1. Щойно підписана сушарка для пляшок набуває статусу музейного експоната, провокація втрачає силу; вона обертається на свою протилежність.
Петер Бюргер, «Теорія авангарду»
2. Мистецтво не може бути вираженням часткового: етнічного чи «егоїчного» (moique). Воно є безособовим виробництвом істини, зверненої до всіх.
Ален Бадью, «Тези про сучасне мистецтво»
3. Український авангард може стати символом культурної дипломатії, який презентуватиме Україну у світі універсальною мовою мистецтва.
Текст музею, МІТЄЦ
4. Мова про те, чи є український авангард, але оскільки всі знають, що він є, то треба дати відповідь на це ще якусь візуальну і практичну.
5. Український авангард народжувався одночасно майже в усіх країнах світу.
***
«Український авангард. Еволюція» — це, як зазначають самі натхненники й організатори події (Едуард Димшиц і Юрій Комельков), не виставковий проєкт, а показ творів мистецтва. Ці 29 творів, переважно живопис і декілька скульптур, є подарунками відомих художників і колекціонерів Музею історії міста Києва. Роботи для виставки зібрали за декілька місяців. Тобто, як зазначають куратори, це виставка «першого етапу дарування робіт художників, що причетні до другої-четвертої хвиль авангарду». Усього куратори виокремили чотири хвилі (зі сподіванням, що український авангард продовжить «хвилюватися» далі).
Класифікаційна ознака, яка задала б яку-небудь теоретичну рамку, у цьому поділі відсутня. За викладками кураторів, перша хвиля припадає на початок ХХ століття, хоч «ще з кінця ХІХ століття українська історія мистецтв стала історією авангарду». У 1950–1960-х «авангард знову відродився» під час Відлиги. Третя хвиля — середина 1980-х – 1990-ті — повʼязана з «художньою свободою, якій сприяли завершення існування комуністичної ідеології, розпад СРСР, Чорнобильська катастрофа». Четверта хвиля, що «розгорталася з укоріненням Незалежності», означили за рейтингом журналу Forbes, який у 2016 році визначив «25 найуспішніших художників» (зокрема, Романа Мініна й Анну Миронову).
Мабуть, наразі це ключова проблема більшості українських виставкових проєктів (або, за їх відсутності, незчисленної кількості «показів творів») — відсутність дослідницької роботи, що унеможливлює фаховий діалог з референсами для текстів, ідей, виставок. Відсутність такого діалогу породжує відсутність такої системи (сучасного) мистецтва, яка передбачала б і втілювала екологічні стосунки між усіма її акторами.
Цензура в державних установах, знищення творів молодих художників (Володимир Кузнєцов у Мистецькому Арсеналі, Спартак Хачанов у НАОМА, Вася Дмитрик у ЦСМК "Шампанка", Дмитро Толкачов у одеському театральному просторі ТЕО), неналежна оплата їхньої праці, паразитичне зростання приватного за рахунок державного у сфері є проявами цієї відсутності. Відсутність дослідницького апарату проявляє себе на рівні термінології: «Постмодернізм — це безпосередньо течія третього авангарду, що перегукується з трансавангардом» (з опису роботи Віктора Сидоренка). Для мистецтва ХХ–ХХІ ст., яке саме великою мірою є теорією чи її продуктом, це набуває критичного значення.
Саме членування авангарду на якісь хвилі чи періоди є нонсенсом й одразу вказує на відсутність розуміння того, чим є авангард. Подібні класифікації та періодизації, звісно що, є рефлексивним і першим когнітивним кроком з упорядкування інформації. Проте такий на позір зрозумілий підхід є невиправданим і не годиться для такого явища, як авангард, що є спеціальним способом продукування мистецтва, котре має свою генеалогію. Це явище слід, за влучним спостереженням Розалінд Краусс, розглядати з позицій медичної етіології, яка не передбачає ніякої еволюції, а можливо, навіть динаміки. Тавтологія в мистецьких практиках має на меті зруйнувати сам простір мистецтва, твір мистецтва, роль і функціонал художника, які складалися століттями на заході. Звісно, існують різні погляди, різні підходи та дискусії різного рівня довкола теорії (теорій) авангарду. Проте все, про що на нинішньому етапі заявляє показ творів «Український авангард. Еволюція» — це першочергова нездатність розпочати цю дискусію, неможливість створити дискурс, компліментарний чи опозиційний тим, які вже склалися й закріпилися.
Потуги нострифікувати наявні дискурси, націоналізувати їх, українізувати, скласти історію українського авангарду, прослідкувати (витворити) його еволюцію завершуються зрештою тим, що ми могли бачити в Музеї історії міста Києва — вторинністю й партикулярними прагматичними цілями. Безграмотні етикетки рясніють меншовартісними порівняннями, грою в асоціації та пошуком безпідставних аналогій. Максим Мамсіков організаторам-кураторам «нагадує творчість Енді Воргола та Віктора Вазарелі» (уже написали б, що Андрій Варгола теж на українській хвилі); Олександр Дяченко «продовжує пошуки Пабло Пікассо й Амадео Модільяні»; роботи Ігоря Ступаченка виконані у традиції «класичного авангарду», а от Олександр Ройтбурд у своїх роботах поєднує «класичний і сучасний авангарди»; Олександр Бабак створює «абсолютно авангардний витвір, в основі якого лежать прийоми абстрактного живопису Кандинського й інших художників»; Віктор Сидоренко створює «суто постмодерністичний твір» тощо.
Ці кураторські фантазії «підкріплюють» насмикані цитати дослідників-мистецтвознавців Дмитра Горбачова, Галини Скляренко, Ігоря Абрамовича й самих художників. Професійна й академічна етика не тільки в наявності посилання на чиїсь слова, а й у тонших речах, як-от доречність згадування когось узагалі, особливо якщо це створює хибне враження безпосередньої причетності людини до події. Стиль і доречність цитування в етикетках зате відповідають загальному підходу до експозиції, яка нагадує оформлення книжки про «успішний успіх» з декількома цитатами відомих людей на обкладинці.
Цей «показ творів» організували нібито в партнерстві двох музеїв: Музею історії міста Києва й ГО «Музей авангарду». Щоправда, юридичний статус Музею авангарду постійно зникає: з експлікацій і лого виглядає, ніби це вже чинний, оформлений музей, матеріально, юридично і символічно паритетний Музею історії міста Києва (насправді ні). Мотивація ГО тут цілком зрозуміла: використати «прогріте» місце як територію для «показу творів», який примножив би символічні статки для «показаних» творів авторів і власників колекцій. Музей авангарду «поки що (!) розглядається як структурний підрозділ Музею історії міста Києва». Мета Музею авангарду — «віднайти всі твори, повʼязані з авангардовими явищами в образотворчому мистецтві України, знайти всі ці імена й максимально подати це в одній установі, на стінах одного будинку. <…> Бажано, щоб це був багатоповерховий будинок у центрі міста <...>». Утім у поточній конфігурації Музей історії міста Києва скоріше зазнає репутаційних втрат, демонструючи відсутність експертизи й потенціалу для утримання наявної експозиційної площі. Або інакше: Музей сам перетворюється на експозиційну площу.
*виправлення 12.01.2024 20:40: на прохання автора, "Вася Дмитрик у МСІО" замінили на "Вася Дмитрик у ЦСМК "Шампанка"
*виправлення 16.01.2024 09:00: на прохання автора, замінили "Куратор Едуард Димшиц" на "Партнер створення нового музею, мистецтвознавець Едуард Димшиц".