1. «Helter Skelter». Артур Джафа і Річард Прінс від Prada Foundation
Під час Венеційської бієнале сучасного мистецтва я завжди намагаюся втиснути у свій графік похід у Prada Foundation. Цього разу тайм-слоти для відвідування там почали запроваджувати раніше, ніж ми доїхали до міста. У венеційській резиденції Фундації, палаццо Ca' Corner della Regina, американська кураторка Ненсі Спектор поєднала роботи двох ключових американських художників. Перший — мультимедійний артист, який фіксує спосіб життя чорношкірих американців, Артур Джафа (у 2019-му він отримав «Золотого лева» за найкращу участь в основному проєкті Бієнале). Другий – постмодерний іконоборець і пересмішник масової культури Річард Прінс. Обидва обрали за мистецький метод «піратство» художніх образів, привласнення youtube-роликів та і критику поп-культури. Джафа осмислює власну афроамериканську ідентичність, тоді як Принс – білу маскулінність і темний бік американської психіки. Поєднання їх робіт створює своєрідну візуальну енциклопедію американського способу життя.
«Країна, навіки заплямована своїм рабовласницьким минулим; країна, що відзначена надзвичайними музичними традиціями, які кореняться в культурі чорношкірих; країна, здатна перетворити свої обмеження на сильні сторони; країна духу, молитви та свободи слова; країна протестів, субкультур, гумору та знаменитостей», – так описала кураторка Ненсі Спектор образ Америки очима двох знаменитих художників.
Назва Helter Skelter (це і назва пісні The Beatles 1968 року, і назва виставки в Лос-Анджелесі 1992 року, на якій не було жодної роботи чорношкірих художників, і назва фільму, і заголовок манги) – чудовий образ-палімпсест, що передає нашаровування американської культури. Відео, інсталяції, скульптури, фотографії працюють на контрасті з пишними інтер’єрами барокового палаццо XVIII століття, який забезпечує простір і «повітря» для іронічних і критичних творів американських художників. Роботи Джафа і Прінса експонують парами, і це дає можливість порівняти їх висловлювання на певні спільні теми: наприклад, скульптурна робота Прінса «Без назви (Артисти)» (1982–1983) із рекламними знімками акторів-початківців, взятими з піп-шоу на Таймс-сквер, та нова багаточастинна скульптура Джафи « Віріконіум » (2026), яка містить пантеон інтелектуалів, музикантів, злочинців та художників, а також історичні образи.
За 70 євро на виставці можна придбати ілюстровану книгу «Helter Skelter» зі вступним словом Міуччі Прада (дизайнерка, засновниця Prada Foundation), розмовою Джафа і Прінса, статтею Ненсі Спектор і критичними есеями кураторів, істориків мистецтва і письменників.
2. «Єдиний справжній протест – це краса» від Фундації Дріса ван Нотена
Дріс ван Нотена – ще один модний дизайнер, який (як і Міучча Прада) створив артінституцію для вивчення, підтримки і просування ремесел як основи культурної сталості. Цьогоріч його фундація стартувала у Венеції інавгураційною виставкою «Єдиний справжній протест – це краса» – і це важлива новина для шанувальників одного з найтонших візіонерів і творців краси у різних вимірах, від моди і дизайну до найменших побутових дрібниць. Це перший великий проєкт ван Нотена після того, як він продав свій модний дім іспанській компанії Puig (2018) і пішов у відставку із посади креативного директора власного бренду (2024). Ван Ноттен перетворив свій заміський маєток біля бельгійського міста Лір на розкішний зразок дизайну і гармонії – тож не дивно, що він закохався у венеційський палаццо Пізані Моретта мармуровою підлогою, вишуканими люстрами і стелями, розписаними Гуарана і Тьєполо.
У контексті 61-ї Бієнале, де відбулася рекордна кількість антивоєнних протестів за кілька десятиріч, назва виставки звучить абстрактно-гуманістично і показово позаполітично. Та справедливо буде сказати, що вона відображає життєву і мистецьку філософію дизайнера, який завжди був лицарем Краси. Послідовним і місійним. Крім того, назва виставки – це цитата з тексту активіста Філа Окса, який написав його під час війни у В'єтнамі. Ван Нотен взяв тільки другу частину речення, повністю воно звучить так: In such ugly times, the only true protest is beauty.
