Кінець-кінцем голландці переконалися, що тактика випаленої землі не може дати їм перемогу. До того ж на них посилився тиск з боку міжнародної спільноти, зокрема через скоєні у 1947–1948 роках військові злочини. Тому уряд Нідерландів таки вирішив визнати незалежність Індонезії у 1949 році. Це стало важливим прецедентом і каталізатором деколонізації — як в Азії, так і в Африці.
Піком глобального впливу Індонезії на процеси деколонізації стала конференція в місті Бандунг у квітні 1955 року. Це місто інколи ще називають індонезійським Парижем, і розташоване воно відносно недалеко від Джакарти — сьогодні це 30–40 хвилин на швидкісному потязі. Там багато мальовничих променадів, якими учасники крокували щодня під час так званих «Бандунзьких прогулянок». Вони йшли пішки від готелю до «Будинку Свободи» просто серед людей, демонструючи дух рівності і емансипації як риси антиколоніалізму.
Хоча всі учасники Бандунзької конференції були рівними, серед них виділялися чотири центральні фігури: хазяїн конференції Сукарно, а також премʼєр-міністр Індії Джавахарлал Неру, премʼєр КНР Чжоу Еньлай та президент Єгипту Гамаль Абдель Насер.
Конференція постулювала десять засад (Daśasīla) деколонізації. Самий термін “дашашіла” було запозичено з буддійських духовних практик. Ці засади деколонізації — практично догмати відповідного політичного богословʼя. Серед них — повага до суверенітету, територіальної цілісності та відмова від втручання у внутрішні справи інших країн. Ці засади стали основою Руху неприєднання, головна ідея якого полягала в тому, щоб тримати дистанцію від обох полюсів глобального протистояння під час Холодної війни: США та СРСР. Ця ідея випливала з того, що обидві наддержави інструменталізують трагедії колонізації у своїх цілях, які часто не збігаються з цілями самих жертв колонізації. Тому у Бандунзі було засуджено як старі, так і нові форми колоніалізму та імперіалізму.
У Бандунзі було запропоновано перестати дивитися на світ як на концентричні кола довкола Заходу і Півночі. Натомість було проголошено ідею “співпраці Південь-Південь”. Вона передбачає, що глобальні ринки і ланцюги постачання повинні переорієнтовуватися на те, що ми зараз називаємо “Глобального Півднем”. Самий концепт Глобального Півдня має корені саме у Бандунзькій конференції. Недарма і сучасний міжнародний науковий журнал, присвячений проблемам Глобального Півдня, називається “Бандунг”.
Конференція у Бандунзі так чи інакше сприяла незалежності ще понад сотні колишніх колоній у наступні десятиліття — перш за все у Африці. У цьому сенсі вона стала протилежністю конференції у Берліні у 1884–1885 роках. Організована канцлером Німеччини Отто фон Бісмарком Берлінська конференція надала легітимності “розділу Африки” з боку колоніальних сил, а також зацементувала підвалини колоніальної системи, яку, власне, і намагалися потім демонтувати у Бандунзі. Берлін був про право сили у визначенні кордонів, тоді як Бандунг — про право на самовизначення.
Хоча Бандунг проголосив неприєднання що до “капіталістичного”, що до “соціалістичного” блоку, невдовзі після конференції процес деколонізації суттєво відхилився у бік лівих ідеологій. Це повʼязано з багатьма причинами, серед яких те, що постколоніальні дискурси почали формулюватися значною мірою на базі неомарксистських ідеологій, насамперед маоїзму.
Цьому сприяли і західні філософи, такі як Жан-Поль Сартр (1905–1980), який, з одного боку, критикував неоколоніалізм і навіть ввів цей термін в широкий обіг, а з іншого, розвивав цю критику на базі свого фірмового “екзестенціального марксизму”. У передмові до книги Франца Фанона “Грішні душі” (Les Damnés de la Terre, 1961) Сартр писав: “Якщо вона переможе, національна революція (у колоніях) буде соціалістичною; якщо її рух зупинять, якщо владу захопить колонізована буржуазія, нова держава, попри свій офіційний суверенітет, залишиться в руках імперіалістів”. Тобто шлях до справжньої, а не позірної деколонізації, згідно із Сартром, міг бути лише в одну сторону: до соціалізму.
