Тихою величавістю розкочується Дністер. Примарами ширяє білий туман. За кадром голоси старожилів розповідають про те, як між Голодом і Війною Дністер вийшов з берегів і багатьох забрала стихія.
Такий заворожливий вступ міг би бути початком фентезі-саги в дусі «Володаря перснів» — але це зачин документальної роботи Дмитра Сухолиткого-Собчука про велику ріку й кашкетників, що населяють її узбережжя.
Кашкетники — це узагальнена назва релігійної спільноти, що живе в кількох селах Наддністрянщини. Вони сповідують сильно видозмінену форму п’ятдесятництва: приймають хрещення в дорослому віці, не мають окремого молитовного дому. Кашкетників часто порівнюють з американськими амішами (у фільмі про це теж згадують), адже їхній ультраконсервативний спосіб життя включає максимальну ізоляцію від зовнішнього світу, табу на використання сучасних технологій (навіть електроенергії), а також відмову від алкоголю, тютюну і святкування будь-яких свят. Окрім того, кашкетники сповідують пацифістські погляди і принципово не беруть до рук зброї, навіть мисливської. Назва «кашкетники» походить від характерних картузів, які носять усі чоловіки громади.
Ідея створити «Тиху повінь» спала режисерові ще в студентські роки, коли він вивчав релігієзнавство на філософсько-богословському факультеті Чернівецького університету. Сплавляючись з друзями Дністром, Сухолиткий-Собчук уперше побачив поселення кашкетників. У 2000-х він кілька разів намагався зняти документальну роботу про цю релігійну спільноту, однак кашкетники категорично відмовлялися від участі, тому врешті режисер обрав іншу тему, пов’язану з фольклором й етнографією, і створив фільм «Красна Маланка» про традиції новорічних святкувань на Буковині. Польові дослідження для «Красної Маланки» згодом стали базою для ігрового дебюту Сухолиткого-Собчука — фільму «Памфір». У 2021-му режисер вирішив знову повернутися до теми кашкетників, однак створити велику документальну роботу вдалося лише у 2026 році.
Утім «Тиха повінь» — це не просто етнографічне кіно про екзотичну спільноту та вплив війни на її уклад. І в доку «Красна Маланка», і в ігровому «Памфірі» Сухолиткий-Собчук розгортає великий міф, навколо якого вибудовує всесвіт героїв. У «Тихій повені» цим великим міфом стає Дністер. Велика і стрімка ріка, яка часто виходить з берегів і нищить усе навколо. Зокрема і кашкетницькі села. Дністер зняли так, що кожен кадр можна заскриншотити й отримати красиву пасторальну листівку. Це окремий персонаж фільму, який є окремим об’єктом інтересу Сухолиткого-Собчука. Тонка операторська робота цілого колективу майстрів (Івана Морораша, Олександра Коротуна та В’ячеслава Цвєткова) й гіпнотичний монтаж Миколи Базаркіна створюють образ Дністра як метафізичної стихії, а не просто великої ріки.
Розливи Дністра постають хронотопом, у якому мешкають кашкетники. Їхні життя — це епохи, які вони відміряють від однієї великої повені до іншої. Ріка для них є мірилом і часу, і простору.
Використані у фільмі закадрові голоси старожилів — по суті, усноісторична пам’ять кашкетників. Там є місце і масштабним історичним подіям, як-то Друга світова, і епізоди, важливі лише для громади — зокрема, спогади про Івана Деркача, засновника і проповідника громади, якого кашкетники вважають пророком. Ці голоси пояснюють суть кашкетницької віри, але також вплітають її в контекст минулого й майбутнього, тісно прив’язуючи існування громади до розливів Дністра.
«Тиха повінь» — це проєкт, який пройшов шлях трансформацій і переосмислення через повномасштабне вторгнення. Сухолиткий-Собчук фільмує історію релігійної громади пацифістів-відлюдників, яких, попри розташування в тилу, не оминула війна. У сценах бережного випікання хліба та фронтових буднів на Донеччині Сухолиткий-Собчук демонструє ту саму логіку, якою почасти користуються пацифісти з релігійних міркувань: готовність бути вірним своїй країні не завжди вимагає брати до рук зброю. Хоч кашкетники не воюють, та вони усвідомлюють важливість участі у війні, і саме тому громада активно волонтерить і допомагає землякам, які зараз на фронті.
Про «Памфір» Сухолиткий-Собчук зазначав, що важливо знімати кіно, яке говорить у Вічність. У цьому фільмі режисер говорив про відчуття прикордоння, буквального й метафізичного. «Тиха повінь» стає ще однією великою розмовою режисера з Вічністю, але цього разу про пам’ять, закуту у стихії. Про живу пам’ять, яка здатна повертати минуле в теперішнє з кожним новим розливом вічної ріки.