Україністика як питання національної безпеки
Пане Остапе, у Львові проходила конференція україністів з 38 країн світу. Заходу не афішували, інформацію про нього не надто поширювали. Організатори мали підстави потерпати за безпеку учасників?
Не можна сказати, що ми не афішували інформації — вона була. Хоча були й певні застереження, це правда. Безпекові питання для нас актуальні, тому намагалися мінімізувати ризики. А ризики пов'язані з учасниками, котрі могли б становити для нас якусь небезпеку чи загрозу або мати якісь небажані для нас цілі. У наступні роки ми робитимемо це, тому що під час війни такі превентивні заходи — абсолютна необхідність.
Тобто мова, а також ті, хто її вивчає, поширює та пропагує, могли бути мішенню ворога?
Так. Ворог намагається знищити саму українську ідентичність, а отже, ті, хто цю ідентичність зміцнює та пропагує у світі, можуть бути в очах ворога легітимними цілями. Крім того, в середовище україністів можуть проникати деструктивні люди із завданнями від цього самого ворога. Можливо, мова не обов’язково про фізичну загрозу учасникам, але принаймні про збір потрібної ворогу інформації.
Тому безпекові питання такі важливі для нас. Нагадаю, що співорганізатором конференції є Український інститут, який є інституцією під управлінням Міністерства закордонних справ. Ми співпрацюємо і надалі співпрацюватимемо з дипломатичними установами, можливо, і зі Службою безпеки. Так буде і під час наступних конференцій, щоб унеможливити якісь провокації чи подібні речі.
Але як проходив відбір учасників? Як вони дізнавалися про конференцію?
Ми поширили інформацію серед усіх зацікавлених і провели перед конференцією так званий загальний кол. Крім статусу учасника, був ще статус запрошеного гостя, яким могли скористатися, по суті, всі охочі. Потрібно було заповнити спеціальну форму гостя — її ми публікували на сайтах інституцій-співорганізторів: Українського інституту, Українського католицького університету, у соцмережах. Тож, окрім учасників, було кілька десятків гостей. Вони могли відвідувати всі події конференції нарівні з учасниками.
А власне учасників скільки було?
Близько 270 учасників та учасниць з 38 країн. При цьому більшість приїхала на конференцію особисто — понад 220 були у Львові.
Що ви можете розповісти про них — стать, вік? Яке усереднене обличчя сучасної україністики?
О, воно дуже приємне (сміється). Я не готовий вказати середній вік наших учасників, але обличчя сучасної україністики доволі молоде. І великою мірою жіноче. Жінок-учасниць було більше, ніж чоловіків, причому з різних причин. Якщо говорити про чоловіків-учасників з України, то тут є одна очевидна причина — багато хто в лавах Збройних сил.
Кого із заявників відсіяли і на яких підставах?
Критеріїв було кілька. Перший найпростіший, якому, однак, далеко не всі заявки відповідали. Заявка учасника мала відповідати україністичній тематиці. Але, попри таку очевидність підходу, нам надсилали заявки — назвемо їх так — російськоцентричні, які ми, звісно, відкидали. Були заявки російською мовою, що суперечило правилам конференції українських студій — вони просто не проходили технічний відбір. Були й заявки від українців, які живуть за кордоном, але не займаються україністикою, і тут включалося вже тематичне сито.
Зрештою, були заявки, які формально відповідали всім критеріям, та не дотягували за науковим рівнем. Часто тема видавалася нам незрозумілою або дуже нечітко сформульованою. У таких випадках пропонували щось додатково уточнити, а якщо заявник не проявляв активності, то ми змушені були не приймати таку заявку.
А ті люди, чию участь зрештою схвалили, вони бували раніше в Україні? Якщо не бували і якщо це був їхній перший візит, то які враження вони винесли з перебування у Львові?
Це хороше питання. Ми якраз пропонуємо учасникам заповнити таку фідбек-форму, де вони, зокрема, можуть поділитися враженнями про Україну і про Львів. Але відповідаючи на ваше запитання: багато хто не бував раніше в Україні. Далеко не всі якось пов'язані з Україною, тобто вони фізично відкривали для себе нашу країну. Від них ми почули багато слів захоплення, зокрема і через те, що такий великий захід змогли підготувати в часи війни.
Для них було шоком, що, попри постійні бомбардування, звичайне життя триває?
