Про трансформацію славістичних студій
Які стереотипи існують в академічному середовищі щодо України?
Я би сказала, що не стереотипи, а лакуни – те, що невідоме для цих людей.
Я думаю, що в академічному середовищі не так багато стереотипів, як радше є певна одновекторність того, що вивчається. І тепер ми бачимо переорієнтацію, наприклад, істориків, які раніше цікавилися передусім Росією, а тепер розширюють діапазон своїх досліджень.
Якщо подивитися на наше наукове середовище в Чехії, воно було досить чітко поділене на україністів і русистів. Це не означає, що там були хибні інтерпретації, але часто бракувало українського контексту. Тепер це починає змінюватися.
Україністи зазвичай дуже добре знають історію Росії, тоді як русистам потрібно глибше розуміти нюанси української історії, яку вони часто знають досить поверхово. І зараз ця оптика змінюється.
Ось, наприклад, щодо лакун. Останнім часом разом із колегою-істориком я особливо цікавлюся темою Голодомору 1932–1933 років. Не стільки дослідження загальних проблем, скільки те, як на цю катастрофу реагували в Європі, зокрема в тодішній Чехословаччині – від офіційних кіл до громадськості. І також як на це дивилася Європа загалом, яка була реакція.
Це дуже цікаво, бо йдеться про усвідомлення неймовірної катастрофи – про мільйони людей, які померли від голоду. Я досліджувала тодішні газети: як саме писали про Голодомор і як це описувалося в тогочасному публічному просторі.
І якщо поритись у цих газетах, то можна знайти багато свідчень від людей, яким вдалося втекти. Емігранти мали дуже детальну інформацію, розповсюджували її, і наші журналісти оприлюднювали її також. Але потім, у 1933 році, це поступово замовкло.
Україна не раз в історії була охоплена мовчанням, не була в центрі уваги. Це потрібно змінювати, і цю інформацію слід оприлюднювати. Це стосується й інших важливих частин історії.
Як у Чехії нині переосмислюють славістику? Що змінилось за час повномасштабної війни Росії проти України?
Дисбаланс між русистикою та україністикою поступово вирівнюється. Я бачу що далі, то більший акцент на посиленні україністичних досліджень. Не тільки на рівні поодиноких людей та ініціатив, але також на інституційному рівні.
Минулого року Карлів університет вступив до Глобальної коаліції україністичних студій – міжнародної ініціативи під патронатом Олени Зеленської. Це один із шляхів, як підтримувати це на офіційному інституційному рівні.
І, звичайно, йдеться не лише про академічну освіту. Дуже важливо, щоб ми “одомашнили” українську культуру та знання про українську літературу, історію, науку. Щоб Україна була постійно присутня у нас в головах, і не тільки тепер, коли йде війна.
Це для мене дуже важлива справа. Бо якщо подивитись на чеське середовище, особливо на середню освіту, там завжди було досить багато інформації з російської історії та літератури. Майже кожен, хто закінчив школу, щось про це знає. Але водночас там дуже мало з історії України і майже нічого, наприклад, з української літератури.
Я відчула це на собі, бо коли вступала до університету в 1990-х, про Україну майже нічого не знала, зате з російської літератури тоді читала дуже багато. Це не було нормою, але було настільки розповсюджене, що було частиною загальної освіти.
Треба працювати, щоб через книжки, театр, освітні програми Україна ставала частиною нашої крові. Я користуюся такою метафорою, бо років із десять тому в нас була українська поетеса Анна Малигон. Вона опублікувала книжку “Переливання крові”, і цей образ мені дуже запав.
Мені здається, що нам потрібно, аби Україна стала частиною нашої крові і щоб ми не виробляли до неї відторгнення. Бо в російській культурі ми часом почуваємось, як вдома. Україньку, натомість, не знаємо, а коли чогось не знаєш, то боїшся цього. Тепер це змінюється, але не завжди легко.
Про розширення оптики
Що таке деколонізація славістики? Це зміна програм, методики, чи способу мислення?
Про це йдуть дискусії. Один з важливих аспектів – не обмежуватися лише вирівнюванням дисбалансу між російськими й українськими студіями, а приділяти більше уваги й іншим слов’янським групам, народам, мовам і культурам.
Наприклад, важливо більше знати про білоруську культуру й історію – про це, по суті, майже нічого не відомо в загальному просторі. Так само про культури Південної Європи, південних слов’ян, і загалом про різні, навіть малі мови та мікромови.
Я думаю, це створює емпатію до іншого, незнайомого. І тоді вже не так важливо, на яку саме культуру чи літературу звертати особливу увагу. Головне, щоб ми звертали увагу на маловідоме, яке є частиною Європи.
Страх виникає там, де незнання, і тоді починає працювати пропаганда. На невідомому і на страху перед ним.
