Перший рекламний анонс вистави «Маруся Чурай» від Франківського драмтеатру я побачила в березні, трохи менше ніж за місяць до запланованої прем’єри. Творча команда з відомих імен, позиціонована як «кращі з кращих»; вражаючі промофото з акторами в чорних костюмах на червоному фоні; відео, де Маруся Чурай палить цигарку на даху — усе створювало ефект епатажної, масштабної, буквально легендарної постановки, на яку обов’язково треба потрапити всім. За інформацією команди Франківського драмтеатру, «Маруся Чурай» — найдорожча і одна з технічно найскладніших вистав у репертуарі. За її прем’єрою, на якій зібралося багато селебриті, слідують солдаути з паралельними продажами мерчу й книг і благодійним проєктом, де за донат на збір для актора-військовослужбовця Богдана Романюка можна було отримати брендовану хустку з рядками з роману. Вистава отримала численні схвальні відгуки від публічних осіб з коментарями «геніально» й «неперевершено».
Я споглядала цю картину з дистанції майже восьми сотень кілометрів, що розділяють Дніпро й Івано-Франківськ, і не думала, що наближусь до вистави, поки хоч трохи не згасне шалений попит. Але мені все-таки пощастило підійти ближче й роздивитися деталі — я відвідала показ «Марусі Чурай» в межах театрального шоу-кейсу на фестивалі «Віадук», організованому цього червня Франківським драмтеатром.
Історичний роман у віршах «Маруся Чурай», за який Ліну Костенко відзначено Шевченківською премією, вийшов друком 47 років тому, у 1979-му — після того як радянська цензура близько шести років блокувала його публікацію. Нині роман, побудований навколо легенди про українську піснярку, є обов’язковим для вивчення у шкільній програмі. Особисто пам’ятаю питання на ЗНО з української літератури, де треба було зіставити цитати-описи з іменами героїв, про яких йдеться. Режисер-постановник й автор інсценізації, народний артист України, генеральний директор і художній керівник театру Ростислав Держипільський зауважив, що теж жив з цим текстом з дитинства, ба більше, прямо заявив: «Для мене взятися за цей текст — як до Біблії доторкнутися».
Утім вистава не працює з романом буквально. Команда театру зазначає, що постановка має на меті змістити фокус історії зі зради й отруєння на війну й людей, яких вона змінює, на втрату й вибір. Адже що тоді, у XVII столітті, події якого зображено в романі, що зараз, у XXI, коли виходить вистава, Україна воює. Воює і співає. Власне, театр обіцяє виставу про пісню, яка народжується з болю; про голос, який стає голосом народу; і про людей, які навіть у найтемніші часи залишаються людьми.
За задумом, потрапляючи до театральної зали, глядачі спектаклю перетворюються на присяжних у кримінальній справі обвинуваченої Марусі Чурай щодо умисного отруєння Гриця Бобренка. Щоправда, фактично присяжні є бездіяльними свідками, оскільки лише споглядають процес і жодним чином не впливають на нього. На авансцені розташоване лікарняне ліжко з медичними моніторами, під апаратом ШВЛ лежить нібито отруєний Марусею, але ще живий Гриць (актор Олег Панас). Спойлер: він пролежить на авансцені всю першу дію і «оживе» лише в другому акті, коли події перемістяться в часі назад. У голові несвідомо проскакувало іронічне «аби тільки не проспав свою сцену» — серйозно, ви спробуйте півтори години лежати, не рухатись, не чхати й не кашляти, але при цьому не спати. Зрозумієте, як важко буває акторам.
Але пам’ятаємо, що ми не в лікарні, а все-таки в суді: по центру зали, прямо між рядів у партері, побудовано прозорий куб — щось середнє між в’язницею та слідчим ізолятором, у який поміщають обвинувачену Марусю. Камера ніби підготовлена саме до візиту піснярки: окрім звичайної лави, тут для неї залишили синтезатор — не співати ж їй лише а капела. Коли підіймається завіса, глядачі бачать монументальні судові трибуни, де виступатимуть усі герої вистави. Сцену-суд та ізолятор по центру з’єднано подіумом, але персонажі переміщаються не тільки ним, але й усіма проходами в глядацькій залі. Я зручно дивилася виставу з 14 ряду (якраз на проході), але глядачам, що сиділи ближче до сцени, доводилося постійно крутити головами, щоб простежити за всіма подіями на різних рівнях локації.
Проте для втомлених ший вистава пропонує знеболювальне у формі величезного екрана, розташованого зверху. На ньому йде лайфстрим судових свідчень, який знімають оператори з кількох камер. Хоча зображення місцями зависає і звук відстає від картинки, такий прийом справляв враження фіксації кримінального процесу й допомагав розгледіти акторів тим, хто сидів за кубом і вже не міг робити невпинну зарядку голови.