Так. Навіть ті люди, які цікавляться Україною і вивчають її, вивчають нашу культуру, не завжди мають релевантне уявлення про те, як виглядає повсякденне життя в Україні під час війни. Багато хто з них очікував, що тиск війни в нашій країні відчувається постійно, повсюдно, на кожному кроці. Тому той рівень безпеки, яким ми намагалися оточити, їх здивував. Вони сподівалися більш екстремальних умов. Тож, напевно, нам пощастило, що впродовж усієї конференції у Львові не було жодної тривалої повітряної тривоги. Була якась одна коротесенька…
Але знаєте, від деяких учасників я чув і таке, що їм важливо було відчути, що саме українці переживають під час повітряних тривог. Бо багато хто приїхав не просто подивитися, поговорити, погуляти, але також трішки пожити українським життям, наскільки це можливо впродовж кількох днів. І ми змогли запропонувати їм програму перебування поза академічними панелями, яка включала в тому числі прогулянки містом — зокрема вечірнім містом. І, звісно ж, Львів справив на наших гостей глибоке враження.
Еволюція україністики у світі
Повернімося до етапу, коли ви лише отримували заявки від потенційних учасників. Що показав зріз цих заявок? Що він засвідчив про стан україністики у світі й окремих його регіонах?
Засвідчив те, про що ви самі говорите — україністика представлена в усьому світі. Як у країнах Європи (від півночі до півдня, тобто від Норвегії і до Іспанії), так і в державах Північної Америки, тобто Сполучених Штатах і Канаді. Але і це не все, бо на конференції були представлені й країни так званого Глобального Півдня — досить багато учасників з Латинської Америки: з Чилі, Аргентини, Мексики… Була і Південно-Східна Азія (наприклад, Тайвань), і Ізраїль. Тобто майже вся географія світу охоплена, що не може не тішити.
Що ще показав зріз? Він показав кілька цікавих тенденцій, які ми, в принципі, як організатори більш-менш розуміли й усвідомлювали і до того. Але тепер таке розуміння стало ще одним аргументом на користь того, що подібну конференцію потрібно проводити.
Отже, йдеться про те, що після 2022 року глобальний інтерес до України почав стрімко зростати. Роль України змінилася, і вона перетворилася з однієї з маловідомих країн Східної Європи на гравця, який впливає на світову геополітику і до голосу якого починають дослухатися найважливіші світові лідери. Усе це стимулювало появу нових осередків україністики. При тому це і ті осередки, які вже інституалізувалися у вигляді центрів україністики, і ті, які представлені окремими ентузіастами, котрі, втім, мають потенціал гуртувати середовище однодумців.
І саме тому, що з’явилися нові ентузіасти україністики, яких так важливо перезнайомити, створити для них окремий майданчик, де вони зможуть взаємодіяти, важливо продовжувати наші конференції. Нагадаю, що останній конгрес україністів відбувся 2018 року, ще до початку повномасштабного вторгнення. Не відмовляючись від його досвіду як від свого коріння, ми, однак, розуміли, що потрібне перезавантаження цієї ідеї на всіх рівнях.
Що спонукає умовного жителя Тайваню або Чилі засісти за вивчення української мови?
Тут сценаріїв може бути багато, а декотрі я знаю з реальних розмов з учасниками. Скажімо, дуже частий такий сценарій: є люди, які професійно займалися славістикою або навіть русистикою. При цьому зовсім не обов’язково, що вони бували в Росії. До речі, це той критерій, через який ми відсіювали частину заявок — якщо людина відвідувала РФ після 2022 року, їй відмовляли… Але повернімося до вчорашніх русистів.
Так, вони займалися цим напрямком, але треба розуміти, що люди змінюються, змінюються їхні переконання, вони переоцінюють захоплення, зацікавлення, інтереси. І після початку повномасштабного вторгнення багато тих, хто займався русистикою, зрозуміли, що їм потрібно змінити сферу діяльності. Вони переключилися на українську мову через солідарність з Україною. Відчули, що Росія чинить зло, і взяли на себе певну місію, пов’язану з ширенням правдивих знань про нашу країну. А маючи російськомовний бекграунд, вивчити українську об'єктивно все ж значно простіше. Тож я думаю, що ми не маємо кенселити таких людей.
А інші сценарії?
