У 1979 році не дуже відомий режисер Рідлі Скотт випустив першу частину фільму про ксеноморфів — «Чужий». Тоді він продемонстрував одну зі своїх найвидатніших якостей як режисера-постановника: уклав сценарій у такі неочікувані жанрові рамки, що першопочаткова ідея повністю змінилася. Адже «Чужий» планували як космооперу: Голлівуд мріяв наплодити стрічок у цьому жанрі на тлі шаленого успіху «Зоряних воєн». Однак Скотт подивився на історію під іншим кутом і перетворив «Чужого» на науково-фантастичний техногорор з клаустрофобною естетикою й антиутопічним сетингом.
Згодом до культової франшизи успішно доклав руку майстер блокбастерів Джеймс Кемерон; також на ній відточував навички режисера популярний кліпмейкер і рекламник Девід Фінчер. Третю частину, до якої він долучився, певний час вважали провальною. Але потім, коли наприкінці 1990-х франшизу почали перезапускати й урешті у 2010-х за неї знову взявся батько-творець Рідлі Скотт, стало зрозуміло, що дебют Девіда Фінчера — це дуже непогане й навіть дбайливе ставлення до серії.
Річ у тому, що Рідлі Скотт після повернення почав створювати якийсь заплутаний міфологізований світ навколо «Чужого». І це радше знуджувало, ніж зацікавлювало. Врешті-решт колись новаторська франшиза сайфай-горору перетворилася на руїни легенди. Саме з таким матеріалом довелося працювати Феде Альваресу у 2024 році.
«Чужий. Ромул» — це сьомий фільм у серії. Щоправда, його події відбуваються десь між «Чужим» 1979 року й сиквелом Кемерона «Чужі» 1986-го. На одній шахтарській планеті-колонії корпорації Weyland-Yutani група молодих людей різних статей і рас вирішує вирватися з трудового рабства й утекти на далеку планету Івего ІІІ. У космосі вони натрапляють на великий закинутий зореліт «Ромул». Команда планує змародерити пальне, якого їм не вистачає до Івеги ІІІ. На «Ромулі» Weyland-Yutani проводила досліди на ксеноморфі, котрого героїня Сігурні Віверн викинула з космосу ще в першому «Чужому» 1979 року. Звісно, усе пішло не так, тепер космічний корабель заповнений іншопланетними паразитами, а юним героям треба вибратися звідти. Звісно, виберуться не всі.
Перед тим, як долучитися до «Чужого», Альварес уже працював з іншими культовими франшизами, як-от «Техаська різанина бензопилою». У новій стрічці він вирішив не займатися міфологемами Рідлі Скотта зразка 2010-х, а сконцентруватися на його відчутті метафізичного жаху зразка 1979-го. При цьому Альварес чудово усвідомлює, що працює з конкретним жанром і для масових глядачів, які, можливо, усіх тонкощів франшизи, створеної в рік народження їхніх батьків, можуть і не знати.
Саме тому вступна сцена на шахтарській планеті має вигляд розгорнутого мануалу всієї франшизи. Альварес демонструє глядачам усю карту своїх тем: страх вагітності й процесу дітонародження, складність стосунків між людьми й синтетиками (роботами), звісно, зловісність капіталізму й корпорацій, які тепер мають міжпланетний масштаб.
У центр сюжету Альварес виводить милу сирітку Рейн (зірочка стрічок «Прісциллла» Софії Копполи та «Повстання Штатів» Алекса Гарленда Кейлі Спейні) та її названого братика, темношкірого робота-синтетика Енді (зірочка серіалу «Індустрія» Девіда Джонссона). Решті акторів теж виділяє достатньо часу, щоб поверхово познайомитися з ними, перш ніж їх настигне ксеноморф.
Звісно, що найбільше уваги у фільмі відведено героїні Кейлі Спейні, яку хочеш-не-хочеш порівнюєш з героїнею Сігурні Віверн з «Чужого» 1979 року. Це дуже різні персонажки. Віверн створила образ невротичної смерті всіх іншопланетних загарбників у галактиці. Вона розряджає бластер з надривним бойовим кличем і випнутими на шиї венами. Спейні — радше персонажка, яка намагається вижити. Вона, звісно, дуже мила й по-своєму винахідлива. Однак тієї невротичної експресії та ненависного погляду, які привносила Сігурні Віверн, Спейні не має. Її героїня — просто підлітка, яка чудом вижила в колотнечі на закинутому зорельоті.
Загалом Альварес і його сценарист Родо Саягес дуже розумно дотримуються формули «менше діалогів, більше руху», що задає жвавий темп фільму. Стиснувши хронометраж до двох годин, стрічка дуже міцно тримає динаміку сюжету. Споглядати, як підлітки проходять криваві квести на закинутому зорельоті, не набридає. Навпаки, «Чужий. Ромул» — досить цікаве, захопливе й по-хорошому моторошне кіно. Зокрема й тому, що тут прекрасно витримана естетика першого «Чужого» 1979 року. Попри те, що «Чужий. Ромул» — це історія про підлітків, які влипли в халепу, це також досі той самий старий-добрий техногорор з його клаустрофобно-задушливою атмосферою та занедбаними декораціями важких металевих шлюзів, розтрощених пультів управління та довгих коридорів енергетичних відсіків, де з труб постійно щось стікає і крапає, а в генераторних і ліфтових блимає та загорається.
«Чужий. Ромул» — фільм, який можна описати однією фразою: повага до першоджерела. Альварес дуже трепетно ставиться до кіно 1979 року і намагається створити оповідь, яка з певною нотою ностальгії розповідатиме історію маловідомої боротьби з ксеноморформами на загублених у космосі зорельотах — а не стрічку про обожествлення Чужих. Хай його «Чужому» бракує оригінальності, а героїня Спейні не така яскрава, як Сігурні Віверн, та на тлі попередніх провалів франшизи «Чужий. Ромул» дійсно став достойним поворотом у якісне оновлення. Навіть якщо це поворот не в бік, а назад, до першовитоків.