Пряму трансляцію час від часу перебиває студійне відео авторства Олеся Саніна — режисера, відомого, зокрема, фільмами «Довбуш» і «Поводир». Так до вистави доєднали елементи кінематографу: під час виконання пісень на екрані бачимо великі плани виконавців — майже іконографічні символи. Маруся в сльозах немов Скорботна Богородиця (пам’ятаємо ж, що для режисера, який сам з’являється на екрані в образі козака, текст роману — майже Біблія). Відзняли також символічні сцени (наприклад, з надкушеними гріховними червоними яблуками), що прямо демонструють розділення на хороших і поганих. Зокрема, під час сцени підготовки до весілля на екрані бачимо, як накривають стіл: Чураїха кладе білі тарілки, а Бобренчиха — чорні. Коли ж суд виносить Марусі вирок, на відео, що йде паралельно, акторку обливають смолою та обкидують пір’ям.
Музику до вистави писав Святослав Вакарчук, з голосом працювала Наталія Половинка. Пісні, що виконують у виставі, належать до розряду українських народних, але їх авторство часто приписують міфічній Марусі Чурай. Пісні роздали персонажам так, щоб підкреслити особистість або специфіку ситуацій: Маруся з’являється на суді, виконуючи «Ой не ходи Грицю»; разом з матір’ю (акторка Наталія Половинка) вона співає «Ой у вишневому саду», а разом із суддею після вироку — «Віють вітри». Закоханий у Марусю козак Іван Іскра (актор Іван Бліндар) демонструє любов номером «Ой чий то кінь стоїть» — хоча повноцінним номером це назвати важко, оскільки більшу частину часу актор співає нерухомо.
Структурно вистава поділена на дві частини. Перша дія коротша — це суд над Марусею, під час якого вона не вимовить ані слова, тільки співатиме; друга — це хронологічний реверс історії кохання, що йде паралельно зі спробами врятувати Марусю від страти. Судову справу у спектаклі веде не полковник Мартин Пушкар (реальна історична постать), як у романі, а жінка-суддя (акторка Надія Левченко). Можливо, цей хід має нагадати глядачам, що часи змінились і тепер жінки мають доступ до таких високих посад. Суддя з’являється в класичному чоловічому діловому костюмі, проте на підборах, певно, не дуже зручних: пересуваючись подіумом, акторка перечіпається та губить туфлю.
За сюжетом роману, головна героїня опиняється в скруті після загибелі батька, козацького сотника Гордія Чурая. У виставі Маруся (акторка Марія Стопник) приходить до суду в недешевій білій шубі, в костюмі та на підборах — як і всі інші жінки у виставі. Сцена обіймів Марусі та Гриця в прозорому кубі у другому акті нагадує майже ідентичну сцену з іншої вистави Держипільського, «Ромео і Джульєтти». Теж акторка в білій шубі, той самий Олег Панас у ролі Ромео, куб-клітка, дим й ефектне світло. Чи це режисерське самоцитування, чи натяк-паралель на нещасне трагічне кохання, чи просто збіг — але візуально картинки подібні. Костюмами спектаклю опікувалася Олена Андрійчук: всі, окрім трьох персонажів, вдягнені в тотал блек костюми або сукні, стилізовані під такий собі козацький модерн. Кольорова гама прямо передає зрозумілу ідею: в біле одягнені лише батько Чурай (актор Владислав Демидюк) – загиблий мученицькою смертю воїн, автоматично позитивний герой, – та сама Маруся. Білий колір символізує її невинність і зараховує до «сторони добра». Гриць постає в суперечливому сірому – він теж воїн, але все-таки зрадник, і при цьому в проміжному стані, коли вже не живий, але ще не мертвий. Його образ – це компроміс між білими, невинними, святими та всіма іншими – чорними й грішними.
Галя Вишняківна (акторка Яна Івасюк) у прочитанні режисера – стереотипна звабниця: вона залицяється до Гриця, виконуючи відвертий танець навколо нього. Елементи її костюму вирізняють її з-поміж інших жінок: короткі шорти, топ з відкритим декольте, високі підбори. Вона зображена сексуалізованою та приземленою, далекою від мистецьких здібностей та високодуховних моральних рис Марусі. Така от чорна змія-спокусниця, яка змусила парубка піти на зраду, чесно демонструючи свій сексуальний потяг до нього. Цей максимально патріархальний погляд на зраду робить Гриця наполовину невинним у скоєному. Безвольним парубком, якого звабили, одурманили: після танцю з Галею він рухається ніби в трансі. Гриць не білий і не чорний – він сірий, а отже достойний пробачення з боку Марусі.
