Тому корінний народ Нової Гвінеї — папуанці, значно ближчі до корінного народу Австралії, ніж до корінних народів Суматри, Яви чи Борнео. 3–4 тисячі років тому відбулася нова хвиля імміграції до Нової Гвінеї — з Океанії. Звідси культурна спорідненість папуанців із народами Меланезії.
Коли нідерландська Ост-Індійська компания почала на початку ХІХ століття колонізувати західну частину Нової Гвінеї, місцеві мешканці знаходилися у доісторичній добі. У них не було державності і писемності, і жили вони у розпорошеному та ізольованому стані. Частина з них до цього часу віддає перевагу такому образу життя.
Між тим, східна частина острова виявилася поділена між іншими колоніальними силами. У 1884 році — у той самий час, коли у Берліні учасники міжнародної конференції ділили між собою Африку — уряди кайзерівської Німеччини і Великобританії розділили Нову Гвінею. Берлін проголосив протекторат над північно-східною частиною острова, яку назвали «Землею кайзера Вільгельма» та архіпелагом Бісмарка, а Лондон — над південно-східною частиною острова, що отримала назву Британська Нова Гвінея, яка у 1888 році стала колонією. У 1975 році з цих двох частин була утворена єдина незалежна держава — Папуа Нова Гвінея, або скорочено ПНГ.
Чимось Нова Гвінея нагадує Ірландію. Там теж народи і мови — з доісторичної доби, коли на Смарагдовий острів почали накочуватися хвилі індоєвропейців. Ірландія теж розділена навпіл. Одна її частина — вільна, подібно до ПНГ, а інша залишається під колоніальним контролем.
Коли у 1949 році Нідерланди таки визнали незалежність Індонезії, вони водночас відмовилися визнавати належність до неї Західного Папуа, який у той час називався Західним Іріаном. Під тиском глобального антиколоніального руху, у 1950-ті роки ця територія, за згоди і підтримки Нідерландів, почала готуватися до незалежності. У 1961 році було створено місцевий парламент, над яким підняли власний прапор із “вранішньою зорею”, що й зараз є символом незалежного Західного Папуа.
Але Індонезія хотіла забрати собі всі колишні голландські колонії у Архіпелазі. Президент Сукарно намагався використати для цього свою репутацію глобального лідера деколонізації. Він заявляв, що лише коли Західний Папуа перейде під контроль Джакарти, можна говорити про кінець колоніалізму в регіоні. Але тим самим він взяв курс на реколонізацію Західного Папуа — тепер під червоно-білими прапорами Індонезії. Рисами нової колонізації був розрахунок на військову силу та ігнорування прагнення до незалежності з боку місцевого населення. Це була внутрішня колонізація сусіда — в імʼя боротьби із класичною трансокеанічною колонізацією.
У 1962 році Сукарно віддав наказ про вторгнення на острів. Він почав шантажувати США зближенням із комуністичним блоком, щоб ті натиснули на Нідерланди. У 1962 році за посередництва США була підписана Нью-Йоркська угода, згідно з якою територія спочатку мала перейти під адміністрування Тимчасової виконавчої влади ООН, а потім передана Індонезії — але за умови проведення плебісциту про самовизначення.
Читайте такожГеноциди на Архіпелазі. Частина 5. Спочатку прийшли за комуністами
У 1969 році — вже за Сухарто — такий плебісцит було організовано. Його було названо «Актом вільного вибору», але більшість дослідників сходяться у тому, що це був «Акт відсутності вибору». Тому що у голосуванні взяло участь лише близько 1000 осіб — менше одного відсотка населення — але начебто від імені всього населення. І саме голосування відбувалося під дулами індонезійських автоматів. Це дуже нагадує «референдум» у Криму у 2014 році. Незважаючи на численні порушення, Генеральна Асамблея ООН, за активного сприяння США, визнала результати голосування, що відчинило двері до того, що багато хто вважає геноцидом папуанців.
Методи індонезійської армії у Західному Папуа були подібними до тих, що й в Ачесі: позасудові вбивства, тортури, зникнення, згвалтування, залякування та свавільні арешти. Були росповсюджені випадки так званої театральної жорстокості, наприклад, коли змію намотували на тіло жертви. Піками насильства стали операція «Опір» у 1977–1978 роках та атака на село Малі у 1981 році. Існують обґрунтовані підозри, що під час атаки індонезійська армія використовувала напалм та, можливо, іншу хімічну зброю. В результаті загинуло до 13 тисяч людей.
