«Лазня диявола» оповідає страхітливу історію, що трапилася 1750 року у Верхній Австрії. Спочатку, крім короткого епізоду (про нього нижче), усе має спокійний, традиційний вигляд: побожна молода селянка Агнес (Аня Плашґ) одружується з місцевим ґаздою Вольфом (Девід Шайд). На весіллі п’ють і танцюють. Але вже перша шлюбна ніч минає не так весело.
Мало того, що Вольфа, судячи з усього, взагалі не цікавлять жінки, шлюб з ним тягне за собою навантаження в особі владної матері (Марія Гофштеттер), яка фактично переселяється до молодят і контролює все, від каструль до справи дітонародження. Будинок, який Вольф купив у борг, — темний і непривітний, загублений серед лісу. Дні складаються з виснажливої роботи, безперервних молитов і роздратованих напучувань свекрухи. Ані чоловікових пестощів, ані жаданої вагітності, ба навіть доброго слова Агнес чекати не доводиться. То й не дивно, що вона потроху впадає в саморуйнівний відчай, який призводить до фатального вчинку.
Вероніка Франц і Северин Фіала дебютували як режисерський дует документальною стрічкою «Керн» (2012) і привернули до себе увагу герметичним фільмом жахів «На добраніч, мамуню» (2014). Їхній англомовний горор «Котедж» вийшов у американському прокаті 2020 року та зібрав понад три мільйони доларів.
Для цього партнерства важливе ще одне ім’я — культовий австрійський кінематографіст Ульріх Зайдль, зазначений у «Лазні диявола» як продюсер. Вероніка Франц — його дружина та сценаристка, Северин Фіала — племінник.
Зайдль не фільмує жахів, але дивиться на світ дуже тверезо, аж до явної мізантропії. Його як сатирика найперше цікавлять кумедність й озвіріння середньостатистичних громадян, а також релігійний фанатизм й іншування тих, хто не вкладається в загальноприйняті норми. Агнес у цьому сенсі — зайдлівська героїня, перенесена в тьмяну давильню провінційної Австрії середини XVIII століття. Вона вміє бачити красу у світі й має задатки художниці: збирає фактурні шматочки кори й засушених бабок з райдужними крилами, приносить додому букет квітів, каже Вольфові: «Чуєш? Ліс співає». Звісно, фраза про ліс сприймається як дурниця, букет — як сміття, а бабок з корою викидають.
Загалом у сприйнятті фільму є термінологічна плутанина: частина критиків описує його як горор, спираючись на попередні роботи Франц і Фіали й на формальну подібність «Лазні» до зразків жанру на кшталт «Відьми» (2015, історичний антураж, мотив дітовбивства), «Проклятої діви» чи «Першого знамення» (обидва — 2024, християнське мракобісся, вагітність як прокляття). Але тут інакше.
Горор зазвичай структурований як атракціон шокових сцен, що нагромаджуються поступово, від безхмарної експозиції до тотального насильства й протистояння монстрам. «Лазня диявола» ж починається вбивством немовляти, якого власна мати кидає у водоспад. І далі смерть і різного роду каліцтва позначені нав’язливим образним пунктиром: голови, черепи і туші вбитих тварин і риб; сусід-фермер, що повісився; нарешті виставлена на показ обезголовлена дітовбивця, до тіла якої Агнес ходить, як на прощу. Навіть повалені дерева в лісі нагадують зарослі мохом людські тіла. До згущення атмосфери докладається Ґшлахт, вимальовуючи своєю 35-міліметровою камерою просякнуті тінями, холодом і туманом прекрасні й безжально відчужені краєвиди. Жодних чудовиськ: загрозою сочиться саме повітря.
Аня Плашґ, більше відома як вокалістка меланхолійного поппроєкту Soap&Skin, має певний акторський досвід: зокрема, її попередня роль — класикиня німецької літератури Інгеборг Бахман («Омріяні», 2016). Робота Плашґ у «Лазні диявола» екстраординарна навіть на тлі відмінного ансамблю виконавців (та сама Гофштеттер — зірка фільмів Зайдля). Аня веде героїню по всіх колах повільного двогодинного пекла й деталізовано, в усьому емоційному спектрі та з величезним співчуттям показує, як тонка, щиросердна мрійниця ламається під вагою ворожого й безрадісного світу (до речі, Плашґ виступила і композиторкою, наклавши на ці ландшафти сновидно-параноїдальний саундтрек). Вихід один – самогубство за довіреністю. Якщо накладеш на себе руки, то не матимеш царства небесного, якщо ж уб’єш когось, навіть дитину — зможеш покаятися і після страти таки потрапити в рай. Загалом у XVIII–XIX століттях зареєстровано понад 400 подібних випадків.
У фіналі Франц і Фіала влаштовують уже чистий гіньйоль з актом масового вампіризму, що нагадує людське жертвоприношення в «Медеї» Пазоліні — ще одному фільмі про розтоптану жінку, яка відповіла на приниження настільки люто, наскільки змогла. Але навіть це не видається надмірним.
Бо «Лазня диявола» не горор. Це просто чесне кіно про те, як велося жінкам в Європі в не такі вже й давні часи. Про мучениць, яких не канонізують, не намалюють на іконах і не оспівають у молебнях. Хіба що зроблять про них трохи рухомих картинок.