Хоч анонс вистави обіцяє прибрати фокус з історії зради, вона все ж залишається центральною темою. Але в сучасній перспективі Гриць, який тричі повертається з вибаченнями, викликає не співчуття та емпатію, а внутрішній спротив: «Оговтайся, Марусе, він тобі не пара!». Утім Маруся систематично готова пробачати, а потяг до страждання обґрунтовує реплікою: «А з чого ж, Грицю, пісню я складу?». Тобто їй, мисткині, стереотипно потрібен душевний біль, який можна сублімувати через пісню. Вона, можливо, травмована ранньою загибеллю батька, свідомо обирає Гриця, а не адекватного (за мірками будь-яких часів) Іскру. «Любов!» – можете зауважити ви. «Залежність», – зауважить вам у відповідь сучасний психолог. З усіма, так би мовити, буває.
Наскрізна тема війни у виставі вибудувана через історичні паралелі: Гриць все-таки не тільки герой-коханець, а перш за все козак, що служить чотири роки і повертається з боїв пораненим. Його мати (акторка Ольга Комановська) допомагає сину з реабілітацією. Ця сцена осмислена доволі тривожно: на те, щоб магічним чином перетворитися з ледь рухомого на абсолютно здорового, Грицеві вистачає п’яти хвилин сценічного часу. Так, можливо, це окреслений натяк і театральна умовність, але, враховуючи високу ймовірність того, що серед глядачів є поранені воїни, що витрачають на реабілітацію місяці й роки, умовність вкрай неетична.
Монументальна сценографія, що ідеально підходить до першого акту, перестає працювати у другому: на тих самих судових трибунах проходять вечорниці в стилі сучасної тусовки з кальяном (це знов нагадує бал-рейв з «Ромео і Джульєтти»); лікарняне ліжко стає зайвим елементом, який доводиться мовчки прибрати зі сцени; тим самим подіумом, що був шляхом на Голгофу для Марусі, козаки (вибачте) модельною проходкою вирушають на службу.
Щоб урятувати Марусю від страти, у романі Костенко Іскра стрімголов вирушає до гетьмана Богдана Хмельницького. У виставі ж закоханий парубок не приходить до цього рішення самостійно: записку з таким завданням йому передає суддя. Це викликає суперечливі роздуми стосовно зображеної логіки роботи правосуддя: виходить, уповноважена суддя не може самостійно винести вирок, а потребує якогось вищого суду, втручання зверху. Якщо колись давно — від гетьмана, то зараз… від президента? Продовжуючи історичну паралель, хочеться запитати: чи справді такої судової системи ми прагнемо зараз? Наскільки справедливі подібні втручання в автономні інстанції, особливо в умовах війни?
Богдана Хмельницького грає (ви точно вгадаєте!) Олексій Гнатковський. Проте фізично він не з’являється на сцені: записане з ним відео виводять на екран. Виглядає так, ніби зайнятий купою інших проєктів затребуваний артист не зміг прийти, тому доєднався до глядачів по зуму. Чи то інтернет з’єднання було слабким, чи коні втомилися, але, на відміну від роману, у виставі Іскра не встигає повернутись з універсалом про скасування смертельного вироку і про цінність Марусиних пісень для воїнів. Маруся помирає, і з’являється у фіналі у весільному вбранні поруч з Грицем. Вони залишаються разом десь там, на небесах, в іншому житті, а можливо – в паралельній шекспірівській реальності «Ромео і Джульєтти».
Про що говорить образ білої, невинної, беззаперечно талановитої, але нещасної Марусі у цій виставі? У моїй інтерпретації – про намагання, скажімо так, культурного істеблішменту відбілити та зняти провину з самих себе. Якщо асоціювати Марусю з сучасними діячами мистецтв (і всередині театру, і ззовні), то фраза з вистави «Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні» стає ніби виправданням для всіх і кожного, хто залишається в тилу, щоб тримати «культурний фронт» – бо він морально тримає тих, хто знаходиться на реальному. А якщо додати до цього рясну символічність, заходи в сакралізацію та прямі розмови про Біблію, усе це ніби натякає на той самий «гетьманський універсал», що дозволить вважати й себе легендарними та вартими увійти в підручники.
За сотнями прочитаних відгуків я роблю висновок, що публіка здебільшого реагувала на ефектну форму вистави. І я теж! Мені вистачило самих лише промо, щоб оцінити цю виставу як знакову для сучасності. Це вистава-картина, яку з відстані далекого ряду важко розгледіти – навіть за допомогою великого екрану. Проте, підійшовши до картини ближче, можна помітити повторені прийоми, невиправдано сексуалізовані образи, суперечливі теми – грубі й невправні мазки на полотні, яке претендує на довічне збереження в музеях.