Відставка Сухарто у травні 1998 року дала папуанцям надію на незалежність. Почалася так звана папуанська весна. По всьому регіону прокотилися хвилі маніфестацій. Деякі з них були жорстоко придушені, як-от у місті Біак. Армія почала стріляти у натовп, де були жінки і діти. Сотні людей отримали поранення, були піддані тортурам та сексуальним знущанням. Загиблих вивозили в море на військово-морських суднах і викидали за борт. Протягом кількох тижнів після цього на берег викидало їхні розчленовані тіла.
Втім, про злочини індонезійської армії в Західному Папуа відомо менше, ніж у Ачесі, зокрема через тотальну цензуру. Навіть зараз в окремі частини цього регіону можна потрапити лише за спеціальним дозволом. Навіть у столиці регіону — Джаяпурі — мобільний інтернет у роумінгу працює лише зі швидкістю 2G. А щоб він був швидшим, треба купити за паспортом і місцеву картку, і навіть місцевий телефон. Тобто задокументувати порушення, якщо вони трапляються, буває вкрай складно.
Але інформація все одно просочується. Широкого розголосу набула історія вбивства знавця папуанської культури Арнольда Апа. Індонезійські сили безпеки у 1984 році заарештували його за підозрою у підтримці руху за незалежність, а через кілька місяців він був убитий начебто під час спроби втечі з-під варти. За багатьма свідченнями, це була позасудова страта.
І зараз присутність армії у Західному Папуа можна помітити на кожному кроці. Повідомляється, що у 2019–2021 роках тут було розгорнуто понад 30 тисяч додаткових військових, зокрема з елітних батальйонів. А посеред найбільш жвавої магістралі Джайпури стоїть ось такий індонезійський військовий, якого на своїх плечах тримають місцеві папуанці.
Цей памʼятник несе не лише послання: підкоріться!, але має ознаки расової дискримінації. Представник яванської раси тут поставлений вище за місцевих. Справді, расизм залишається базовою соціально-політичною рамкою, в якій папуаніці залишаються з часів голландської колонізації. Тільки тоді вони вважалися нижчими за яванців, а ті — нижчими за голландців. А тепер яванці уявляють себе на самій верхівці расової піраміди, з самого низу якої — папуанські “дикуни”. У сприйнятті більшості яванців Західний Папуа — це такий собі Сибір, куди добровільно людина не поїде, але куди можуть переселити.
Власне, і до цього часу індонезійський уряд активно переселяє до Західного Папуа, як і до Ачеху, мешканців інших островів — головним чином з Яви. Так, у період 1969–1989 років за підтримки урядових програм сюди переїхало понад сімсот тисяч родин. Фактично всі вони — мусульмани. Переважна більшість папуанців натомість — християни. Християнство для них стало частиною власної ідентичності — у тому числі на противагу мусульманській більшості в Індонезії. Як у Ачесі радикалізація ісламу спричинена у тому числі спротивом яванській ідентичності, що базується на поміркованому ісламі, так у Західному Папуа яванській ісламській ідентичності протиставляють християнство. Причому будь-яке християнство. У тому числі там є православʼя.
Папуанці, з якими я говорив, вбачають загрозу для власної ідентичності. У цьому подібність політик Індонезії і Росії відповідно щодо Нової Гвінеї і Криму: переселяти сюди лояльних громадян з інших регіонів (так звана трансміграція), розмивати або знищувати місцеву ідентичність та перетворювати регіон на мілітаризовану зону.
Як і північна Суматра, західна Нова Гвінея надзвичайно багата на ресурси. Тут одні з найбільших у світі покладів золота та міді, великі запаси нафти й газу, а також третій за величиною тропічний ліс у світі. Розташована тут копальня Грасберг є найбільшим у країні платником податків. Ця копальня щодня скидає сотні тисяч тонн токсичних відходів в річкову систему, що призвело до отруєння риби та знищення понад 130 квадратних кілометрів місцевих екосистем. Завод зрідженого природного газу Tangguh, що належить консорціуму на чолі з компанією BP, забезпечує близько 20 % видобутку газу в Індонезії, із перспективою зростання до 35 %. Існують плани перетворити мільйонів гектарів лісів на плантації олійної пальми та цукрової тростини.
Тобто йдеться про таку експлуатацію місцевих ресурсів, по своїй суті колоніальну, якої не було навіть за голландців. Як і за голландців, ніхто не питає дозволу на таку експлуатацію у самих папуанців. Які не отримують майже нічого від ресурсів своєї землі, адже майже всі прибутки спрямовуються до Джакарти та на рахунки міжнародних корпорацій. Натомість вони отримують отруєння через застосування пестицидів та гербіцидів та змушені залишати ареали перебування. Це називається екоцидом — на додаток до того, що дослідники називають повільним або холодним геноцидом самих папуанців.