На виставці «Єдиний справжній протест – це краса» (її кураторами виступили сам ван Нотен і його приятель, ритейлер і куратор виставок про спадщину дизайнерів Антверпенської шістки Герт Брюло) зібрано понад 200 мистецьких творів. У 20 кімнатах палаццо – ювелірні вироби, сучасне мистецтво, колекційний дизайн, фотографія, скло, кераміка. Вони не вписані в лінійний (часто штучний) наратив, а спаровані за формальними ознаками (або за законами краси): пропорції, колір, світло, римування ліній, символічні зв’язки. За тими ж принципами Дріс ван Нотен поєднує у своїх колекціях Схід і Захід, квіти і геометрію, відтінки і фактури.
В ошатній кімнаті з видом на Гранд канал, що зберігає певну манірність стилю рококо, куратори виводять на одну сцену «білу хмаринку» японки Рей Кавакубо для Comme des Garçons, «хутряну» сукню француза Крістіана Лакруа і скульптуру британки Кейт МакГрайв, які дивовижно римуються формами, пластикою, фактурністю. А під портретом колишнього власника палаццо П’єтро Піззані експонують фотографію сплячого хлопця канадського фотографа Стівена Ширера. На виставці представлені твори венеціанського ювелірного дому Codognato, тайванського художника Пао Хуей Као, японської художниці-керамістики Кацуйо Аокі, американської дизайнерки ювелірних виробів Софі Бухай, іспанської мультидисциплінарної художниці Кіко Лопес, палестинського модного дизайнера Айхама Хассана та інших митців. Виставка вшановує майстерність, незалежно від виду діяльності.
Після закінчення виставки у жовтні цього року Дріс ван Нотен збирається реставрувати палаццо під керівництвом венеціанського архітектора Альберто Торселло, зберігши, звичайно, усю красу й історичні сліди недоторканими.
3. Інсталяція JR у The Venice Venice Hotel
Оскільки Венеція – це музей просто неба, і звичайна прогулянка на вапоретто по Гранд каналу (одноразовий квиток на річний трамвай коштує 9.5 євро – майже як квиток у музей) дорівнює архітектурній екскурсії, багато художників використовують фасади будівель як експозиційні площі.
Французький фотограф і графіті-художник JR, який постійно використовує вулицю як галерею, представив роботу на фасаді The Venice Venice Hotel, розташованому в одному з найстаріших палаццо (ХІІІ ст.) на Гранд каналі. Зовні – величезне чорно-біле фото, яке ніби відкриває спостерігачам те, що відбувається всередині готелюі, а саме – бенкет, на якому кухарі передають офіціантам страви для гостей, а ті обслуговують людей за столами. Цей самий сюжет представлено всередині палаццо у вигляді гобелена 4,3 х 7,8 метра, витканого текстильною фабрикою Bonotto, яка багато працює з художниками і будинками моди.
З одного боку, це алюзія на картину Паоло Веронезе «Весілля в Кані», створену для венеційського монастиря. Наполеонівська армія вивезла її у Париж, і тепер вона зберігається в Луврі. JR символічно повертає її у Венецію, але надає класичному сюжету, де Ісус перетворює воду на вино, сучасного соціального змісту. З другого боку, художник розповідає історію благодійної ініціативи Refettorio Paris, яку сім років тому заснував італійський шеф-кухар, ресторатор і борець із харчовими відходами Массімо Боттура: команда збирає надлишки продуктів, які викидають супермаркети або фермери, і перетворює їх на вишукані обіди з трьох страв, які безкоштовно подають біженцям та бездомним. Ці обіди проходять у крипті паризької церкви La Madeleine в атмосфері хорошого ресторану. На гігантському фотопанно JR – 176 людей з цієї спільноти, серед яких Баттуро, кухарі, офіціанти і гості таких обідів. Художник також записав їхні історії, які можна послухати.
