Кирила назвали урочище Кожумʼяки на Подолі.
Є й інші варіанти розвʼязки. Наприклад, Кирило запряг чудовисько у плуг та й зорав вали під Києвом. Або ж зашуганий гад досі глибоко під Дніпром прокопує нескінченні підземні ходи. Або (і цей варіант особисто мені подобається найдужче) Змій від прикрості впав у анабіоз і досі спить у печерах, над якими стоїть Кирилівська церква. Що буде, як він прокинеться – легенда замовчує.
Сюжет про Змія Горинича й Кирила Кожум'яку належить до одного з найпоширеніших фольклорних типів у світовій традиції: від Індри проти Врітри в Індії до Святого Георгія проти дракона в Європі.
Мертвий чернець
Якщо вважати старого Горинича нечистою силою, то в «Кирилівки» є проти неї непогана підстраховка. Наприкінці позаминулого століття під час реставрації у вівтарній частині було виявлено тріщину, де знайшли фрагменти чоловічих кісток та клапті чернечого одягу. Дослідники вважають, що то мощі місцевого святого — за традицією такі останки вмуровували у стіни церкви. Існує легенда, що в Смородинських печерах жив чернець на ім'я Кирило, тож його кістки, вочевидячки, замурували в церкві, аби таким чином убезпечити від всіляких Гориничів та інших лихих істот. Під час реставрації останки було вилучено, нині їхнє місцезнаходження невідоме.
Практика замурування мощей у храмі — це реальна й добре задокументована традиція. Вона походить від ранньохристиянської церкви (III–IV ст.), коли літургії служили безпосередньо на гробницях мучеників у катакомбах — вважалося, що присутність останків святого освячує місце богослужіння.
Скарб гетьмана Мазепи
Іван Мазепа був знаний як один з найзаможніших правителів Європи: конфіскація скарбниці попереднього гетьмана Івана Самойловича, володіння 20 тисячами селянських дворів, золотими копальнями, торговими монополіями, щедре меценатство в Києві.
Отже, недивно, що в народі подейкували, буцімто незадовго до Батуринської різанини 1708 року, вчиненої росіянами, Мазепа відправив до Києва під надійною охороною караван возів, набитих золотими дукатами, чеканами та дорогоцінним церковним начинням. Сховали в заплутаних занедбаних Смородинських печерах, тоді ще на околиці міста. Звичайні посполиті боялися заходити у «прокляте місце». Золото замурували в одній з галерей, яка вела просто під фундамент Кирилівської церкви, вхід засипали землею і завалили камінням. А щоб мало не здалося, байкарі додали ще й цілісіньку карету з чистого золота, яку Мазепа, розібравши, так само прикопав під стінами церкви.
Як наслідок, це призвело до справдешньої «золотої лихоманки» у ХІХ столітті навколо церкви – глиняні схили були поцятковані свіжими підкопами. Нічого ніхто не знайшов. Або знайшов, але уряд приховує, як завжди.
Кирилівська версія – це локальний варіант загальноукраїнського "мазепинського міфу." Перекази про закопане золото гетьмана трапляються також у Батурині, Переяславі, Чернігові, Полтаві і навіть у Бендерах (Молдова), де гетьман помер у вигнанні 1709 року.
Читайте такожЗраджений поляками, проклятий росіянами, відомий у Європі: факти про гетьмана Мазепу
Срібний ківш із річки Йордан
Золото не золото, а срібло таки знайшли. Було діло, один набожний киянин у XVII столітті рушив на прощу в Палестину. Дійшовши до Йордану, надумав зачерпнути святої води. Дістав свій срібний ківш, на якому було вигравіювано його ім'я, але через необережність ківш вислизнув з рук і потонув у річці.
У наступному кадрі безталанний прочанин через деякий час після повернення до Києва набирає воду з криниці під Кирилівською горою. Витягнувши цеберко на поверхню, він бачить на його дні той самий срібний ківшик, утоплений за тисячі верст на півдні.
Довірливі кияни з того виснували, що підземні води Києва та знаменитий Йордан з'єднані між собою, тож вода під Кирилівською горою має таку ж благодатну силу, як і палестинська. На згадку про диво було збудовано дерев'яну церкву, в народі названу Йорданською. Згодом тут наріс Йорданський жіночий монастир. Так склався свій міні-Єрусалим: прочани молилися у Кирилівській церкві, а потім спускалися, щоб омитися «йорданською» водою з джерела.
У цьому є своя логіка: церква й справді вчить, що, хрестившись у Йордані, Христос освятив саму природу води — тому кожну річку чи криницю, де відбувається водосвяття, символічно й називають "Йорданом". Тож Кирилівська легенда про джерело, "з'єднане" з Йорданом – лише один із локальних проявів ширшого явища.
***
Звісно, на цьому лісистому пагорбі ще вистачає патетичних чи смішних привидів і відлунює чимало величних імен, серед яких, зокрема, київський «проклятий геній» – Михайло Врубель. Але про це – згодом. Далі буде.