Конфлікт між статями як один з аспектів fin de siècle
Чоловіча реакція на жіночий голос і феміністичну ідею була складною. Вірджинія Вулф, котра пильно вивчила аналогічну проблему в англійській літературі, дійшла до висновку: «Історія чоловічої опозиції до жіночої емансипації, можливо, цікавіша за історію самої емансипації».
І чоловіки, і жінки бачили, проживали, осмислювали й відображали у свідомий інесвідомий спосіб конфлікт між статями, який існував у суспільстві. Дискурс культури глибоко позначений цим конфліктом і різноманітними реакціями на нього.
Ще в ранніх щоденниках Кобилянська записала: «...я не хотіла б вийти за нього заміж, бо він такий самий чоловік, як і всі інші, а я ненавиджу чоловіків». Парадоксальна цитата в контексті щоденників, які показують молоду дівчину, переповнену бажанням любити, яка майже постійно закохується в різних чоловіків, починаючи від власного брата до одруженого священника, часто закохується, не бачивши свого об’єкта, іншими словами, любить власну фантазію. Однак і ця «ненависть» має під собою підстави. Вона пов’язана з передчуттям того, що чоловіче суспільство відкине її. Відкине її надто нестримні, неконтрольовані почуття, її надто самостійні погляди, її надто живий розум. Що й сталося досить швидко.
В одному з перших листів до Ольги Кобилянської Леся Українка формулює своє ставлення до галицьких чоловіків, з якими «не можна... почувати себе вільно... У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто нарівні — зроду!». Тому Леся Українка не дивується, що «галицькі уми» не вплинули на Кобилянську, і не довіряє запевненням галицьких поступовців про співчуття до жіночого питання.
І вона, звичайно, має рацію. «Галицькі поступовці» ніколи не були послідовними й до кінця щирими в підтримці феміністичного руху. З одного боку, такі соціалісти як Франко й Павлик, подібно до інших європейських соціалістів другої половини XIX віку, підтримували емансипацію. З іншого боку, в глибині їхніх сердець залишався страх перед руйнівністю надто радикального фемінізму, залишалося бажання поставити його в пристойні рамки авторитетною чоловічою рукою, що якоюсь мірою робили Франко, Павлик, Маковей та інші прихильники цього руху.
Промовистий приклад дає Франкове редагування Кобилянської. Франко опублікував у ЛНВ (т. XXXIV) оповідання «Ідеї», вилучивши з нього частину розповіді вдови. Після її слів «на полі соціалізму, жіночої емансипації, національнім — не знаю врешті на чім» у рукописі йшли слова: «...додала, зворушена власними словами. Я була така охоча до праці... така напружена до діяльності, як тота стріла старенних луків, що ожидала хвилі помчатися золотою блискавкою в невидиму даль!
Для мене не існували ніякі так зв. приватні інтереси, як споминала я вже. Я не бавилася дівочими мріями про любов, мужчин і подружжя, як мої ровесниці. Яке се там життя, — думала я з погордою молодості, — в котрім жиється виключно для себе?.. Зачинитися між чотири стіни, годувати себе і кількох душ коло себе. Заткати вуха проти того, що виходило знадвору і стогнало, домагалося від нас помочі?.. Що дзвонило дзвонами на різні мови і виривало серце з грудей... Що се за таке життя, от таке життя «для себе»? Питала я.
Мені було того замало.
Я хтіла більше.
Народові треба було більше, ніж щасливих подруж, зачинених в панських кімнатах, щасливих. Ба більше, ще як і «ідеалу» говорити лиш матерньою мовою. Він, що, може, був в розмаху на культурну народність, без вироблених рисів і характеру, без тієї сили, що творить і полишає за собою монументи в історії і мармурових богів...».
Отже, в цьому уривку викладено майже повне кредо Кобилянської — фемінізм, соціалізм, народ. Напівнатяками вона скидає ідеали — є щось більше за ідеал сім’ї (патріархальному ідеалові протиставлена феміністична свобода вибору), є щось більше за ідеал говорити рідною мовою (ідеалові націоналізму протиставляється ширший ідеал, це, очевидно, соціалізм). Нарешті, є щось більше за ідеал народності, це саме ідеал «культурної народності». Неясність у цьому моменті не випадкова. «Культурна народність» — досить невиразний ідеал в обставинах початку віку.
Чому Франко викреслив цей уривок? Очевидно, з тієї ж самої причини, з якої він не згадає наступного року про фемінізм ранніх творів Кобилянської в листі до Ягича. Такого роду редагування виказує страх маскулінної культури перед «новими», сильними жінками й усім комплексом проблем, які вони приносили.
Навіть такий освічений чоловік, як Стефаник, котрий підтримував ідею навчання жінок в університетах, міркував так: «Інша річ, чи все лиш образовану жінку можна любити. Я без мотивів кажу, що не все любиться образовану, де є вибір між образованою і необразованою, дуже часто вибирається послідню...». В тому ж листі він відмахнувся від Кобринської: «Я дуже скептично відношуся до образованя галицьких жінок... Кобринська, напр., є талановита, та образованя у неї нема. Stuart Mill, кілька книжок інших за емансипацію і з економії — то ціле джерело, з котрого черпає, — і є нудна».
І Маковей в оповіданні про мужчину-емансипанта, яке, очевидно, мало стати пародією на «екстреми» феміністичного руху, на небажання жінок одружуватися, виказав цей страх перед невідомою, анархічною жіночою загрозою.
У свою чергу, Кобилянська, яка, очевидно (як показує їхнє листування), в душі хотіла вийти заміж за Маковея, в цьому тексті 1903 року підводить концептуальну основу під своє самітництво й засуджує шлюб як принцип.
Ще більше Маковей виказав загальний глибинний страх галицьких чоловіків перед фемінізмом у неопублікованому вибачливому листі до Ольги Кобилянської, де спробував мотивувати їхній розрив. Там є такі слова: «В р. 1950 якась люта феміністка напише у Вашій біографії: «Сумну ролю в життю Кобилянської відограв
Осип Маковей. Сей дурень думав, що жінку вдовольнить приязню. Він навіть щось там писав про неї — і зовсім прихильно — і інтересувався її працями, — та що з того, коли його тупа голова не могла піднятися до вищих доказів приязні, — він відкинув таку гарячу любов задля... (се буде надруковане 1950 р.)...
Гей ти, феміністко з 1950 р.? Коли б я знав, де ти по світі вештаєшся та чи є вже ти, я би тебе найшов і дав наперед доброго прочухана».
Соломія Павличко (1958–1999) – літературознавиця, перекладачка, авторка праць з історії та теорії літератури, фемінізму, інтелектуальної історії. Докторка філологічних наук, професорка Києво-Могилянської академії. Засновниця культового видавництва «Основи». Авторка книг: «Філософська поезія американського романтизму» (1988), «Байрон. Нарис життя і творчості» (1989), «Letters from Kiev» (1992), «Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії» (1993), «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997). Посмертно вийшла робота про Агатангела Кримського (2001). Однією з перших в Україні вона заговорила про фемінізм і зібрала довкола себе жінок-однодумиць. Авторка праць із історії фемінізму. Започаткувала в Україні видання феміністичної літератури, займалася ідеєю партнерської сім’ї, образом нової української жінки.