А інші сценарії часто мають приватний характер. Тобто людина познайомилася з українцем / українкою і захопилася нашою культурою. Часом зацікавлення приходить через художні твори — мені доводилося розмовляти з людьми, які прочитали після 2022 року якусь українську книгу в перекладі своєю мовою, і для них стало важливо прочитати її в оригіналі. Так вони почали вивчати українську мову та літературу. Словом, варіантів тут багато.
Тобто якщо ми говоримо про нинішнє сприйняття Центральноєвропейського та Східноєвропейського регіону, то можемо констатувати, що фокус уваги переміщується з русистики на україністику. А русистика потроху втрачає позиції, чи не так?
Це, на жаль, занадто оптимістичний погляд, бо треба розуміти, що коли ми говоримо про академічний світ, то він є надзвичайно консервативним і змінюється повільно. Важливим чинником є те, що русистика у світових університетах, передусім у західних, має довгу традицію. Там є багато позицій так званих tenured full professors — довічних професорів, яких цієї посади ніхто не позбавить до кінця професійного життя.
Тобто доки вони не вирішать піти на пенсію, за ними закріплена професорська позиція в їхніх університетах — така академічна традиція. Багато цих професорів є русистами, а велика частина ще й етнічними росіянами, котрі займають доволі лояльну позицію до сучасної російської влади. Щоб переламати цю ситуацію, потрібно чимало часу й зусиль багатьох ентузіастів.
Натомість україністика зараз активна, але молода як у сенсі ще короткої традиції, так і дуже часто в сенсі фізичного віку людей, які нею займаються. Тому процес маргіналізації русистики займе певний час, але цього потрібно прагнути. Я розмовляв з колегами з різних університетів, зокрема й американських, і там усе ще викладають оці full professors, усе ще існують у курикулумах (тобто в навчальних програмах) академічні курси з русистики, на них усе ще записуються студенти…
Хоча багато колег каже, що з року в рік кількість студентів, які записуються на ці курси, зменшується. Тобто повільно, але процес іде. І цю нішу інтересу до Східної Європи повинна зайняти україністика. Мусимо використовувати момент, коли Україна перебуває в центрі уваги і коли сама історія дає нам аргумент, чому україністика важлива.
А провідну роль у цьому має відігравати Українська держава. Бо йдеться про здобуття Україною суб'єктності, і тут необхідно, аби про Україну говорила насамперед сама Україна, а не якісь середовища, нехай навіть лояльні й солідарні з нами — середовища, які все одно не є державою.
Україністика як дзеркало змін у державі
А держава робить те, чого від неї сподіваються? Сюди ж додам питання про фінансування програм просування україністики — чи достатнє воно, адже часто саме у відсутність коштів усе і впирається.
Як я вже казав, співорганізаторами конференції україністів є дві державні установи. Це Міністерство культури й Український інститут, який управляється Міністерством закордонних справ. Тобто організаційно й у витворенні самої ідеї конференції провідну роль відіграли державні структури. Власне, щодо ідеї, то наприкінці 2025 року до мене з нею звернулася Богдана Лаюк, заступниця глави Міністерства культури України. Ініціатива, можна сказати, походила саме від Української держави.
На наступному етапі до організації підключився Український католицький університет, який є приватним навчальним закладом. Також з фінансуванням нам дуже допомогли Міжнародний фонд «Відродження», фундація «Множина» і місто Львів. Тобто дві недержавні організації й одна муніципальна установа. Також важливо згадати міжнародну ініціативу «Глобальна коаліція українських студій», яка є недержавним об’єднанням.
Отже, що ми бачимо? Що конференція засвідчила можливість синергії і плідної співпраці державних і недержавних структур, у тому числі громадських організацій, а також приватного навчального закладу. Усім нам разом вдалося створити команду, єдину команду, яка працювала на спільну мету. Мені здається, що це чудовий приклад співпраці державного, приватного і громадського сектору.
Ви говорите про нинішню конференцію як про цілковиту новацію і водночас згадуєте про Міжнародний конгрес україністів як про свій фундамент. Розберімо, чим відрізнявся умовно старий та умовно новий підходи до проведення україністичних студій і що таке та «нова україністика», про яку йшлося у вашому пресрелізі?
До 2018 року справді існувала традиція конгресів, які організувала Міжнародна асоціація україністів. Тобто, на перший погляд, ми не винайшли нічого нового, але є ще другий, уважніший погляд, який дозволяє говорити про нову концепцію україністики. Але в чому вона нова? У тому, що, по-перше, ми здійснили вихід поза академічні інституції. Тобто україністика зараз стає дечим більшим, ніж лише дослідження та викладання. Це громадський активізм, це створення суспільних мереж, це культурна діяльність.