Тобто актуальним напрямом в деколонізації є ще й намір побачити інших, про кого мало говорили раніше?
І не має значення, чи були ці народи під імперією – це, звичайно, важливо досліджувати як історичний механізм, але також важливо вивчати й інші речі, бо це завжди збагачує, адже це інший досвід.
Ось наприклад. Нещодавно відбувся міжнародний книжковий ярмарок “Світ книги”: приїхали шість українських поетес на презентацію книжок і дискусії. Була й Катерина Калитко, українська поетеса й перекладачка з південнослов’янських мов, яка також цікавиться літературою Боснії і Герцеговини.
І хтось поставив питання про досвід війни – про війну в колишній Югославії та сучасну війну в Україні. Вона підкреслювала, що, на перший погляд може здаватися, ніби війна – це завжди одне й те саме зло, але насправді це не так: це різні війни, різний досвід.
І цей момент різності досвідів є дуже важливим. Це необхідне і в академічних дослідженнях, бо саме з цього починаються імпульси, які далі підхоплюють журналісти, популяризатори, культурні діячі. Тобто все це взаємопов’язано.
Як би ви змалювали портрет сучасного студента-україніста?
Велика група – це українці. Ті, хто залишив Україну після повномасштабного вторгнення, але є й ті, чиї батьки оселилися тут до війни. Вони хочуть дізнатися більше про культуру своєї країни.
Ще є частина студентів, батьки яких приїхали, коли їм було 10–12 років, вони тут ходили до чеських шкіл, володіють чеською як фактично другою рідною, і це їх зацікавило.
Час від часу бувають і словаки, і поляки, а також деякі чехи. Мотивація в них різна: або випадкова, або через друзів, або тому, що вони вже якось стикалися з Україною, працювали в якихось організаціях.
Є студенти не після школи, а дорослі – ті, наприклад, хто допомагає Україні й відчуває потребу в ширшому та глибшому контексті.
Після повномасштабного вторгнення в нас були навіть студенти з Росії, які хотіли вивчати українську.
Про переклади з української на чеську
Ще один вагомий напрям, яким ви опікуєтесь – переклади. Що найбільше подобається чеським читачам?
Це дуже цікава тема. Можу зосередитися на ситуації за останні пʼять років. Книжка, яка була розпродана (і ми будемо робити додрук), – це переклад роману “Місто” Валер’яна Підмогильного. Я думаю, що це пов’язано із зацікавленням Україною, звичайно. І ця зацікавленість не зникає.
А ще ми в якості експерименту ми переклали роман Максима Дупешка “Історія, варта цілого яблуневого саду”. Це роман про Буковинські Чернівці, який описує різні історичні періоди – австрійський, румунський, радянський, а потім і період незалежності.
Якщо подивитися на платформи, де непрофесійні рецензенти та звичайні читачі пишуть мікрорецензії, то там було багато відгуків на кшталт: “Ой, цікаво, Буковина, ми про це майже нічого не знали”.
Лакуна, як ви кажете. Але як думаєте, чи не може так статися, що інтерес до України залишиться надалі лише у векторі війни?
І саме тому й потрібні такі книжки. Так, треба показати Київ 20-х років минулого століття, треба показати Буковину від 30-х до 40-х.
Ще одна з книжок, яка дуже добре розповсюджувалась – це “Непрості” Тараса Прохаська. Роман про Карпати, який він написав вже давно. Ми думали, що, мабуть, саме Карпати викликають інтерес, бо Закарпаття колись було частиною Чехословаччини, і тому існує певний історичний зв’язок.
Але я думаю, що важливо показувати Україну не як моноліт. Важливо показувати регіональні особливості. Зараз у нас є ініціатива в межах Глобальної коаліції, про яку я вже згадувала: поширення знань про кримських татар. І до нас приїдуть колеги розповідатити про кримськотатарську культуру. Мета – створити цілісну картину, з різними регіонами.
До речі, мої студенти нещодавно організували літературний вечір, де показали регіони свого походження. Назвали цей вечір “Від Заходу на Схід”. Були представлені Закарпаття, Сумська область, Одеса, Київ, і завершували Донбасом. Вони коротко описували регіони, знаходили або обирали авторів звідти й перекладали їхні тексти.
Намір був показати регіональну різноманітність України, те, що вона дуже багатошарова і що кожен регіон має свою історію, свої діалекти. Вони також торкнулися мовного питання, обираючи тексти, де ця складна ситуація відображена.
Це важливо також, бо в нас багато спільного з Україною, адже тут була сильна українська еміграція. Це також один із способів пояснити, ким були ці люди і чому вони приїхали. У нас була своя перша республіка, а в них – ні, не вдалося, хоча мріяли, хотіли. А в нас вийшло, і тоді краще усвідомлюється важливість зробленого.
