Літературною основою сценарію, написаного одноосібно Софією Копполою, стала автобіографічна книга Прісцилли Преслі «Елвіс і я». Фільм розповідає про 14 років з життя Прісцилли (уродженої Больє), починаючи зі знайомства з Елвісом у 1959 році на військовій базі в Західній Німеччині й до розриву стосунків у 1972-му. Прем'єра стрічки відбулася в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю. Виконавицю головної ролі Кейлі Спені нагородили кубком Вольпі за найкращу жіночу роль.
Цей фільм здебільшого розглядають як антитезу позаторішньому релізу База Лурманна «Елвіс». Там у Прісцилли буквально кілька реплік, а назагал картина присвячена протистоянню між співаком і його менеджером Томасом «Полковником» Паркером.
Однак цікавіше відштовхуватися від доробку самої Копполи.
Серед сталих мотивів режисерки — ізоляція жінок, їхня відгородженість від соціуму, здебільшого через сімейні обставини. Консервативна родина Лісбонів ховає вдома своїх дочок у «Незайманках-самогубцях» (1999), що згодом призводить до трагедії. Не надто вдалий шлюб і загубленість у нічному Токіо підштовхують Шарлотту (Скарлетт Йоганссон) у «Труднощах перекладу» (2003) до еротично забарвленої дружби з літнім американським актором (Білл Мюррей). Одруження з майбутнім королем Франції затискає Марію-Антуанетту (Кірстен Данст) у лабетах палацового протоколу й тронних обов’язків («Марія-Антуанетта», 2006).
Найбільше паралелей, звісно, саме з фільмом 2006 року. І там, і там юна дівчина одружується з королем (Елвіса почали так називати ще за життя) й потрапляє в цілковито чуже довкілля, яке живе за власними правилами. Антуанетта лишається з чоловіком до кінця — фатального, як ми знаємо. Прісцилла проривається до життя, яке нарешті належатиме їй. Але жодна з них не є жертвою — у Копполи, якою кепською не була б ситуація, героїні лишаються суб’єктами.
Кейлі Спені раніше діставалися ролі другого плану, причому в доволі екстремальних сюжетах: у кримінальному трилері «Нічого хорошого в готелі “Ель Рояль”» (2018) вона зіграла кровожерливу хіпі-сектантку, у мінісеріалі «Мейр з Істтауна» — 17-річну мати, вбиту за нез’ясованих обставин, а в новому проєкті фантастичного циклу про Чужих (під продюсерством Рідлі Скотта) їй, здається, випаде воювати проти безжальних ксеноморфів. З таким досвідом бути протагоністкою в камерній драмі — неабиякий виклик.
А втім, Спені чудово відпрацьовує дорослішання Прісцилли — з перших кадрів, де постає типовою школяркою, тишком з косичкою-хвостиком. На питання батька дівчини, суворого офіцера (Арі Коен), чому саме вона, Елвіс відповідає загальним: «Доросла як на свій вік. Мені подобається проводити з нею час». Насправді Прісцилла має вигляд однієї з багатомільйонної множини «звичайних людей» — тієї маси, котра ходить на концерти й купує диски чи не робить цього, але так чи так існує у світі, котрий кориться цілковито інакшим ритмам, аніж виснажлива суєта підмостків. Тиха і спокійна дівчина здається чимось на кшталт живого антидота, який Преслі намагається ввести у свої будні, аби його не поглинув власний образ, який він створив на сцені й перед камерами.
Роль Короля виконує Джейкоб Елорді — антигерой з підліткового серіалу «Ейфорія». Важко позбутися відчуття, що Коппола спиралася в кастингу на фізичні параметри: у тих моментах, де подружжя з’являється обіймаючись чи обличчям до обличчя, дружина мало не на дві голови нижча за чоловіка, який просто нависає над нею. Ця неспівмірність відбивається і в їхніх стосунках (до речі, що більш самостійною стає Прісцилла, то менше таких ракурсів). Для героя Елорді дружина — берегиня хатнього вогнища, і вибір для неї простий: «або я, або кар’єра»; він підганяє її під себе, переформатовує, контролюючи все: зачіску, одяг, макіяж, поведінку. «Ґрейсленд», омріяний фанатками рай, перетворюється на розкішну в’язницю. Коппола вміло використовує нинішню музейну законсервованість маєтку, аби показати його як місце, де час зупинився. Однак змальовуючи Елвіса як домашнього тирана, режисерка все ж уникає надмірної демонізації: він часто людина слабка й повна комплексів, не здатен упоратися з наслідками слави — і в чому є несподіване зближення з потрактуванням стрічки Лурманна.
Прикро, що, повністю зосередившись на Прісциллі, деталізуючи її життя, Коппола втрачає історію. На другому плані, наприклад, немає жодного мінімально цікавого персонажа: усі пласкі, усі взаємозамінні. Сюжет складають епізоди з різних років, однак потрібної динаміки від сцени до сцени годі й чекати. Монотонні сварки повторюються з одних і тих самих приводів; реакції Прісцилли й Елвіса доволі передбачувані. Прісцилла каже про зростання самотності, яка підштовхує її до розриву, але для зображення отаких буттєвих, важливих речей, для справжньої драматичної атмосфери в оповідному просторі фільму бракує місця. Маємо, по суті, щось на кшталт газетної хроніки, втіленої хіба що з більшим, ніж у газеті, бюджетом.
Спені частково рятує фільм. Якраз на неї та її трансформацію дійсно цікаво дивитися. Брак сюжетної енергії вона компенсує поступовими, ледь помітними, але вправними змінами в міміці, жестах, інтонаціях. Під фінал вирощує з покірливої напівдитини сильну особистість, переможницю — котра згодом стала успішною підприємницею та кіноакторкою.
Власне, фільм цінний саме цим: емансипативним поглядом на стандарт «дружина знаменитості». Можна обертатися довкола зірки до скону, корячись її гравітації. А можна зрештою стати небесним тілом з власною траєкторією. Важкий, але можливий вибір.