Франц Фанон (1925–1961), до книги якого Сартр написав передмову, був і класиком деколонізації, і апологетом її насильницьких методів. Як і Сартр, він формувався у середовищі лівих французьких ідей, хоча й був нащадком чорношкірих невільників на острові Мартиніка — французькій колонії у Карибах (зараз заморська територія Франції). Але він пішов далі Сартра у ствердженні необхідності антиколоніального насильства, яке він називав катарсисом — аби подолати насильство колоніальне: “Тільки насильство, здійснюване народом, насильство, організоване і спрямоване керівництвом, дає ключ до розуміння соціальної реальності. Без цієї боротьби, без цієї практики все інше — це карнавал і сотрясання повітря”. Не дивно, що Фанон став взірцем для таких діячів як Че Гевара.
Саме завдяки таким інтелектуалам постколоніалізм почав асоціюватися з лівими ідеологіями, хоча це не обовʼязково повинно було бути так. Ситуативна сполука між постколоніальними і неомаркистськими теоріями тактично додала деколонізації динаміки. Але стратегічно нашкодила їй, запустивши спіраль насильства в цьому русі. Це насильництво потім, як іржа, почало розʼїдати країни, які були звільнялися від колоніального панування.
Тим, що в постколоніальних студіях називають фанонізмом, можна принаймні частково пояснити і роль УПА в історії українських визвольних змагань. Якщо інтерпретувати ці змагання через постколоніальну призму, то тоді можна стверджувати, що Україна упродовж двадцятого століття боролася з декількома колоніальними силами. Дві з них були традиційними для українських земель: Росія і Польща. Для нацистської Німеччини це була друга спроба після Брест-Литовського миру у 1918 році. Були також спроби колонізації окремих регіонів з боку Чехословаччини, Румунії та Угорщини. В усіх цих випадках йдеться не про класичну заокеанську колонізацію, а внутрішню. Саме таку внутрішню колонізацію проводитиме і Індонезія, але про це трохи згодом. Власне, спротив цим спробам колонізації і описував Фанон у своїй книзі “Грішні душі”. Іншими словами, боротьба УПА є класичною антиколоніальною. Що не виправдовує насильство, до якого Повстанська Армія вдавалася, але допомагає краще його зрозуміти у відповідному контексті.
Для багатьох країн, які у 1955 році були з ентузіазмом підтримали Бандунзькі “дашашіли” неприєднання, виявилося складно дотримуватися їх на практиці. А ще невдовзі, у 1959 році, успішно відбулася Кубинська революція. Вона, з одного боку, інтерпретувала США як головну колоніальну силу другої половини ХХ століття, що успадкувала колоніальні традиції західних імперій минулого, а з іншого, цілком увійшла в радянську орбіту, подавши приклад й іншим бувшим колоніям. Куба показала, що в імʼя боротьби з “американським нео-імперіалізмом” можна легко отримувати гроші та інші ресурси від СРСР. Деякі країни неприєднання пішли трохи далі, збагнувши, що, шантажуючи зближенням з Радянським Союзом Сполучені Штати, можна отримувати ресурси й від них.
Саме таким шляхом маневрування між СРСР і США вирушив і президент Індонезії Сукарно. У 1965 році він вивів свою країну з ООН та почав зближення з Китаєм та СРСР. Ці прагматичні рухи він намагався виправдати ідеологічно, протиставляючи одна одній “нові сили, що розвиваються” “старим сформованим силам” західних “імперіалістичних держав”. Він також намагався поєднати ідеології, які зазвичай не поєднуються: націоналізм, комунізм і релігію. В принципі, те саме намагається робити Володимир Путін в Росії.