Про історію української інтелектуально еміграції в Чехії
Українська Господарська Академія в Подєбрадах, що існувала в 1920-х, – та лакуна, яку ви також досліджували. Що можна сказати про роль української інтелектуальної еміграції, яка приїхала тоді сюди?
Треба дивитися з різних поглядів на цей період – зокрема й з того, як вони будували державу, культуру, освітні інституції. Бо тут була не лише Академія: тут був Український вільний університет, Українська гімназія, Студія пластичного мистецтва, Педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова.
Тут діяли десятки різних спеціалізованих громад, спілок і організацій. Якщо не помиляюсь, лише в Подєбрадах їх було близько п’ятдесяти.
І Чеська держава надавали їм величезну допомогу.
Так, але багато чого вони фінансували самі, хоча значна частина підтримувалася чеським урядом. І це дуже важливо з точки зору того часу: існувала можливість розвивати знання, культуру, вибудовувати власну еліту.
По-друге, вивчення цього періоду й поширення знань про нього дуже важливе й для сучасних українців. Не в сенсі прямих паралелей із сьогоднішньою ситуацією, але це може бути надихаючим прикладом тієї енергії і, певною мірою, навіть для мене не до кінця зрозумілого оптимізму, з яким ці люди тоді змогли створити щось настільки масштабне й значуще.
Я особливо люблю приклад Академії: вони починали з нуля – приїхало кілька професорів, згодом колектив розростався, була фінансова підтримка, але спочатку вони не мали практично нічого. До речі, моя студентка писала дипломну роботу і зазначала, що на початку вони мали лише кілька приміщень у готелі в Подєбрадах, одну друкарську машинку, два столи і жодних підручників.
Але вони з нуля розбудували структурований навчальний заклад. Там існувала чітка схема факультетів, відділень, семінарів, кабінетів, лабораторій. І це їм вдалося зробити в період приблизно з 1922 до 1928-1929 років, коли процес уже почав згортатися.
Для мене це абсолютно вражаюче. Вони самі писали підручники, створили власне видавництво. І була фахова, технічна освіта – розробили систему, яка була настільки сильною, що випускники становили серйозну конкуренцію чеським інженерам.
Але це лише одна частина. Поруч існував надзвичайно потужний культурний рух навколо Подєбрадської академії. Студентів виховували не лише як фахівців, а й як свідомих людей, які знали свою культуру й мову і могли її далі поширювати.
Це було справді неймовірне середовище. Там існувало все: театри, танцювальні гуртки, бандуристи (вони навіть виготовляли бандури), балет, мистецькі гуртки, музичні колективи, спорт, пластуни.
Я завжди кажу студентам: це була нелегка ситуація, не оптимістична. Це була депресивна реальність. Вони не виграли боротьбу за незалежність, вони залишили частину своїх родин, яких більше ніколи не бачили. Вони знали, що не повернуться. Люди втрачали домівки, сім’ї були розірвані, справжня трагедія. Але попри це їм вдалося створити щось неймовірне.
Це і українська сьогоднішня оптика, і водночас чеська. Варто також пам’ятати, що наша молода держава тоді була здатна допомагати: добре відомо, що ми підтримували емігрантів з колишньої Російської імперії. Але менш відомо, що під час голоду 1921–1923 років чехи були серед ініціаторів допомоги як для росіян, так і для українців. Тоді навіть відбулася велика конференція за ініціативи Масарика і Бенеша в Женеві, яка мала консолідувати міжнародні зусилля для допомоги голодуючим.
І коли сьогодні чуєш, як люди кажуть “тільки для своїх”, я думаю, що варто нагадувати: дивіться, ми тоді могли. І республіка мала значно менше ресурсів, ніж ми маємо зараз, але тоді ми допомагали.
Зараз ми живемо у відносному достатку: є соціально вразливі групи, але загалом більшість суспільства живе добре. Ніхто не голодує, у нас є держава, мова, можливість подорожувати, відпочивати. Ми можемо і можемо багато. Це і натхнення для нас.
Як ви думаєте, хто ще з української еміграції й досі лишається недослідженим?
Останніми роками багато українських науковців приїжджають сюди, досліджують і опрацьовують матеріали, але там усе ще багато того, чим важливо займатися.
Є й те, що я й сама хотіла б дослідити. Усім добре відома Олена Теліга – перекладаю її вірші і хочу видати повне зібрання. Але мало хто досліджує її шлях до української ідентичності.
Спочатку вона була російськомовною, перебувала в контакті з російськими емігрантами, бо її сім’я (попри те, що батько був ректором Української Господарської Академії) була російськомовною. І поступово приходила до української ідентичності – це добре видно з її кореспонденції, а також у спогадах Уласа Самчука.