По-друге, нині україністика — це далеко не лише гуманітаристика. А саме так — як гуманітаристику — її розглядав Конгрес україністів. Ба навіть ще вужче, як одну зі славістик. Ми ж пропонуємо погляд на україністику в контексті геополітики, економіки, соціології, проблем міграції і навіть проблем ментального здоров'я. Так, на наших панелях була, зокрема, тематика, пов'язана з підтримкою ментального здоров'я та стійкості українців під час війни. Тобто ще раз: україністика зараз виходить далеко за межі гуманітарних студій.
І третій, дуже важливий момент, на якому потрібно наголосити. В українців змінюються підходи до самоідентифікації. І ми відходимо від розуміння себе як етнічної спільноти, об'єднаної однією рідною мовою, одними національними традиціями, однією історичною пам'яттю тощо. Тому що українці зараз — це і кримські татари, і інші етнічні спільноти, які разом становлять українську політичну націю. І оце багатоголосся сучасної України мусить знаходити відображення в концепції нової україністики.
Так, я звернула увагу на кримськотатарські студії в програмі конференції. Що вони показали?
У нас було кілька панелей, присвячених кримськотатарським студіям і загалом кримськотатарській тематиці. Кримськотатарська мова звучала під час церемонії відкриття. Точніше все, що звучало на сцені з вуст ведучих, дублювали двома мовами — українською і кримськотатарською.
І це був дуже-дуже важливий політичний акцент. Бо ми не маємо мислити українські студії у відриві від культури, мови й історії інших народів, для яких батьківщиною є Україна. Зрештою, іншої держави у світі, яка хотіла б і могла б просувати кримськотатарську тематику, крім України, просто не існує. Ми маємо розуміти і приймати таку даність як свій обов'язок.
Але також я нагадав би, що є й інші, нехай маленькі, але гідні уваги автохтонні народи України. Це караїми, це кримчаки, це українські роми. У них також немає іншої батьківщини, ніж Україна. Тому я хотів би, щоб у майбутньому і ці теми, тобто мова й культура цих етнічних спільнот, були представлені в рамках конференцій українських студій.
Словом, типовий довоєнний Конгрес україністів програє Конференції українських студій, бо остання пропонує щонайменше три нові виходи за усталені рамки: розширення тлумачення української нації, відмову від класичного академізму та вписування гуманітаристики в контекст інших дисциплін. Чи таке порівняння є некоректним?
Ні, чому ж, порівнювати треба, але треба й розуміти, що зараз ми живемо в інших реаліях. У 2018 році була інша Україна, як і зовсім іншою була її роль у глобальних політичних і культурних процесах. До 2018 року в нас усе ще не було чіткого усвідомлення себе як політичної нації, яка мусить солідаризуватися й підійматися над усім тим, що нас розділяє, для спільної оборони і протистояння зовнішньому ворогові. Тобто Конгрес україністів презентував переважно традиційний погляд на українців як на етнічну спільноту, поєднану мовою, традиціями й історичними наративами. Зараз такий підхід виглядає трохи анахронічним.
Ми вже торкнулися того, що нинішня конференція була інтердисциплінарною, а тому на ній були такі панелі, як «Війна та суспільство», «Пам'ять і спадщина», «Медіа й пропаганда» — усі вони виходили за рамки вивчення мови. Котра, на вашу думку, відпрацьована найбільш вдало?
При цьому, додам, у нас були й традиційні україністичні панелі, як історія, література, переклад. А ще була панель про викладання української мови у світі в різних його аспектах. Бо, зрештою, центральним предметом україністики таки залишається українська мова та література, українська культура… Але були й панелі, пов'язані з геополітикою, зі збереженням культурної спадщини, з культурною пам'яттю, з політикою пам'яті загалом.
Я скажу про те, що, на мою думку, є одним з найактуальніших питань сьогодні. Це проблема пропаганди і протидії пропаганді. Так, у нас було обговорення цього напряму як складника українського порядку денного. Другий момент — міграція українців й утворення нових українських громад у світі. Ми досліджували, як змінюється українська діаспора, які мережі утворюють українці поза Україною. Як на це накладаються геополітика і громадянський спротив.