4. «Газа – Без слів – Дивися виставку» у Palazzo Mora
Італійська республіка офіційно не визнала Палестину як державу, тож, за правилами Бієннале, офіційного палестинського павільйону там бути не може. Але є неофіційний, який представляє Музей Палестини в США (місто Вудбридж, штат Коннектикут) у Palazzo Mora. На виставці «Газа – Без слів – Дивися виставку» експонують 100 панно, вишитих традиційною для Палестини технікою татріз (хрестиком). На них, за фотографіями, взятими з відкритих джерел, зображено життя палестинців у Секторі Газа. Жінки у таборах для переселенців вишивали ці роботи по 2-3 місяці: кожна вишивка налічує приблизно 55 тис стібків.
Ці твори складають панораму драматичного життя палестинських арабів в умовах війни, руйнувань, гуманітарної катастрофи, нестачі їжі, води, електрики. Напруга між мистецьким медіумом і зображенням (декоративне мистецтво, що мало би прикрашати повсякденне життя людей, дає картини смертей, бідності, голоду) створює дискомфорт у глядача і закликає до дій для встановлення миру в арабо-ізраїльській війні. Моментальність фотографії протиставлена тривалій скрупульозній роботі вишивальниці, яка пропускає страшні сюжети через тіло і мозок. Піксельність хрестика ніби розмиває чіткість зображення, але, відійшовши і «настроївши оптику», глядач вже не зможе розбачити жахи війни.
За татріз, визнаний нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО, сперечаються обидві країни – і виставка підкреслює належність цієї техніки саме палестинським арабам.
5. «Офіційне. Неофіційне. Білорусь» у церкві San Giovanni Evangelista
Ще один неофіційний павільйон знаходиться в районі Сан Поло у церкві San Giovanni Evangelista. Білоруський вільний театр, що з 2020 року базується у Лондоні, представляє виставку Official. Unofficial. Belarus («Офіційне. Неофіційне. Білорусь»). Це сильне антитоталітарне висловлювання, яке може не відгукнутися людям, що досі читають мантру «мистецтво поза політикою», але точно зацікавить українців.
Перша зала – «офіційне». Це поле з колосками і підвішені над ними обереги-павуки, присутні у традиційній культурі України, Білорусі, Литви. Тільки зроблені вони не з соломи, а з металу, а саме – з тюремних ґрат. І якщо ви не помітите вхід у наступний простір, запнутий чорною тканиною, то не помітите і «неофіційне».
У другій залі розгортається архітектура тоталітарного насилля, яке здійснює над людьми режим Олександра Лукашенка. Церковний хрест-розп’яття, обліплений камерами стеження; картини Сергія Гриневича із Гродно, який у стилістиці сакрального живопису малює сюжети, пов’язані з насиллям; величезний глобус, обклеєний книжками, забороненими у Білорусі та інших країнах; сповідальня, де людину сканує апарат, що символізує цифровий контроль держави.
Кураторка Даніела Каляда, донька засновників Білоруського вільного театру Наталі Каляди і Нікалая Халєзіна, хотіла передати два стани: оніміння затриманих і страх тих, хто залишився на волі. Вона вибудувала експозицію як простір, пройшовши через який людина має відчути присмак небезпеки, з яким живуть люди у Білорусі. За музику павільйону відповідала Ольга Подгайська; вона намагалася вкласти в органну композицію усі почуття, які пережила, коли її чоловіка заарештували на два тижні. Ще у просторі виставки є аудіорозповіді білоруських політв’язнів та облатки кольору тюремної роби, приготовані кухаром-експериментатором Расмусом Мунком: у їх складі є спеції, від яких німіє язик і частина обличчя. Для повного занурення навіть створили спеціальний аромат: за задумом, це запах щойно викопаної могили в білоруському селі в кінці серпня; та квітів, що починають гнисти.
Білорусь не брала офіційної участі в бієнале з 2019 року – тобто з моменту, коли режим Лукашенка остаточно придушив опозицію. Митці Білоруського вільного театру говорять, що білоруське мистецтво існує не завдяки, а всупереч державі.