Мене цікавить саме ця “кристалізація” ідентичності – не лише мовної, а й культурної. Це стосується не тільки її: Євген Маланюк теж походить із цієї когорти поетів, які починали як російськомовні інтелектуали. Якби не революція 1917 року, багато хто з них, імовірно, стали б російськими поетами.
Я думаю, що певною мірою щось подібне відбувається і тепер в українському контексті. Багато людей виростали в російському культурному середовищі, і це теж важливо досліджувати.
У багатьох із них є дуже цікаві емоційні свідчення: наприклад, вони описують, що країна прекрасна, але власну мову вони ще не знають. У Теліги це теж є. У пізньому листі до Дмитра Донцова кінця 1920-х або початку 1930-х років вона пише:
“Я ще свою рідну українську мову не знаю добре”. Це парадокс, бо її рідною була російська, але емоційно вона вже ідентифікувала себе з українською, хоча ще не володіла нею повністю.
Ця криза ідентичності дуже цікава, бо вона показує напруження між культурним досвідом і мовною належністю. І я знаю людей зі сходу України, які описують подібний досвід не лише мовної, а й ширшої кризи ідентичності. Мову вони можуть вивчити, але те, що було для них культурно “своїм”, часто залишається лакуною, порожнім місцем, яке потрібно заповнювати.
Україністика в сучасній Європі
Як це – бути сьогодні україністкою?
Мій колега-історик Станіслав Туміс керує проєктом, у межах якого в червні відбудеться заключний етап великого дослідження, в якому беруть участь науковці з Парижа, Варшави, Києва та інших міст. Ми досліджували україністичні центри та україністів у різних університетах Європи.
Охопили польські, словацькі, угорські (хоча там україністика представлена меншою мірою), а також італійські, французькі, німецькі та австрійські університети. Це був широкий огляд стану україністики в Європі.
Аналізували, чи існує україністика у вигляді окремих кафедр, чи вона інтегрована в межах ширших східноєвропейських студій, чи є окремі навчальні курси, які саме теми досліджуються, з якими проблемами стикаються студенти, а також у яких університетах є повноцінні кафедри україністики, а де вона представлена лише у вигляді семінарів при інших кафедрах.
Що найбільше вразило в цих дослідженнях?
Різниця. Величезна різниця між країнами. Є країни, де майже нічого немає, навіть тепер україністика має проблематичну позицію, і країни, де вона активно розвивається, як у Чехії, є україністика в Польщі, що також природно.
Водночас помітна різниця, наприклад, між Німеччиною та Італією. В Італії україністика існує, хоча й не в масштабному форматі, але все ж розвивається. Там перекладають українську класику (загалом цікаво дивитися, які саме українські тексти перекладаються в різних країнах).
У Німеччині виходять книжки, але там з україністикою не так легко, не так просто, там ця звичка російської оптики лишилася досі. Я детально про це говорити не можу, бо не є з того спеціаліст, але як помічала.
Які ще цікаві міжнародні проєкти впроваджуєте?
Розповім про один цікавий міжнародний проєкт, яким керує Ярина Цимбал, літературознавиця.
Майк Йогансен написав роман “Югурта. Повість про старий Харків” – текст про дореволюційний Харків. Після його арешту роман зник: хоча на допитах Йогансен говорив, що твір був надрукований, але номер журналу, де він мав вийти, цього тексту не містив. Здавалося, роман втрачено назавжди.
Але в Москві знайшовся несподіваний слід: польський перекладач Павло Зенкевич, який у 1920-х роках перекладав українських авторів російською, залишив у своєму архіві рукопис російського перекладу цього роману. Його виявили й передали київським науковцям. Тоді Ярина Цимбал, яка дуже добре знає стиль і мову Йогансена, запропонувала реконструювати український текст на основі цього російського перекладу.
Тепер цей реконструйований текст перекладають різними мовами: я – чеською, інші – польською, білоруською, також є переклади німецькою, шведською, долучився й нідерландський перекладач. Минулого року у нас була перекладацька резиденція в Польщі, цього року – у Швеції. Ми вже переклали приблизно половину роману.
Чим він вас вразив?
Вразив передусім надзвичайно колоритним образом дореволюційного Харкова. Там дуже яскраві й характерні герої, а ще це значною мірою автобіографічний текст. Сам процес перекладу теж дуже цікавий: ми звіряємо описані реалії з газетами того часу, Ярина знаходить підтвердження, що деякі персонажі мали реальних прототипів. Це художній твір, але він дуже добре передає атмосферу й події того часу.
Йогансен писав роман у 1935 році, тому там уже відчувається певна автоцензура, деякі речі подані з «правильних» позицій. Але водночас у тексті прекрасна мова, описи міста та героїв.