І, звичайно, для нас дуже важливо було показати спектр українських студій у світі, у різних регіонах світу, починаючи від Північної Європи і завершуючи Південною Африкою. Окремою частиною програми була серія з 15 подій, під час яких учасники могли презентувати діяльність своїх україністичних осередків або окремі дослідницькі проєкти, які ці осередки реалізують. І додам, що до цих 15 подій був великий інтерес, бо давали можливість встановити нові контакти й започаткувати співпрацю.
Отже, ми поговорили про те, що сьогодні є найсильнішими сторонами україністики. А в чому полягають її прогалини?
Так, сильні сторони — це інтердисциплінарність, багатокультурність і динамічність. І привернення до нас нових зацікавлених осіб, створення мереж однодумців. Натомість прогалина — це слабка фінансова підтримка. Так, конференція, як я вже казав, відбулася завдяки чудовій синергії державних і недержавних інституцій. Але мушу визнати, що нам було доволі нелегко фандрейзити кошти на її проведення.
Ми всі розуміємо, що Україна зараз переживає важкі часи й насамперед кошти мають іти на оборону. Але хотілося б, щоб у майбутньому такі події, як конференція україністів, не балансували на межі фінансового провалу. Бо фінансова подушка мусить творитися на перспективу. Тобто не за принципом «у нас з’явилися залишкові гроші, давайте кинемо їх на конференцію», ні, це має бути далекосяжне планування. Бо, скажімо, ми вже починаємо думати про наступну конференцію.
Зацитую ваше ж питання з пресрелізу: «Як дослідження Голодомору, знання про депортації кримських татар чи наукове осмислення російської пропаганди впливають на рішення урядів і міжнародних судів?». Я бачу тут амбіцію зробити україністику агентом впливу на процеси, які загалом є далекими від неї як науки. Але прошу відповісти на питання, яке я зачитала.
Звісно, що найважливіша наша мета — зберегти Україну, припинити російську агресію та притягти до відповідальності її призвідників. Але покарання агресора неможливе без аргументів. Саме тому ми мусимо накопичувати, систематизувати і впорядковувати свою теку з обвинуваченнями. А для цього потрібно досліджувати і безпосередні воєнні злочини, і механіку пропаганди. Тобто все те, що стоїть за цими злочинами і що спонукало до них.
Як я бачу, це ті актуальні завдання, які сучасна україністика мусить ставити перед собою. Часто звучить теза про необхідність адвокації України, так от, україністика — це теж адвокація. Це не те саме, що, скажімо, дослідження давньоримської чи шумеро-вавилонської цивілізації. Ми не можемо дозволити собі таку споглядальну позицію.
Бо україністика зараз — це активізм. Ми робимо справу, яка має реальний вплив на світову політику, яка може мати реальні наслідки для злочинців, яка може дійсно змінити розклад політичних сил не тільки в нашому регіоні, а й глобально. Це по-своєму небезпечна і дуже відповідальна річ. І, звичайно, все те, що ми робимо, має зрештою привести до встановлення справедливості. Бо якби не ставили б цього за мету, то вся наша діяльність не мала б сенсу.
Серйозні питання ми проговорили. А якщо відволіктися від високих цілей і актуальних завдань, то чи є така картинка з конференції, яка заряджала б вас (і нас) вітальністю?
Така картинка є (сміється). У мене перед очима, як учасники й учасниці танцюють українські народні танці на газоні студентського містечка УКУ під час закриття конференції. А до танцю їм грає ансамбль традиційної музики «Дриґ». Я знаю, ця картинка багатьом учасникам запам'яталася, бо це було символічне єднання довкола української культурі людей з різних куточків світу.
І це дуже світлий і теплий спомин… А ще я велике задоволення отримав від того, скількох людей — зацікавлених, допитливих — перезнайомив на цій конференції. Я вірю, що від цих знайомств далі почнуть відгалужуватися якісь нові важливі речі. І це, зрештою, те, заради чого ми збирали цю конференцію.
Ми так собі жартували, що легко сісти на вже збудований корабель і пливти ним далі. Але зараз нам доводиться будувати такий корабель з нуля. Ну добре — не зовсім з нуля, але перемонтовувати його, перебудовувати з того, що було. Щоб після кожної наступної конференції на нього сідали нові люди і ми разом пливли в спільне українське майбутнє.