6. «Still Joy – From Ukraine Into the World» від PinchukArtCentre
Виставка PinchukArtCentre «Still Joy – From Ukraine Into the World» («Тиха тривка радість») розташована у Palazzo Contarini Polignac і триває не до кінця Бієнале, а до 1 серпня. Це рефлексія на тему природи радості, її значення для опору і виживання, її проявів у найпекельніших обставинах. У груповій виставці, яку курували Олександра Погребняк і Бйорн Гельдхоф, зібрані роботи українських та іноземних художників, серед яких багато свідчень і образів російсько-української війни. Центральними роботами виставки є цитати оборонця Маріуполя – українського морпіха Гліба Стрижка, який пройшов полон і повернувся додому. На контрасті з ними – «муранські» люстри та інші предмети інтер’єру Сімоне Пост, зроблені з маршмелоу і льодяників. Між цими двома полюсами – цілий спектр емоцій і драм, багато відомих імен і гарно поєднаних робіт, добре вписаних у простір старовинного палаццо.
Венеційська версія виставки істотно відрізняється від київської Joy, яку PAC показав цьогоріч – на ній є нові роботи, нові художники, нова site-specific інсталяція і звернення до глобальної аудиторії, а не лише до українців.
7. Марина Абрамович у Gallerie dell'Accademia
Цього року наймедійнішій перформерці світу Марині Абрамович виповнюється 80 років. Цьогоріч вона також стала першою живою художницею, чия персональна виставка проходить у залах постійної експозиції Gallerie dell'Accademia. Її «П’єта» (1983) – фотографія, на якій вона тримає на руках свого тодішнього партнера Улая – виставлена навпроти «П’єти» Тіціана. На виставці «Трансформація енергії» можна побачити усі найвідоміші твори Абрамович, включно з відео моторошного перформансу про війну на Балканах «Балканське бароко», за яке вона отримала «Золотого лева» Венеційської бієнале 1997 року.
Художниця наполягає на взаємодії відвідувачів із її мистецтвом: кам’яні ліжка та інші конструкції із вбудованими кристалами з проекту «Тимчасові об’єкти» мають передавати людям енергію через матеріали, з яких вони зроблені (турмалін, аметист, кварц). За цією ж логікою зроблена «Кристальна стіна плачу» Абрамович у Бабиному Яру: стіна з антрациту з великими кристалами кварцу, що за задумом є символічним продовженням Стіни плачу в Єрусалимі.
Ще один інтерактивний проєкт у Gallerie dell'Accademia – «Дивлячись на колір» – запрошує відвідувачів до дисципліни, витривалості й уважності: Марина Абрамович пропонує цілу годину дивитися на один колір (жовтий, синій або червоний) і слідувати за своїми думками і асоціаціями, віддаючись медитації. «Ви даєте мені свій час, я вам – свій досвід», – пояснює художниця. Вона вважає, що глядач має провести у просторі експозиції мінімум 3 години. Але – увага! – на виставці заборонено користуватися мобільними телефонами.
8. Георг Базеліц на Isola di San Giorgio Maggiore
Ще один персональний проєкт, що став важливою частиною паралельної програми Бієнале – виставка Георга Базеліца, одного з найважливіших сучасних художників, яку Фонд Джорджо Чіні відкрив на острові San Giorgio Maggiore через кілька днів після його смерті. Базеліц помер 30 квітня цього року. На Венеційській бієнале різних років він представляв Німеччину в національному павільйоні, був учасником кураторських проєктів, мав персональні виставки; його можна було випадково зустріти в Арсенале чи в Джардіні, перетнутися із ним на вечірці-відкритті. Тепер великі роботи Базеліца із золотим тлом, які нагадують сяйво з полотен майстра Відродження Сімоне Мартіні, виглядають як прощальний подарунок людству.
Виставка «Золотий герой» представляє найновіші великоформатні полотна Базеліца та його знамениті перевернуті фігури (його самого і дружини Ельке, за якими почерк художника впізнавали в усіх виставкових просторах світу), вперше намальовані на сяючому золотому тлі. Фігури виконанні чорною тушшю, нагадуючи японську каліграфію, або кольоровими фарбами, відсилаючи до площини ікони.
Базеліц знав, що це буде його остання виставка. У заздалегідь записаному відеозверненні він називає роботи «своїми останніми картинами» і говорить, що задумав їх як узагальнення усього зробленого. За кілька днів до смерті в інтерв'ю ARTnews він сказав: «У мене довга біографія позаду. Я написав неймовірно велику кількість картин за більш ніж 60 років. Зараз, коли я більш-менш наближаюся до кінця своєї мистецької діяльності, я подумав, що маю підвести якийсь підсумок».
9. Canicula від Фундації In Between Art Film
У Complesso dell'Ospedaletto – виставка Canicula від Фундації In Between Art Film, де представлено вісім нових відеоінсталяцій, створених спеціально для цього проєкту – Лоуренса Абу Хамдана (Йорданія), Массімо Д'Анольфі та Мартіни Паренті (Італія), Романа Хімея та Яреми Малащука (Україна), Яніса Рафи (Греція), П. Стаффа ( Велика Британія), Ван Туо (Китай), Юйянь Ван (Китай) та Маї Ватанабе (Перу).
Фундацію In Between Art Film заснувала дизайнерка костюмів та кінопродюсерка Беатріче Булгарі (дружина засновника ювелірного дому Bulgari Ніколя Булгарі), яка активно займається підтримкою відео, перформансів та кіно. Canicula – третя частина «Трилогії невизначеностей», серії виставок фундації, що досліджують різні атмосферні явища як метафори людського стану. Penumbra (напівтемрява) досліджувала неоднозначність тьмяного світла, Nebula (туман) прокладала шлях крізь дезорієнтацію імли, Canicula (дні літніх канікул) розглядає сліпучу яскравість та палючу спеку. І всі вони «обманюють почуття та ставлять під сумнів надійність зору та інтерпретації реальності, які він дає».
Для кожної з цих виставок у Complesso dell'Ospedaletto, де колись був венеційський госпіталь та притулок для хворих бідняків, вибудовували сценографічний дизайн, ніби павільйони для кіно. Хоч перегляд відео потребує часу особливої уважності, ця виставка того варта. Зокрема, у багатоканальній відеоінсталяції Wishful Thinking (2026) українські митці Роман Хімей та Ярема Малащук моделюють майбутнє, в якому постарілі російські солдати у лікарняних палатах перед смертю розповідають, як воювали в Україні. Художники зафіксували цей момент наперед: не як помсту і не як вирок, а як невблаганну логіку часу. Будь-яка війна колись закінчується. Будь-який солдат колись помирає. І в цьому проміжку між «зараз» і «неминуче» – вся напруга роботи.
10. «Персональні структури – злиття» у Palazzo Mora, Palazzo Bembo і Giardini Marinaressa
Європейський культурний центр Італії вже увосьме під час Бієнале робить великий кураторський проєкт «Персональні структури». Цього разу виставка називається «Персональні структури – злиття» і проходить на трьох майданчиках: Palazzo Mora, Palazzo Bembo і Giardini Marinaressa. Менш струнка і концептуальна, ніж головна кураторська виставка Бієнале, але така ж величезна, вона об’єднує 175 художників із 40 країн, як зірок, так і перспективних початківців.
У частині, яку експонують в Palazzo Mora – нова серія французької художниці ОРЛАН «Ми невтішні» (2025–2026), створена за допомогою ШІ. Це автопортрети авторки, яка кричить, протестуючи проти воєн, дискримінації, расизму, гомофобії, ультраправих рухів, що насуваються з усіх боків. На кількох роботах ШІ згенерував карту бойових дій в Україні. Поруч – серія «Загоєння травми» американської художниці Джудіт Унгер, яка, взявши за основу іконографічні зображення Діви Марії, передала в кераміці різні емоції і типи психологічної травми. Ще одна робота – інсталяція японського митця Кена Собаджіми з прапорами різних країн. Коли на неї дивитися прямо, прапори виглядають чітко, але якщо поглянути з боку, вони розмиті і розпливчасті. Це – про умовність кордонів і випадковість народження людини в тій чи іншій країні.
«Персональні структури» завжди були виставкою без єдиного голосу, яка не диктує маршрут і не нав'язує висновків. Можна блукати просторами палаццо, можна роздивлятися скульптури в саду Marinарessa, або й просто посидіти там на лавці. У Венеції під час Бієнале це теж мистецтво.
Читайте такожВенеція у мінорній тональності: поезія, уповільнення і неможлива нейтральність